Блаженна кончина та похорони Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира

18 липня минає 17-та річниця з тих подій, вже здається далеких, але ніяк незабутих, що сталися 1995 року і які відомі в новітній українській історії під назвою “чорний вівторок” – похорони Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира.

Згадуючи славної пам’яті Великого Українця та Друга Організації Володимира Романюка, Українська Національна Асамблея (УНА-УНСО) нагадує всім ворогам та зрадникам України старі і відомі гасла: “Ніхто не забутий ніщо не забуте!”, “За все приходить час відплати. Кожному віддасться належне!”, а також наше рідне унсовське – “Зрадників – на палю!”.

Блаженна кончина та похорони Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира 

Cьогодні виповнюється 17 років з дня блаженної кончини Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира. Тепер вже покійний син Патріарха Володимира священик Тарас Романюк розповідав про смерть Святійшого. 15 липня цілком несподівано, як грім з ясного неба, обрушилась страшна звістка, яку приніс з Патріархату водій Патріарха Володимира: “Помер батько вчора на прогулянці в Ботанічному саду” [9, с. 121]. Священик Тарас Романюк говорив, що ці слова вдарили його як обухом по голові, і в перші хвилини він нічого не міг усвідомлювати, не міг змиритися з реальністю почутих слів.

Хоча він знав справжній стан здоров’я Святійшого, його постійні нелади з серцем, навіть пам’ятав про слова лікарів, сказані сину після перенесеного третього інфаркту, що стан здоров’я такий, що при найменшій стресовій ситуації смерть може наступити на ходу і будь-коли, – все-таки ніяк не хотілось вірити тому, що сталося.

Водій, що возив Святійшого, відвіз отця Тарасія Романюка з дружиною, в машині Патріарха, до лікарні, що знаходиться на бульварі Шевченка, неподалік Ботанічного саду. Саме там сталася несподівана смерть.

Була п’ятниця, 14 липня. Зранку Патріарх був в Канцелярії, приймав відвідувачів, потім недовго відпочивав в себе, в спальні. Після того, як завжди, обідали разом з митрополитом Філаретом в залі, на першому поверсі. Все було добре мирно і спокійно. Після обіду Патріарх, в супроводі ще двох священнослужителів, поїхав в музей Т. Шевченка, на відкриття виставки одного з митців діаспори. Там виступав з промовою, що була записана на плівку. Однак, коли о. Тараса дружина, а вона довший час працювала в сфері медицини, побачила ці знімки, то помітила, що в Святійшого був якийсь нездоровий вигляд обличчя, виглядав особливо втомлено. Після тієї зустрічі в музеї, що тривала кілька годин, владика поїхав в Патріархію, відпустив свого водія, і ліг трохи перепочити. Вже закінчувався робочий день, і весь персонал, що працював з Патріархом, порозходився, окрім чергового келійника.

Пізніше хтось потелефонував, і владика, разом з келійником, вийшли на прогулянку до Ботанічного саду. Між іншим, такі вечірні прогулянки для нього стали правилом, він завжди прогулювався в ці години, і лише, коли почував себе погано, тоді не виходив. Там же на прогулянці до нього підійшло кілька жінок, як видно, з тих, що телефонували йому перед цим: мати з дочкою і ще якась одна жінка, якої, як говорив о. Тарасій, ніколи не знав. Що стосується тих двох вищезгаданих осіб, яких о. Тарасій раніше знав лише по телефону, то вони в нього ніколи не викликали ніяких симпатій, а навпаки, неприємно вражали своєю настирливістю і якоюсь слабо прихованою брутальністю, що виражалася в настирливих телефонних дзвінках до Владики о будь-якій порі, чи то в день, чи пізнього вечора. Як зазначав о. Тарасій, що його батько й сам далеко не завжди був радий їхнім настирливим дзвінкам, однак по своїй ввічливості не міг їм цього дати зрозуміти.

Як відомо, стан здоров’я його був такий, що йому не можна було отримувати ніяких негативних емоцій, від цього його постійно застерігали лікарі, йому був приписаний лише абсолютний спокій, бо найменший стрес міг бути фатальним і для його серця. Вся ж проблема була в тому, що подібні вище згадані люди, та й не тільки вони, несли для Владики саме негативну інформацію, вони постійно його від чогось застерігали, робили емоційний накал, що було якраз протипоказаний його серцевому станові, і цим доводили його до можливості нервового зриву. І невідомо, чи вони могли спровокувати Святійшого на це своїми розмовами, своєю розпачливою настирливістю, чи все сталося саме по собі, однак, як описували пізніше очевидці, що були неподалік, – в одну хвилину, під час прогулянки, Владиці стало погано, він похитнувся, впав. Одна з тих жінок, що супроводжували його, почала робити йому штучне дихання, під час якого, як пізніше вияснилося, було зламано кілька ребер, а келійник побіг в лікарню викликати лікаря. Лікарня ж знаходилась на пагорбі, поряд з Ботанічним садом. Коли прибули лікарі, як свідчать очевидці, то пробували робити ін’єкції в вену, але вже нічого не допомагало. Cмерть Патріарха Володимира наступила там же, на місці, десь біля години восьмої вечора. Потім тіло перенесли в лікарню, в морг [9, с. 122–124]. Отець Тарас говорив, що лікар підійшов до нього і запевнив, що причиною смерті був серцевий напад.

Так сталося, що тогорічне літо переповнене трагічними втратами для нашого народу. Передчасно пішов з життя чудовий співак, душа української естради Назарій Яремчук. Перестало битись серце майстра геніального слова, мабуть самого відомого письменника 20-го століття Олеся Гончара. І ось ще одна втрата мученика, який говорив, що у нас один Бог, одна Україна і Церква повинна бути єдиною – Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир [16, с. 3].

Про дату похорону було вирішено на засіданні Священого Синоду, 18 липня, у вівторок. Дискусійним питанням стало те, де ховати Святійшого Патріарха?

За православними канонами, Патріарха хоронять на території найбільшої святині держави. Такою на той час була Софія Київська. Тодішня влада – Л. Кучма, О. Мороз, Є. Марчук – дозволу на цей клаптик землі, на догоду Росії, не давала” [2, с. 9]. Влада дозволу не давала мотивуючи це тим, що собор св. Софії – історико-архітектурний пам’ятник, що перебуває під охороною ЮНЕСКО [1, с. 11].

Спочатку висувалося три пропозиції: св. Феодосіївський монастир, де Патріарх часто служив, і куди намірений був переїжджати незадовго до смерті; територія св. Михайлівського Золотоверхого монастиря, де знаходилась Трапезна (семінарська) церква Київського Патріархату; а також Видубицький монастир. У всіх цих місцях були діючі храми Київського Патріархату. Перші дві пропозиції відпали самі собою, мовляв, там немає належного місця для поховання. Всі зійшлися на третьому варіанті і погодилися на поховання в Видубицькому монастирі: гарне місце, де ховали шанованих людей, і, зокрема, покійний Патріарх особливо любив ці місця, пов’язані з Ботанічним садом і незрівнянною панорамою, що відкривалася з видом на Дніпро.

Інше питання, що піднімалося на тій нараді, було, чи робити розтин тіла покійного? Тут думки розійшлися, дехто говорив, що лікарі і так установили діагноз смерті – серцевий приступ, отож немає чого піддавати покійного такій неприємній процедурі, як розтин. Однак, син Патріарха перший подав голос за те, щоб розтин таки був зроблений, все-таки мало-хто що може говорити потім, в зв’язку з раптовою смертю. Митрополит Філарет погодився з цим, і було вирішено, щоб лікарі все-таки робили розтин тіла.

В той же день в лікарні був зроблений розтин тіла, і діагноз підтвердився: “хронічна ішемічна хвороба серця”, або як говорив лікар, що робив розтин, – четвертий обширний інфаркт міокарда. Цей діагноз “хронічної ішемічної хвороби серця” був і занесений офіційно в довідку про смерть Романюка Василя Омеляновича, яку через кілька днів видали отцю Тарасію на руки [9, с. 126]

Вже потім, і в пресі, і в звичайних поголосках, поширювалися найрізноманітніші версії про смерть Патріарха Володимира; мовляв, що це було отруєння, що хтось із тих, що його супроводжували в Ботанічному саду, пирснув йому в обличчя якимось газом, що й привело до смерті, висувалися ще й інші версії, – однак, то все були лише домисли тих, хто по-справжньому не знав ні Патріарха Володимира, ні особливостей його життя, а головне, не знав його дійсного стану здоров’я. А стан здоров’я в останні місяці його життя був такий, що для того, щоб “щось сталося” непотрібно було ні “газу”, ні отруєння, слід було затіяти лише, як говорили лікарі, якусь звичайну словесну перепалку, і серце не витримувало. Хоча, якщо взяти глибше, – все життя Патріарха Володимира було отим безкінечним емоційним двобоєм з системою, із Злом, – а всі ці двобої, рано чи пізно, колись закінчуються. Тому що сили людські не безмежні, і не можна безкінечно довго тягти на собі відповідальність за все грішне суспільство, що, фактично, й звалив на себе Патріарх особливостями свого життя.

В неділю, 16 липня, після обіду, тіло покійного, зодягнуте у всі належні йому архиєрейські шати, було урочисто перенесено священиками з лікарні у Володимирський собор. Там 16 і 17 липня правилися панахиди, заупокійні літургії. До Києва за той час наїхало чимало людей з усієї України: священики, віруючі. Так що, коли 18 липня, у вівторок, розпочалася заупокійна Літургія, Володимирський собор був переповнений вщент.

В соборі, біля труни покійного Патріарха, до отця Тарасія підійшов активіст УПЦ Київського Патріархату, секретар Братства Андрія Первозванного Володимир Кательницький, і сказав, що влада ще до цього часу не вирішила, де ховати Патріарха. Надають, сказав він, лише Байковий цвинтар, але вірні і Церква на це не йдуть. І саме тут, вперше, прозвучала ідея св. Софії Київської. Мовляв, більшість духовенства й вірних стоять на тому, щоб Патріарха ховати в св. Софії. Це було б найбільш належне вшанування.

Коли закінчилась заупокійна Літургія і розпочався чин похорону, було помітно, що нічого конкретно відносно поховання вирішено не було. Влада далі твердо стояла лише на похованні на Байковому цвинтарі. Розгубленого митрополита Філарета оточили народні депутати: Лук’яненко, Червоній, Поровський, Мулява та інші, які, очевидно, призивали йти до св. Софії. І всі поневолі, і серед єпископату, духовенства, широких кіл мирян, переймалися цим настроєм: йти лише в св. Софію, і саме там, за належним чином, має бути поховане тіло Патріарха.

Людей довкола зібралось досить багато. На протязі всього дня йшов дрібний дощ…З собору почали виходити священики в повному облачені, слідом за ними і єпископи, що на своїх плечах несли прах Патріарха, зодягнутий у вишите архієрейське облачення. Процесія з тілом Паріарха почала обходити довкола собору, згодом труну взяли на свої плечі священики, і похоронна процесія почла виходити на бульвар Т. Шевченка і рухатися вверх в сторону Софії Київської. Спочатку все було мирно і спокійно, але як тільки похоронна процесія порівнялася з вул. Володимирської і хотіла звернути в сторону св. Софії, про поворот в сторону Софії, як говорить підполковник Костюк сказав колишній Президент України Л. Кравчук [6, с. 4]. Дорогу їй відразу перегородили посилені ряди міліції в повній бойовій епікіровці: в бронижелетах, шоломах, щитами, гумовими кийками і балонами сльозоточивого газу. Бійці УНА-УНСО, що охороняли похоронну процесію, навкулачки кинулися в бій. В хід пішли Гумові кийки і сльозоточивий газ. Хтось намагався пробивати хід дубовою покришкою від домовини, яку несли попереду. Кийки загамселили по віку домовини. На цю дикість не можна було дивитися. Похоронний хід, його жалобна урочистість були порушені. Все почало скидатися на стихійний мітинг з різницею в тому, що загрозі тепер піддавалося найсвященніше – прах покійного Патріарха. Тоді вперед, на переговори з озвірілими міліціонерами, пішли народні депутати, серед яких були: Чорновіл, Лук’яненко, Хмара, Пронюк, Поровський та інші громадські діячі, керівники УНА-УНСО, які намагалися порозумітися із владою. Після коротких переговорів і твердого натиску похоронної процесії, міліцейські зслони були, зрештою, зняті, шеренги беркутівців розступилися, й похоронна процесія повільно пішла далі, вже по вул. Володимирській, до св. Софії.

Як виявилося пізніше, міліція “милостиво дозволила” похоронній процесії піти до св. Софії, щоб “попрощати” з нею свого Патріарха. Однак, відносно поховання там не могло бути й мови [9, с. 130].

Як на III Всеукраїнському православному соборі у 1993 році, коли владика Володимир, уникаючи розколу, спочатку повернув групу архієреїв на чолі з митрополитом Антонієм (Масендичем) до храму Святої Софії Київської, де відбувалися засідання, а потім звернувся до присутніх із коротенькою, але блискучою й незабутньою промовою, саме на нього й був незабаром покладений патріарший кукіль, який виявився терновим вінцем. Так відбулося й сумного липневого дня коли Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир відійшов у вічність, а проводи його домовини до місця останнього спочинку стали прикінцевою агонією владної багатофлюгерності. Його наступник Патріарх Філарет сказав тоді мало для кого зрозумілі слова: “Владика Володимир своєю смертю зробив більше ніж власним життям”. Комусь ці слова здадуться “політикою” і навіть “кощунством”. Але це для маловірних, що вимірюють власну “духовність” примітивними, мирськими мірками… Кожною хвилиною, годиною і днем свого земного, мученицького і страдницького життя Святійший Володимир утверджував віковічне прагнення української нації до омріяної державної і духовної волі.

Молитва спочилого Святителя Божого за вірних Української церкви була почута Всевишнім…

Саме його страдницьке життя й смерть згуртувала вірних правдивої Української церкви, зцементували їхню волю…. Вони не тільки не зламалися перед лицем знавіснілої пітьми та малоросійських слуг прийдешнього антихриста, а, навпаки, стали тією “скелею”, на якій Господь Наш Ісус Христос уже будує “церкву Свою”!

Не було такої газети в Україні, яка вийшовши в четвер 20 липня 1995 року, чи й пізніше, не писала б про трагічний вівторок у Києві, називаючи його чорним [7, с. 10]. Світова громадськість наочно побачила “демократію” в дії [11, с. 11].

У газеті “Киевские Ведомости” розповідається про те, як похоронна процесія йшла, то було багато спроб перевернути гріб…[15, с. 3].

Коли після відспівування гріб почали вже опускати в могилу, із-за воріт спочатку бризнули газ, потім вибігли “беркутівці”. Після слизогінного газу в рух пішли дубінки. Били всіх: священиків, простих громадян, іноземців не дивлячись на стать чи вік. Досталось також і народним депутатам. Навіть гріб осквернили, зірвавши кришку… Святотатство, іншого слова не підбереш – добавляє замісник голови Київського братства ОУН-УПА Віктор Кульчицький [12, с. 1]. Першим на допомогу побитим, закривавленим, скорченим від газу людям кинулися двоє медичних працівників, котрі були в числі учасників жалобного походу, один з них Олександр Ковальов. Потім до Софійського собору під’їхала машина “швидкої допомоги”. У мікрофон оголосили, щоби потерпілі підходили до машини. Іх не бракувало…[14, с. 1].

Прибувши на площу Юрій Кравченко заявив що наказу на застосування сили не було. “Ситуація неординарна і вона буде розглядатися на вищому рівні” – сказав міністр [15, с. 3]. А також він повідомив, що про доручення прем’єра Генпрокуратурі почати службове розслідування. В’ячеслав Чорновіл сказав, якщо президент не знайде винних, то значить він сам винний [13, с. 3]. В кінці статті в цій газеті журналіст звертається до влади з закликом, якщо в кого не вистачає мудрості, нехай просить у Бога, який дає всім і без докорів.

За словами віце-прем’єрміністра Романа Шпека, “як людини, яка провела найбільшу кількість зустрічей на цю тему” відчув признаки того, що опреділені політичні сили готувалися до цих подій, можливо в деякій мірі планували їх [8, с. 3]. Про приготування влади також свідчить такий факт: “Усіх нас попередили, щоб ми не приходили сьогодні на роботу”, – каже старший науковий співробітник національного заповідника “Софія Київська” Віра Веденська [3, с. 4].

За точними даними вісім із дев’яти бійців УНА – УНСО рішенням Шевченківського районного суду притягнені до адміністративного аресту на п’ять суток [4, с. 4].

18 липня у Києві пролилася кров безневинних людей, – запевняли великі букви, набрані поверх заголовку газети “Вечірній Київ”. – Винна в усьому влада. Як відомо, внаслідок подій 18 липня 1995 року, Патріарх Володимир був похований не на території св. Софії, а на Софійській площі, перед центральним входом до дзвінниці. Кривава бійня, що сталася на похороні Патріарха, заставила заговорити про це весь світ. Всі переконалися в тому, що влада в Україні, на той час,фактично, була неукраїнською, тому що так поступити з прахом великомученика за українську ідею, за Церкву, було нижче всякої елементарної людської гідності.

Митрополит Філарет відносно похорону сказав: “Ми розцінюємо ці події як продовження гоніння на Українську Православну Церкву Київського Патріархату як національну Церкву українського народу, яка прикладає зусиль, яка прикладає зусиль, щоб об’єднати українське православ’я в єдину помісну Українську Православну Церкву” [5, с. 5].

Те, що сталося під час похорону Патріарха – це духовний Чорнобиль. І якщо нашому народові тут, в Україні, й у діаспорі те жахливе побоїще під час поховання великомученика й борця за волю України та єдність нашої Християнської Церкви не допоможе зірвати з очей своїх полуду, аби побачити, яку ж насправді Україну будують нині наші метушливі політики, то можуть справдитися пророчі слова Тараса Шевченка: Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі…

Колись, довідавшись про смерть Іоана Хрестителя, Спаситель сказав: “Він був світильник, що горів і світив”. У скорботі в цей день ці слова повторювала вся Україна, відносячи їх у серці своїм до Його святості, Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира” [10, с. 1].

Воістину справедливо сказано в Новому Завіті, що немає пророка в Вітчизні своїй. Можливо, якби йому судилося бути народженим в якійсь іншій, більш національно і культурно сформованій нації, – цей трагізм його б обійшов, або в крайньому разі він був би належно оцінений тим народом, серед якого народився. В нас не вміють шанувати за життя і ще і після смерті, свідчення того – могила на Софійській площі.

Тепер вже пізно шукати крайнього у тій довгій сутечці різних противників, що волею долі ополчились проти нього. Все одно він залишається святим в наших душах, тих людей, які знали його ближче, для яких він був дорогий не тільки як Патріарх, а навіть як людина, людина з великої літери.

Список використаних джерел та літератури:

1. Біляк М., прот. Святійший Патріарх Володимир (Романюк)// Єпархіальний вісник. Дрогобицько-Самбірська єпархія УПЦ КП, 2007. – №7 (43) липень. – С. 10 – 11.

2. Бобраницький Ю. “Чорний Вівторок” – (до 12-ї річниці Софіївського побоїща)// Єпархіальний вісник. Дрогобицько-Самбірська єпархія УПЦ КП, 2007. – №7 (43) липень. – С. 8 – 10.

3. Джеджула Ю. “Що ж, і Спасителя роду людського теж били”// Київський вісник. – К., 1995. – 22 липня. – С. 4.

4. Захарин С. Юрий Кравченко: “Милиция была вовлечена в политические распри”// Киевские ведомости. – К., 1995. – 20 июля (четверг). – С. 4.

5. Звернення Української Православної Церкви Київського Патріархату до українського народу, президента України Леоніда Кучми та української православної пастви// Вечірній Київ. – К., 1995. – 25 липня. – С. 5.

6. Ильченко А. Кто заложил мину под. гражданское согласие// Киевские ведомости. – К., 1995. – 20 июля (четверг). – С. 4.

7. Литвин М. “Кривавий вівторок” чи битва за незалежність// Самостійна Україна. – 27 липня – 3 серпня (ч. 27). – С. 10.

8. Олейник М. Драма у святой Софии была спланирована// Киевские ведомости. – К., 1995. – 20 июля (четверг). – С. 3.

9. Романюк Т., прот. Патріарх Володимир або спогади про Батька. – К.: Вид. “Просвіта”, 2000. – 144 с.

10. Пам’яті Великого Патріарха// Молодь України. – К., 1995. – № 70, 18 липня (вівторок). – С. 1.

11. Перевозний М. Влада в Україні глибоко атеїстична. Кривава бійня має бути ретельно розслідувана// Самостійна Україна. – 27 липня – 3 серпня (ч. 27). – С. 11.

12. Под акомпанемент ударов дубинок и брызги “Черемухи” провожали в последний путь патриарха// Киевские ведомости. – К., 1995. – 19 июля (среда). – С. 1.

13. Сикорский Г. На Софийской площади после побоїща шли поиски виновных// Киевские ведомости. – К., 1995. – 20 июля (четверг). – С. 3.

14. Скоробагатько С. Біль і сором// Сільські вісті. – К., 1995. – 20 липня. – С. 1.

15. Слезко В. Похороны патріарха как зеркало нашей демократии// Киевские ведомости. – К., 1995. – 20 июля (четверг). – С. 3.

16. Умер Патриарх// Правда Украины. – К., 1995. – 20 июля. – С. 3.

Михайло Омельян,

аспірант КПБА

Київська православна богословська академія

УкраїнськоїПравославної Церкви

Київського Патріархату

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *