Боротися чи перемагати?

Одного разу у відділку міліції загинув студент. Одразу ж наші структури громадянського суспільства заходилися організовувати протести проти міліційного свавілля, в першому з яких я охоче взяв участь. Після чого зустрівся з одним з натхненників цих акцій, учасником перспективного – як мені на той момент видавалося – всеукраїнського руху. Я виклав свої зауваження і погляди на проблему, запропонував шляхи розвитку кампанії.

Річ у тім, що до акцій було залучено чотири великі групи громадян: “праві” активісти, “ліві” активісти, просто активні громадяни, що не беруть участь у “правому” або “лівому” русі, а також студенти та викладачі того самого ВНЗ, де навчався загиблий студент. Проблем було кілька: окрім очевидного конфлікту між “правими” та “лівими” з контексту акцій явно випадала четверта група – люди, що були знайомі із загиблим особисто.

Річ у тім, що це був дуже провінційний навчальний заклад. Там не було якихось ідеологічних дискусій в студентському середовищі, як нема їх і в більшості нашого суспільства. Люди вийшли протестувати проти конкретної смерті з підозрою на вбивство – натомість опинились серед ідеологічних фанатів, серед гасел про “насправедливу поліційно-капіталістичну систему” з одного боку та “ворожу антинаціональну внутрішню окупацію” з іншого. Я пропонував розділити учасників акції на кілька цільових груп і для кожної з них розробити окрему систему мотивації та власну роль в кампанії. Скажімо, ті ж студенти могли б взяти участь у агітації подібних до себе аполітичних провінційних громадян – вони б знайшли для цього і потрібні слова, і влучні аргументи.

Однак мені гордо повідомили, що нема жодних “цільових груп”, є пригноблений злочинною владою народ, який готовий до рішучого спротиву. Що до протесту і так долучатимуться все нові і нові громадяни, бо міліційне свавілля дістало всіх. В результаті – від акції спочатку відкололись однокашники забитого, потім “праві” і “ліві” почали проводити різні акції в різних місцях, а потім все просто затихло: революція пішла на канікули і не повернулася.

 А той рух досі існує, іноді бачу на стінах їхні невдало зверстані агітаційні матеріали, в яких зображення не відповідає тексту, а сам текст складається з великої кількості складних речень академічними термінами. Активісти руху пояснюють це тим, що не мають часу на те, щоб продумати свою агітацію: думати нема коли, боротися треба! Адже пригноблений народ купиться на щиру і чесну агітацію за кращу долю і проти клятих визискувачів – незалежно від того, як вона написана і як зверстана!

У Львові на проспекті Свободи стоять намети – ніби на захист мови. Над наметами – партійні прапори, поряд – кілька активістів. Активістів менше, ніж наметів. З гучномовця лунає монотонна розповідь про те, що українській мові треба повернути історичну назву – руська мова, а так званий русский язык має бути витіснений у сферу релігійних обрядів Грецької православної церкви (?!) Московського патріархату (?!!) Я, щиро кажучи так і не зрозумів, на кого спрямована ця агітація і який стосунок вона має до сумновідомого законопроекту. Але логіку організаторів зрозуміти можна, вона така ж, як і у згаданих вище громадських активістів: краще робити щось (читай: будь яку необдуману дурницю), ніж не робити нічого!

А, ну і так: активне поборювання тих, хто насмілиться критикувати це “щось”: погану листівку, невдалу акцію, недоречне гасло. Критикувати тих, хто щось (дурниці) робить має право лише той, хто також щось (дурниці) робить!

Складається враження, що багато людей мають значно більше зацікавлення в тривалій і ніби як героїчній боротьбі – ніж, власне, у перемозі. Їх не обходить те, що від їхніх акцій чи агіток – жалюгідний результат, вони просто затикають вуха, коли чують критику власних дій, їм приємно відчувати себе героями перед парочкою телекамер під, скажімо, міністерством освіти – дарма що міністр, привідкривши фіранку, лише усміхається такій малокаліберній “боротьбі”.

Що робити? Створювати щось нове. Саме “щось” – це може бути знову невдача, знову дурниця і безглуздя. Але може і щось путнє вийти. Навряд чи варто йти до якоїсь вже існуючої неефективної структури, наївно сподіваючись змінити її: там вже сформувалася своя ієрархія, на подолання якої будуть витрачатися більші сили, ніж на мету. Громадські організації – не політичні партії: тут нема боротьби за один-єдиний голос виборця, адже один громадянин може бути одночасно в кількох організаціях. Тому маємо вільну конкуренцію: активіст просто обиратиме ефективнішу структуру, а всі інші змушені будуть шукати шляхи підвищення власної ефективності.

З самого початку варто продумати, яких результатів планує досягти наше “щось” за місяць, за півроку, за рік. І перевіряти, чи не відстаємо ми від плану, а якщо відстаємо – то шукати припущені помилки. І не боятися сторонньої критики.

Звісно, більшості людей не комфортно робити щось самостійно: значно простіше, коли тебе організовують і ведуть до бою мудрі “вожді”. Але зараз – судячи з навколишньої ситуації – мудрі в нас узагалі в дефіциті. Тому варто шукати “вождя” в собі – а з ним і власний шлях до спільної перемоги.

Павло Зуб’юк

Тиждень

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *