Василь КОЖЕЛЯНКО «Конотоп» (уривок)

Цими днями українці відзначають 353-річницю славетної Перемоги козаків під проводом Гетьмана Івана Виговського над московським військом в Конотопській битві, що сталася біля с. Шаповалівка (Соснівка) 1659 року під час україно-московської війни 1658-1659 рр.   

Пропонуємо вашій увазі авторську передмову та уривок з книги «Конотоп» нашого письменника та побратима славної пам’яті Василя Кожелянка. Нагадаємо тим читачам, хто ще не читав цей твір, що роман «Конотоп» — взірець майстерньої белетристики в жанрі альтернативної історії.

Бажаємо читачам творчого натхнення під час та після цього читання. «Ностальгія – Дух Революції!»    

 

І була битва року Божого 1659-го, дня 28-го і дня 29-го теплого місяця червня, що його ще ійунем називають.

Битва як битва. Цілком пристойна битва, витримана в естетиці пізнього середньовіччя. Таких у ті веселі часи по Европі відбувалось не рідше, ніж тепер футбольних матчів у тій же неспокійній частині тверді земної, на захід від Уральських гір. Привід для війни тоді легше було знайти, ніж сучасному пиякові – причину напитись: якийсь начальник щось не так сказав, сусід під час полювання вторгнувся зі своїми псами у пшеницю твоїх сервів, піддані іншого сусіда звабились на чергову модну релігійну єресь, уряд податки знову не добрав, а парламент їх в черговий раз не знизив, дружина лається, погода псується, коханка вимагає… геополітика, зрештою, змушує – словом, війна! Війна в усі часи була справою економічною.

Бажання якомога вишуканіше відправити до праотців свого ворога стимулювало розвиток металурґії, хімії, механіки, металообробки, а також картографії, інженерної справи, геодезії, мостобудування, маркшейдерства, крім того – ткацтва, кравецтва та виготовлення прегарних золочених позументів, шевронів, ґудзиків. Ще варто відзначити вклад війни у вирішення такого актуального у всі часи питання, як зайнятість населення, суть боротьба з безробіттям. Знову ж таки, демографічне реґулювання… А вклад у мистецтво? Який величезний вклад у народну та авторську творчість зробила війна!

Епоси, саґи, думи, одна “Енеїда”, як у редакції Вергілія, так і у версії Івана Петровича, чого варті?

Суцільна дума про невмирущого!

Однак примхлива історія з тими битвами нерідко виробляла всілякі кумендні штуки: часом п’яну вовтузню двох забіякуватих феодалів підносить на п’єдестал епохально-доленосних герців, а іноді справді масштабну кампанію армій зносить до рівня пересічної тактичної сутички. Наприклад, що було 1242-го року на Чудському озері, де кількатисячна бригада професійного татаро-руського війська під орудою хана Олександра Невського побила сотню з гаком німецьких волоцюг у рицарському званні? Нас вчили – Льодове побоїще. Вчили, називається. Але нас не вчили, що інший, ніж стався, вислід битви під Полтавою 1709-го року міг би кардинально змінити усю геополітику Східної Европи на подальші 200-300 років. То хіба можна вживати слово «історична наука» стосовно нашого 50-70-річного минулого? Нас[1] чомусь не вчили, що у XVІІ столітті була така собі битва під Конотопом, яка має всі підстави, аби бути названою «Конотопським побоїщем». Бо це була класична битва доби пізнього середньовіччя з усіма найсуттєвішими її атрибутами: вторгнення іноземної армії на чужу територію, перемога за чисельної переваги противника, коаліція з вчорашнім супостатом заради політичних інтересів за формулою «ворог мого ворога – мій друг», і навіть – з невмінням осягнути історичну перспективу і скористатися як слід зі своєї перемоги. Тодішні інтервенти теж не були личчям шиті і про людське око запасались таким собі юридичним документом, як Переяславська рада, що відбулася 5 років перед тим. Хоча «радою» та подія стала пізніше, в потрактуванні істориків, заанґажованих вєлікоруской ідєєй.

А тоді це був такий собі пакт між двома майже рівними сюзеренами про військову поміч. Український військовий диктатор тих часів генерал армії Богдан Хмельницький, відчуваючи, що йому бракує військового союзника у війні з Польщею, вирішив заручитись підтримкою когось із сильних на той час у тім районі чинників. Найкращим союзником могла би бути Швеція, – разом вони б затиснули Польщу у залізні лещата і Хмельницький би взявся до розбудови своєї абсолютної влади в Україні, через 100-200 років це назвали би – державотворенням. Але Швеції на той час вже обридло воювати з Польщею. Непоганим союзником могла би бути Туреччина: султан міг би попросити кримського хана не зраджувати козаків так часто, а у військовому сенсі спільна українсько-татарська армія на той час була непереможною. Але султан не хотів мішатися до україно-польської тяганини, і хан чинив собі, як йому Аллах на душу покладе. Тому залишалась – Москва. Тим більше, що московського царя уже тягнуло до великої европейської політики. В січні 1654-го року болярин Бутурлін у шубі, підбитій соболями, приїхав до українського міста Переяслава, де і відбулася українсько-московська «рада». Так і так, каже боярин, ми допоможемо військовою силою, прищучимо ляхів, а ви за це, козаки, нам нічого не будете винні, пануйте собі у своїй сторонці, ми з царем Алєксєй-Михаличем спимо і бачимо в кольорових снах Суверенну Соборну Самостійну Україну-неньку (мать, по-нашому) в етнічних кордонах – від Сяну до Дону, під синьо-жовтою хоругвою і печаткою із знаком великого князя Володимира Святого – Золотим Тризубом, словом, розбудовуйте Державу, браття, для нашої кацапської втіхи… Думаєте, диктатор України Богдан Хмельницький боляринови Бутурлінови і цареви Алєксєй-Михаличу повірив? Не повірив, бо не був дурний, але грамоту підмахнув. Прозріння наступило одразу ж після того, як Богдан Хмельницький підписав ці переяславські статті, він цілком справедливо спитав боярина, коли московський цар складе присягу українській стороні на т.зв. pacta conventa, як це роблять польські королі. На це боярин заявив, що цар є самодержець, править, як той кіт, сам по собі, і своїм підданим не присягає… Що було далі, відомо.

Але вся ця московська неволя могла тривати лише п’ять літ, якби українські генерали зуміли правильно скористатись блискучою перемогою українського реґулярного війська над московськими інтервентами під Конотопом 1659-го року.

Що ж відбулося року Божого, 1659-го від Різдва Христового, дня 28-го і дня 29-го літнього місяця червня, що його ще ійунем називають?

Достеменно можна сказати лише одне: списами скородили московські ребра. Цей факт зафіксував у своїх поетичних фантазіях на історичні теми непоганий, як на XІX століття, поет Тарас Шевченко. Український і – що важливо – україномовний!

Історики пишуть детальніше. Добрий історик і геть поганий політик Михайло Грушевський повідомляє:

«З початком 1659 року гетьман Іван Виговський пішов до Дніпра, аби приборкати своїх противників – сепаратистів, що знов підняли голови, як Москва була виступила против Виговського, коли проти нього вирушило окупаційне московське військо, він уступився за Днипро, а московський експедиційний корпус почав був підбивати собі сіверську Україну і обложив полковника Гуляницького в Конотопі. Виговський же діждав ся татарських союзників по антимосковській коаліції і з ордою рушив під Конотоп. Московське військо не мало докладних відомостей про його сили, рушило на зустріч тай попало в два огні, між козаків і татар. Став ся погром небувалий: знищено ціле військо московське, двох московських воєвод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп і подав ся скорше з України. Все було тепер в руках Виговського». (Цитата з «Ілюстрованої історії України» – неточна. – В.К.).

Якщо хто не вірить «українському буржуазному націоналістичному історикові М.Грушевському», а для цього є деякі підстави, бо професор Грушевський не був байдужим як у прихильності своїй до української державности, так і у відразі до московського імперіалізму, то можна запитувати ще одного історика. Історика русів. Тобто чоловіка, який написав «Історію Русів» (хто це був, історики дотепер не можуть остаточно з’ясувати, але очевидно одне: це була розумна і більш-менш об’єктивна людина).

Георгій Кониський (або Григорій Полетика, а може, й Олександр Безбородько, чи ще якийсь український князь) пише:

Князь Трубецкой, проходя отъ города Путивля къ городу Конотопу, встрченъ былъ отъ жителей Конотопских и увдомленъ, что къ нимъ наведены Виговскимъ Польскія войска, не извстно съ какимъ умыслом. Князь, вздумав мимоходомъ забрать Поляковъ въ плнъ, причитая то къ своей коммисіи, осадил Конотопъ. Но генералъгетманъ Виговский, согласясь давно съ полковнікомъ Гуляніцкимъ, напали на него съ своими войсками съ двухъ сторонъ и армію его разбили на голову, а обозы, со всми запасами забрали в свою добычу. Князь же інтервентъ Трубецкой съ немногими, розсянними остатками своихъ окупационнихъ войскъ, пробрался лсами вгору рки Сейма и скрылся въ Путивл. И отъ сего побдоноснаго побоища вышла в Украино-Русы на патріотовъ извстная пословица народная, что «такой-то мудрецъ провелъ такъ, какъ Виговскій Москву». (Цитата, звичайно, неточна. – В.К.). У перекладі на літературну українську мову, що його здійснив відомий у 60-х роках XX ст. український поет Іван Драч, ця цитата звучить ще більш патріотично.

Але хто не знає, що історію краще писати з відстані, найкраще – у кілька століть, коли вже помер останній з невтомних правдолюбців, який міг би заперечити історикові, мовляв, не елліни розбили персів під Термопілами, а перси натовкли впертих греків, бо він сам усе бачив, коли був фельдфебелем роти шахського спецназу, що їх чомусь називали «безсмертними». Ну, як ти, вчений історику, заперечиш такому безсмертному самовидцеви? Він, бачите, сам бачив. А те, що нам треба зі справедливим гнівом історика-патріота, з почуттями і деталями описати, як триста юних патріотів полягли в нерівному бою з ордою п’яних окупантів, його, гада правдолюбного, не обходить. Він сам, понімаєш, видів! А ось це ти видів?

Але є такі, що справді все бачили своїми очима. Хоча б літописець Самовидець. Ось що він спостерігав на території суверенної, але ще не собороної і вже не самостійної Української Держави року Божого 1659-го місяця червня, іншою мовою ійуня. Він своїм гусячим пером пише:

«На другий день зась юня 28 дня, в середу рано, гетман Виговській войско вшиковавши козацкоє і полскіє корогви, просто на Сосновку рушил, а хан з ордами на Пустую Торговицу рушил з ескадронами одборними до бою; і там пришовши гетман Виговскій до Сосновки ку переправі, застал великії войска его царского величества, с которими бил околничій князь Григорій Ромодановскій і князь Пожарскій і иних много начальних людей конних і піших, і на кілька годин у той переправи великій бой бил. Але хан з ордами з тилу от Конотопу ударивши, оних зламал, где за один час болей ніж на двадцять тисячей албо на тридцять люду его царского величества полягло. А князь Ромодановскій з того бою здорово увойшол, а князя Пожарского живого поймано, которого хан отримав того ж часу, скоро приведено, для того, же хану домовлял. Юня 29 комендант гарнізону полковник Гуляницький з войском в Конотопі зостал волним от облеження, которих тилко било зостало полтері тисячі. Князь Трубецкій, видячи, же на войско трудно от орди, табор справивши і войско ушиковавши, третего дня рушил зпод Конотопу і так оборонною рукою аж до Путивля пришол юже без шкоди». (Цитати з деякими уточненнями. – В.К.).

Без сумніву, для допитливої людини, яка б хотіла конкретно знати, що все-таки відбулось під Конотопом року Божого 1659-го місяця ійуня, наведених відомостей буде замало. Допитлива людина хоче знати більше. А більше дізнатись вона зможе не з пергаментів, списаних гусячим пером якогось самовидця-літописця, а з цілком модерних газет, зверстаних комп’ютерами і віддрукованих офсетним друком на потужних машинах.

 

Газета “Вереск нації”

Автовізій САМІЙЛЕНКО

Реконструкція імперії: десять геополітичних віртуальностей 

Конотоп – це те, що Марафонська битва для Еллади, «Бостонське чаювання» для Злучених Стейтів чи «Буря в пустелі-2» для іракського народу.

Конотоп – для Московського царства в XVІІ ст. – це Чечня для Російської федерації в кінці XX ст.

Конотопська битва – це провокація, за якою йдуть репресії, які, до речі, тривають донині, бо третя складова цієї тріади – революція – ще не наступила.

Козак – це унсовець пізнього середньовіччя.

Унсовець XVІІ ст. – це козак в автентичному інтер’єрі.

Український народ у XVІІ ст. створив народну самооборону, скорочено УНСО, іншими словами – козацтво.

У XVІІ ст. під Конотопом завершилась генеза імперського менталітету української нації.

Під Конотопом українці перемогли, бо грали проти мілітарних правил, які були встановили сильні тієї доби.

В подальшому Україна програла, бо почала грати за правилами сильних світу того.

А все могло бути інакше.

Висліди Великої Конотопської битви могли вилитись у 10 різних варіантів, один з яких таки справдився.

Отже

 

Віртуальність № 1

Під Конотопом перемогли москалі. Україна як держава і українці як нація припиняють своє існування. Все!

 

Віртуальність № 2

Після перемоги під Конотопом гетьман Іван Виговський переслідує московців аж до Москви, яка після знищення дворянської кінноти залишилась цілком беззахисною. На марші гетьмана Виговського наздоганяють гінці з України, вони повідомляють, що запорожці на чолі з кошовим Сірком вдарили на Крим. Татари Мехмед-Гірея відразу покидають Виговського і повертаються рятувати свої улуси від жорстоких запорожців. Але Виговський далі йде на Москву. Нові гінці приносять нові звістки: в Гетьманщині уманський полковник Михайло Ханенко підняв повстання проти Виговського, його підтримали ще кілька полковників. Заколотники збирають нелеґітимну Чорну раду і гукають гетьманом Юрася Хмельниченка. Виговський тим часом бере Москву і вимагає від царя Алексія Михайловича перегляду Переяславських статтей. Цар змушений підписати нові статті, за якими вже Московщина підпадає під Український гетьманат. Московське царство стає сателітом України. Скасовується Московська патріархія і московський митрополит призначається Константинопольським патріархатом з подання Київської митрополії.

Цар платить Виговському велику контрибуцію в золотих дукатах і соболях. За ці кошти гетьман наймає собі шведських ландскнехтів і з великою славою, підкріпленою грішми, царським приниженням і потужною україно-шведською армією, повертається в Україну.

Заколотників Сомка, Цицюру, Золотаренка судить військово-польовий суд. Юрася Хмельниченка відправлено в монастир. З Кримом укладається військово-політичний союз, за яким ханство стає васалом Українського гетьманату, не пориваючи, однак, такої ж залежности від Турецької імперії, але Криму це лише во благо. Перед Польщею ставиться ультиматум: або перегляд Гадяцького трактату, або – війна. Поляки воювати вже не хочуть і тому підписують новий трактат, за яким до «Великого Руського князівства» (це – Україна) відходять також такі землі, як Волинь, Галичина, Холмщина. Утворюється Українська Держава у кордонах приблизно 1991-го року. Гетьман Іван Виговський проголошує себе королем з правом спадкоємности, але під контролем Верховної Ради України.

 

Віртуальність № 3

Після Великої Конотопської битви гетьман Іван Виговський опускається з військом вниз по Дніпру і об’єднується з запорожцями кошового Івана Сірка. Разом вони обертають зброю проти вчорашніх союзників – кримських татар і нападають на Крим. Татар розбито, хан Махмед-Гірей потрапляє в полон, його Виговський відправляє цареві Алексію Михайловичу, аби той помстився за смерть князя Пожарского. Хана четвертують на Красній площі. Туреччина оголошує Україні війну. Гетьман Виговський створює антиісламську коаліцію з України, Московщини та Речі Посполитої і очолює хрестовий похід на бусурманів. Під Хотином відбувається «битва народів» і турецька армія припиняє своє існування. Християнські союзники визволяють Балкани і вступають в Істамбул. У переосвяченій Константинопольським патріархом Софії польський король та московський цар визнають Українську державу в кордонах 1945-го року. Крим залишається незалежною державою з обмеженим суверенітетом. Це протекторат усіх трьох союзників.

Константинопольський патріарх коронує Івана Виговського царем. В Україні встановлюється абсоютна монархія за взірцем Франції.

 

Віртуальність № 4

Після розгрому московського війська під Конотопом гетьман Виговський укладає в Переяславі нову угоду з московським царем, але вже з позиції сили. Москва де-факто жодним чином не має права втручатись у справи України. За тим Виговський однобічно розриває Гадяцьку унію і оголошує Польщі війну за Галичину і Волинь.

Проти Речі Посполитої об’єднуються Україна, Московщина, Крим. За умов збройного нейтралітету Туреччини православноісламська коаліція завдає Польщі кілька відчутних ударів. Польща змушена підписати новий трактат, по суті, мирний договір, схожий на капітуляцію.

У Львові гетьман Іван Виговський коронується на “короля Руського” копією корони Данила Галицького.

 

Віртуальність № 5

Розбивши московське військо, гетьман Іван Виговський доходить до порозуміння із запорожцями, переконує кошового Сірка, що інтереси держави треба ставити вище особистих, і вони обидва складають хитрий план знешкодження опозиції в Гетьманщині.

Виговський за допомогою запорожців розсіює опозицію. Ханенко і Сомко гинуть у локальних сутичках, старий Цицюра тихо вмирає своєю смертю, Золотаренко кудись щезає, а Юрась Хмельницький, переобтяжений гріхами, приймає чернечий постриг і йде відмолюватись у київські печери.

Велика Чорна рада України оголошує денонсацію Переяславських статей 1654-го і ратифіковує Гадяцьку унію.

Велике князівство Руське (Україна) входить у Річ Посполиту на правах конфедерації спільно з Польщею і Великим князівством Литовським.

Де-факто Східна Україна (Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) стає незалежною державою зі своїм урядом, грошовою системою, армією (30 тисяч реґулярного козацького війська, не рахуючи запорожців та городових козаків, крім того, гетьман мав у своєму розпорядженні 10 тисяч найманців іноземного строю). Православна віра, по суті, стає державною релігією з перспективою на утворення Київського патріархату. Київська академія набуває статус університету, її дипломи конвертуються у всій Европі. В Україні утворюється ще одна вища школа, а коштом державної скарбниці утримується система народних шкіл.

Україна отримує право на самостійну економічну політику і розбудову митниць на своїх кордонах.

   Україна веде свою самостійну зовнішню політику залежно від вимог її національних інтересів.

Гетьмана обирають цілком демократично всі стани держави.

Новообраний гетьман (президент) Іван Виговський призначає канцлером (державним секретарем) Юрія Немирича, котрий веде успішну дипломатію на всіх напрямках, внаслідок чого через 10 років Україна збільшує свою територію в 10 разів (приєднує Галичину, Буковину, Волинь і експансивно колонізує все північне Причорномор’я і Приазов’я). Років за 15 Україна розповсюджує свій суверенітет на Крим і Бесарабію. І так далі…

 

Віртуальність № 6[3]

На лівобережжі полковник Ханенко піднімає повстання проти Виговського. Повстання перекидається на правий бік, заколот підтримують полковники Цицюра, Сомко, Золотаренко. Під час міжусобних сутичок між завзятими українцями гине до трьох тисяч українців же. У цій громадянській війні гине найосвіченіша людина України того часу, український шляхтич, автор Гадяцької унії Юрій Немирич.

Гетьман І.Виговський не спроможний скористатися з перемоги під Конотопом і не доводить справу до логічного кінця – не вибиває московські залоги з українських міст. Гетьман відступає за Дніпро, бо велику свиню йому підкладають запорожці на чолі з відомим анархістом – кошовим Сірком. Низовики нападають на Крим і союзники Виговського – кримські татари зі своїм ханом поспішають боронити свої села.

У вересні 1659-го року у селі Германівка гетьман Іван Виговський складає булаву перед Генеральною радою.

Гетьманські клейноди під чомусь радісне вигукування війська підбирає кволий син великого диктатора України – Юрась Богданович Хмельницький. Шлях України до краху – відкрито…

 

Віртуальність № 7

Після перемоги над московським військом гетьман І.Виговський відразу виганяє всі московські і польські війська з України. Він нагороджує генерала Анджея Висоцького бочівкою з червінцями і просить його негайно залишити Гетьманщину. Після того, як відбули додому ще й татари, гетьман Виговський скликав Чорну раду, куди запрошує опозиціонерів та запорожців і оголошує, що останній іноземний вояк покинув священну українську землю, таким чином територія Великого Руського православного князівства полишена само на себе. Чому б і не проголосити незалежність?

До козаків нарешті доходить, що не конче бути під кимось – під султаном турецьким, під королем польським, під ханом татарським чи царем московським, а можна вже й самим…

Як воно водиться на Чорній раді, козаки трохи ріжуться між собою, але державники беруть верх над анархістами й одноголосно приймають Акт незалежности Руси-України. Це стається 24 серпня 1659-го року.

Президентом (гетьманом) нової незалежної держави обирають Івана Виговського, який призначає уряд на чолі з прем’єр-міністром (канцлером) Юрієм Немиричем.

Україна-Русь намагається дотримуватись нейтралітету між Польщею і Швецією, Москвою і Туреччиною, але майже весь час змушена воювати то з тими, то з іншими своїми сусідами…

Так виковується Нація і Держава.

 

Віртуальність № 8

Гетьман Іван Виговський несподівано для всіх покидає Гетьманщину і зі своїм найближчим оточенням (Юрій Немирич, батальйон сердюків) відбуває на Запоріжжя. Там він зачиняється на два дні з кошовим отаманом Іваном Сірком, вони п’ють потроху екзотичний турецький брунатний напій[4] і радяться, як на згубу ворогам діяти.

На великій раді Низового Товариства гетьман Іван Виговський оголошує війну Польщі «за віру православну, за люд руський, за вольності лицарські!»

Все починається спочатку і Іван Виговський майже один до одного повторює шлях Богдана Хмельницького: перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і так далі…

Але Виговський не облягає Львів, як неприятельське місто, він входить до нього на білому коні, як визволитель, як православний воїн, як національний герой, зрештою.

Він стає над Віслою і каже так, як хотів колись казати Богдан Хмельницький: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» Але не просто мовчіть, давайте або підписувати мирний договір, за яким до Великого князівства Руського (та ж Україна) відходять Волинь і Галичина, або козацька 200-тисячна армія бере Варшаву і йде вглибину Польщі…

Поляки підписують договір. Далі Виговський, шантажуючи військовою силою, вибиває надійні договори з Молдовою (до України відходять Буковина і Бесарабія) та з Росією.

 

Віртуальність № 9

Відразу ж після Великої Конотопської битви гетьман Виговський відправляє Надзвичайне і Повноважне посольство на чолі з Юрієм Немиричем у Стокгольм до шведського короля. Український амбасадор має повноваження укласти унію між Україною і Швецією під назвою «Балто-Чорноморська дуга». Союз цей має передбачати негайну військову допомогу одній зі сторін іншій у разі ведення тією бойових дій. Будь з ким. Швеції цього й треба! Дізнавшись, що Московщина залишилась практично без збройних сил, шведський король Карл-Густав X негайно відправляє експедиційний корпус на Москву. Цар змушений підписувати договір про капітуляцію, за яким до Швеції беззастережно відходить Прибалтика і вся Північ. Гетьман Виговський тим часом укладає військово-політичні союзи з Молдовою і Трансильванією проти Польщі. Дочекавшись, поки Швеція впорається з Москвою, гетьман Виговський рішуче розриває Гадяцьку унію, чим обеззброює своїх опозиціонерів і повертає на свій бік Запорізьку Січ.

Польща, обурена таким непошанівком свого гонору, виповідає війну Україні, але в силу вступають військово-політичні угоди, і проти Польщі виступають Молдова з Трансильванією з півдня і Швеція з півночі. Затиснута з усіх боків, Річ Посполита розпадається як держава на свої складові – Польщу і Литву. Етнічні українські землі відходять до Великого князівства Руського, на чолі якого стоїть вже король Іван Перший (Виговський), якого визнають за монарха шведський король, молдавський господар і хан Криму.

 

Віртуальність № 10

Гетьман Виговський оголошує про орієнтацію на Туреччину. Турки дуже втішені і посилають на допомогу своєму новому васалу найліпше українське військо XVІІ ст. – яничарів (найліпше, звичайно, після запорожців). Яничари, як діти українських жінок, за генетичним покликом несподівано для себе проймаються українським патріотизмом і цілим 100-тисячним корпусом переходять у православну віру і присягають падишаху України-Руси Виговському. Кілька вдалих воєн з Москвою та Польщею, і Україна вже в етнічних кордонах, цілком незалежна держава, хоча номінально пов’язана васальними путами з Оттоманською імперією. Туреччина занепадає, Україна набирає сили і одним морським походом міняє диспозицію. Після українсько-турецької війни 1668-го року до України переходить Крим і Молдова (у васальну залежність), протоки Босфор і Дарданелли (у довічну власність як споконвічно православні води). Столиця Нової Руси переноситься в Константинополь…

Але це вже щось з моїм комп’ютером, який створює ці віртуальні моделі. Чи не вірус якийсь?

Василь КОЖЕЛЯНКО

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *