ВСЕ і НЕГАЙНО

Продовжуємо публікувати матеріали, які друкувалися в наших організаційних виданнях. Ветерани Організації, пам’ятаючи славні і буремні дев’яності роки вже минулого століття (коли все тільки починалося), знають, що Наша публіцистика завжди відрізнялася своєю гостротою і нестандартністю, так само як і діяльність (теорія не розходилася з практикою).

Наразі пропонуємо вашій увазі статтю «Все і негайно» з нашої київської газети «Замкова гора» за 1990 рік тоді ще голови СНУМу (націоналістичного) Дмитра Корчинського, якого потім ми називали паном Провідником.  Приймаючи до уваги всі нюанси пов’язані з цією людиною, і при всій повазі до Організації, до якої ми належимо з дев’яностих років, авторство може бути лише одне: УНА-УНС-УНСО. Тобто автор – та родина, «контора», Організація.

Подаючи ці матеріали з нашого організаційного архіву і перечитуючи їх разом з вами, маємо на меті (згадуючи Наше з Цитатника «Ностальгія – дух революції»), те щоб Ветерани разом з новітнім та прийдешнім поколіннями унсовців набралися славного духу бурхливих дев’яностих, згадали ту Нашу Справу, яку ми починали на самому початку становлення Організації, для її продовження сьогодні і надалі.     

 

Для українців «самостійність» не є лише політичним гаслом. За ним стоїть надто багато спогадів і сподівань. Воно надто наповнене емотивно. «Самостійність» – не політичне гасло; це національна мрія, один з фундаментальних образів української ментальності, мета буття нації. «Самостійність» в пересічній голові українського патріота є щось світле і героїчне. Та чи аналізував хто-небудь цю мету, абстрагувавшись від відповідної емоції? Як український патріот вбачає українську самостійність?

Реальний погляд на речі робить дуже сумнівною можливість її безумовного втілення у найближчі роки. Велика економічна пов’язаність з Росією, великий відсоток чужонаціонального і зденаціоналізованого елементу, неконкурентноспроможність на зовнішньому ринку, руїна природи, економіки, культури, національна руїна.    

Звідси можлива лише поступова стабілізація національної економіки через досягнення економічного суверенітету. Переорієнтація на Захід, котра можлива, хоч і на протязі досить тривалого періоду часу. Екологічні заходи. В галузі культури перевидання забутих творів, розвиток українознавства, фінансування національних культурних програм. Наполеглива, поступова праця в цьому напрямкові дасть Україні можливість вже в першій половині заявити себе суб’єктом міжнародної політики і одним з економічних чинників європейського розвитку. І нарешті прийде омріяна світла година, коли самостійна Україна посяде в міжнародному житті належне місце десь між Албанією і Румунією. 

Вас надихає така перспектива? Україна – одна з багатьох (з тих, що завжди позаду). Чи за таку Україну боролись всі ці покоління? «Гори в пологах – народжується миша». Що, крім сміху чи нудьги може викликати такий результат? 

Відверто кажучи, гасло «самостійність» – це неповноцінне гасло. Це як в людей. Може бути мета досягнути зірок чи заволодіти світом. А якщо мета і вінець бажань – вирватись із в’язниці, то вирвавшись з неї, людина швидше потрапить   у бордель, ніж до зірок. Бо орієнтири треба обирати відразу. Так і для нації: неповноцінна мета здатна народити лише неповноцінний результат. 

Ми повинні усвідомити якомога швидше, раз і назавжди, що наша мета не самостійність (це дрібно). Наша мета – побудова великої нації, яка буде не пристосовуватись до умов, а сама диктуватиме умови світові, що до цієї мети лише один крок, що зробити його можемо тільки МИ, що національне будівництво це свідомий і штучний процес. 

Ми не повинні в часах Козаччини чи Київської Русі шукати обґрунтування своїм претензіям. Навіть, якщо українці походять не з Трипілля, а від Симона Петлюри, і такому разі вони гідні, можуть і повинні в дуже недалекому майбутньому почати диктувати всім у політиці, в економіці, в науці і мистецтві. 

Психологічна настанова на провінційне самостійництво дає себе знати не лише в національно-визвольному русі, а й в усіх без винятку моментах національної рефлексії. Навіть в поезії вважається досягненням писати як росіяни в 30-х роках чи французи як в 50-х. Бачте – бо і українською можна так писати! 

Завдання українського націоналіста полягає в тому, щоб кардинально змінити психологічну настанову нації. 

Українські поети мусять писати так, як будуть писати всі інші наприкінці наступного століття. 

Що то за поет, що не змагає своїм пером до того, щоб саме його муза вразила світ в саме серце? Що то за художник, що не хоче переплюнути Рубенса? Що то за вояк, що не хоче всіх перемогти? Такі претензії є свідченням повноцінності. І хіба всі ми не виграємо від того? Хіба не є прекрасною вічна потенція людства долати матерію, весь час перепльовуючи себе і весь час наближаючись до Бога? 

Для будь-якої розвиненої нації є сама собою зрозуміла і природня переконаність у тому, що своя нація мусить бути найліпшою і першою в усьому, і що коли це буде досягнуто, то весь інший світ від цього тільки виграє.   

І лише українцям подібне треба доводити. 

Японія починає диктувати і Америці, бо японці ніколи не мали сумніву, що стовп, який підпирає Всесвіт, називається Японією, а ніяк не інакше. 

Необхідність зміни психологічної настанови нації і коригування національної мети зумовлює роль і місце націоналізму в Україні. Його місце мусить бути головним, а роль – виключною. 

Завдання може виконати тільки той, хто хоче цього. Хто хоче цього більше над усе на світі. Все залежить, в принципі, від сили бажання.

Український націоналіст повинен чітко вирізнятися, де б він не був: на роботі, вдома, на демонстрації чи в тюрмі. Він повинен вирізнятися постановою, шляхетністю, ґрунтовністю, його організація мусить бути найсильнішою. 

Гасло молодого покоління націоналістів повинні бути слова Маріо Курчо: «МИ ХОЧЕМО ВСЬОГО і НЕГАЙНО!». 

«Замкова гора» № 3,

квітень 1990 року

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *