Мілітарні наслідки “мирного врегулювання” в Придністров’ї

Україна програла в Придністров’ї. УНСО ПМР, – властиво, єдине знаряддя українських впливів, – були витіснені з політичної арени спільними зусиллями Кишиніва, Москви, Тирасполя і… Києва. Вояки УНСО разом з козаками та ополченцями з подачі високих сторін, що домовляються, стали якоюсь міфічною, третьою силою, котра одна перешкоджає молдаванам і слов’янам злитися у братерському єднанні на купах тіл. Тим самим 23.07.92 р. в Москві відбувався новий Мюнхен, наслідки якого ще не раз стрясатимуть південний схід Європи.

 Це означатиме для України в мілітарному відношенні:

 – Перенесення українсько-румунських зіткнень на терени України. Протиріччя поміж Україною та Румунією визначилися остаточно. Метою Румунії є політичне проникнення в Буковину та на Одещину і в перспективі, за сприятливих обставин, їх приєднання. Спроби України отримати цю діяльність шляхом “випередження вимог” – наданням молдавській меншини населення автономії – не є ефективними в принципі. Як засвідчує світовий досвід, подібні кроки призводять до протилежного результату – посилення сепаратистського руху. В цьому конфлікті Україна вже програє стратегічно, бо не розігрує супроти “румунської” “українську карту” – проблему українського населення Молдови і Марамуреша, тактично, бо не перенесла своєї діяльности на терени Придністров’я і тим самим шахувала б румунську діяльність в Буковині, ідеально – бо наперед сприйняла тезу румунської пропаганди щодо “румунськости” молдаван. Щоб змінити ситуацію на краще, українському урядові доведеться, як мінімум, “починати все спочатку”. З падінням Придністров’я будь-яка українська діяльність в напрямі підсилення там власних позицій наражатиметься на значні політичні та оперативні труднощі (бо буде “втручання у внутрішні справи незалежної держави”), котрих в попередній період взагалі не було (визнання Президентом України права населення Придністров’я на самовизначення).

 – Зміну українсько-румунського кордону не на користь України. Лінія оперативного розмежування поміж Україною та колишньою Молдавською ССР не є кордоном. Вона не прив’язана до місцевих орієнтирів, її накреслення не скріплене топографами, щодо неї відсутні відповідні протоколи сторін. Практично вона пролягає по колгоспних межах. Це означатиме в разі приєднання Придністров’я до Молдови (в перспективі Румунія) безкінечні прикордонні інциденти – привід до політичного напруження в стосунках. Наявне накреслення кордону загрожує і інфраструктурі України. У випадку загострення стосунків залізничний шлях Київ-Одеса може бути блокований на протязі 120-150км навіть без порушення кордону вогнем. Загалом наступальні дії з лінії сучасного кордону в напрямах “схід”, “північний-схід”, “північ”, набагато зручніші до проведення, ніж з лінії Дністра.

 – Постання постійного вогнища нестабільності на південно-східному кордоні Україні. З падінням Придністров’я ситуація в реґіоні не стабілізується. Конфлікт набере форми партизанської війни “всіх проти всіх”. Вже зараз стрілецькі озброєння в Придністров’ї не контролюються урядом. Спроба вивести важке озброєння 14-ою армією призведе до захоплення її різними уґрупуваннями. Війна в Придністров’ї триватиме і в разі його окупації, оскільки молдавське (румунське) панування загрожує життєвим інтересам значної частини населення. І в цій боротьбі, що набере в т.ч. і терористичного характеру, Україна не розглядатиметься як нейтральна сторона. Зусиллями українського уряду Україна і українці в очах придністровців вже набули негативного реноме.

 Близькою цій мілітарній є і політична проблема біженців з Придністров’я. Втеча на територію України політично та військовозаанґажованих мешканців ПМР (а таких більшість) не матиме характеру переходу на територію союзників. Навпаки Україна розглядатиметься ними як винуватець поразки. Що буде використано антиукраїнськими російсько-патріотичними силами, які вже зараз активно розігрують “придністровську карту”. Поразка в Придністров’ї уряду Єльцина означатиме перемогу націонал-патріотів, як в Росії, так і в російській діаспорі, до якої (після підписання московської угоди) належить і Придністров’я. В руках націонал-патріотів Придністров’я і придністровські біженці стануть чи не найнебезпечнішим знаряддям антиукраїнської діяльності, бо в ситуації, що складеться в т.ч. і зусиллями українського уряду, в них просто не лишиться іншого шляху.

 Важливими для України будуть і мілітарні аспекти падіння її політичного престижу в реґіоні.

 – Україна перестане бути пожаданим політичним та мілітарним аліянтом. Активність Румунії, її спроби ревізії кордонів, порушують status-quo в реґіоні. Зголошена Україною політика повернення до нього в межах Гельсінської держави є утопічною, оскільки значні політичні сили в кожній з країн реґіону змагають в тій чи іншій формі до реваншу. В цих умовах і Мадярщині, і Чехії, і Словаччині більше годиться турбуватись про спільників ніж про партнерів. Останні дві країни взагалі потребують ґарантів, яким Україна бути не може, знову ж таки з причин власної пасивності.

 – Безпорадність України щодо румунських претензій спровокує аналоґічні претензії щодо неї з боку Мад’ярщини, Словаччини, Польщі, Росії. Втручання це відбуватиметься за Придністровським зразком, під гаслами “захисту національних меншин”, “встановлення миру в реґіоні”, “відвернення міжнаціональних конфліктів”. На жаль, український уряд є далеким від розуміння наслідків “врегулювання в Придністров’ї”. Підставою його “політичного реалізму” є хіба що усвідомлення власної недолугості.

 Проведення активної політики в Придністров’ї від української держави вимагало:

 – Розуміння інтересів. Конфлікт в Придністров’ї розглядався Румунією як спроба захопити політичну ініціативу в реґіоні. Росія була змушена маневрувати в ньому між бажанням зберегти власне значення в реґіоні і необхідністю пристосуватися до свого нового становища у світі. В цій ситуації очевидним для України було б спробувати одним ударом шахувати обидвох сусідів. Закріпитися в Придністров’ї і тим самим зупинити румунське проникнення на схід і спробу закріплення Росії на південно-східних українських кордонах. Своєю активністю в Придністров’ї Україна набула б значення країни, від позиції котрої залежить мир і стабільність в реґіоні, образно стала б гравцем, а не шаховою дошкою. Надалі, українські лідери, коли такі є, крім, хіба що, п.Президента, вбачають українську політику в збереженні status-quo навколо України. Вони чіпляються за вже зруйновані домовленості Гельсінки, бо останні закріплювали свого часу так милу їм політичну стаґнацію, єдиний стан, в котрому може існувати українська зовнішня політика. Цей параліч призведе Україну до ролі об’єкта світової політики.

 – Інструменту політичної дії. Конфлікт в Придністров’ї як і більшість політичних конфліктів, що передують великому фронтальному зіткненню сторін, розігрувався “на конфесійному рівні”. Формально все відбувалося в межах внутрішніх проблем самої Молдови.

 – Сторони-“посередники” миротворчих зусиль. Фактично боротьба відбувалася поміж уґрупування в Молдові та Придністров’ї, і інструментом політичної дії Румунії в цій боротьбі був “Народний Фронт” Молдови і його “п’ята колона” в Придністров’ї. Росія перебрала на себе всю решту політичних, громадянських, профспілкових організацій Придністров’я. Зусиллями УНСО Україна мала хоч якісь позиції в середовищі українців Придністров’я. Але самий український уряд не мав в Придністров’ї жодних політичних позицій, жодного інструменту дій. Це небажання українського уряду шукати собі підтримку в середовищі української діаспори є вражаючим. Властиво, Україна, як новоутворена на політичній карті світу не має жодного політичного реноме. Набути його вона може не наслідуванням політичної моди “минулого сезону”, а проведенням власної політики. Захист інтересів співвітчизників вже більше ста років – є загальновживаним претекстром східноєвропейської та балканської політики. Відмовлятися від зброї, котрою послуговуються проти тебе, – це в стилі українців.

 Український уряд є далеким від розуміння національних інтересів, він позбавлений інструменту втілення у життя власної політики. Чому при всьому цьому, Україна ще існує? Невже Бог справді хоче, щоб ми перемогли?

Анатолій ЛУПИНІС

(збірка „Бунт має рацію”)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *