Постійна рубрика: Можливо вам щось поезія допоможе? Вірші Сергія Чумака

Сповіщаємо вас про відновлення цієї рубрики, яку свого часу заснував славної пам’яті Петро Перепуст.

Сьогодні друкуємо поезію та прозові думки відомого українського революціонера, ветерана УНА-УНСО, нашого побратима Сергія Чумака.

Надалі чекайте наповнення цієї рубрики революційною поезією, яка, віримо в це, буде надихати ваші серця та душі для продовження Нашої Справи.

Далі буде…

 

* * *

Нема причини скаржитись на долю –

Свій вибір зроблено давно.

Свою виконуєш ти волю –

Ось в цьому сенс, а інше – все одно.

 

Байдуже, що про тебе скажуть

Темні людці із чаркою в руці.

Для них це лиш момент розмови,

В котрій словами кидають, як вітер папірці.

1993 рік

Вінницьке СІЗО

 

* * *

Для ворогів ти ворог

Хоч боротьба твоя лиш почалась.

Та ти вже вибрав собі шлях

назад немає вороття

Душа твоя до бою зібралась.

 

Дружина з ревністю дитя обійме.

Сльозою хлипне матір

Й не чутно знизає плечима:

“Я думала, що з часом це мине..”

Щоб виправдати щось, тихесенько шепне

І гляне вслід, здалося, винуватими очима.

 

Одні засудять, інші засміються.

Дитинства друзі, лиш побажають успіху

І мовчки тихо розійдуться.

Не буду кликати я їх – у них

Поважні є на то причини…

 

І ось я іду по своєму шляху. Попереду я бачу свою зорю, свою ціль.

Я ще навіть не добре уявляю її собі, але відчуваю всім своїм єством, що це єдине, що заслуговує уваги.. І це все моє … Все!

“Все і негайно!” – кричу я сам собі.

“Все і негайно!” – відлунює навкруги. І тільки тепер я помічаю що не один.

Навкруги такі самі як я. Та й ціль  – загальна. Все це зливається в єдиний могутній легіон. Все … Все і негайно!

1993 рік

Вінницький слідчий ізолятор

 

* * *

Прийде той час,

Світ поверне свої контрасти,

Шляхетна ціль покличе нас.

Тих, в кого кров тече,

Котрою писана історія,

                                 неначе,

Слід плугу Оріїв,

                        що ще не встиг

                                  межу прокласти.

 

Покличе юних і гарячих

Для котрих меч і спис

Не тільки експонат музею –

Вони, як Сонця блиск,

що сенс життя дає для зрячих,

Блукавших довго по тунелю.

 

Почуєте, вже скоро! сурми клич.

Що зробить нашу мрію

Про козака і славну Січ

Політ свинцю і шаблі свист

В реальну справжню дію.

 

Покликання своє   відчувши,

Зберемось ми на Сході дня.

Багнет наш друг і Зверхник брат.

Ідея. Віра. Стяг.

Із нас воскресне Князь,

Дружини сяйво лат …

… Ось Ми! Єдине ціле – нація.

                                       Велика це рідня.

1993 рік

Вінницький слідчий ізолятор

 

* * *

Колись  семеро наших….

Серед троянд загину

Від снайпера.

Чи леза, що прикрашає гільйотину.

Подякую серед колючок дроту …

Серед готичних статуй –

За послугу останню.

Позаду, щоб руїни замку,

Стін і веж середньовічних.

А в голові – про нову п’єсу, водевіль…

Про назву. Колір. Жаль.

Про те, котре вже не напишу…

 

Нема цього.

Все з’їла цвіль.

Невистача одного –

Всіх пробудить від сну

Вчинивши біль.

 

Під час війни, в місті є один стратегічний об”єкт.

Це бордель. Суспільство деградувало від такого явища.

Тому лишилась Порожнеча – єдина річ, за яку ще варто ці міста захоплювати.

листопад 1994 року

 

 

* * *

Шукав свою війну

Щоб все перемогти.

Звільнити душу,

Роздати бідним хліб.

І рибиною цілий світ

Нагодувать змогти.

 

Свою війну шукав.

А чи знайшов?

Чи переміг?

А може лиш шукаючи програв?

 

Шукаючи в своєму серці підсумків 15-20 років шукаю відповідь на запитання: “За що я власне вів свою боротьбу, куди йшов, чого шукав, що хотів довести  Світові?”

Правду – та ні, вона виявилась в кожного своя.

Істину – вона так і залишилась десь по-середині.

Свободу – можливо, якщо зрозумію що це таке.

Можливо за Колір! За чорне Чорне, за біле Біле, за Рожеве, за Червоне, за Блакитне. Та байдуже за який, тільки щоб справжній. Але трохи яскравіший ніж завжди, більш чіткий ніж у інших.

Щоб по-більше контрасту! Геть сіре!

Кричав я: “Подивіться, яке все чітке!”

Та сіре як завжди перемагало. Звідки воно береться? Чим більше яскравого, тим в 10-ро більше сірого. І нажаль, воно завжди виявлялось більш справжнім, ніж моє яскраве.

“Он щось блищить!” – кричали близькі. “Мабуть золото, бо таке жовте і виблискує!”

“Та ні”, – доводив я. – “То лише крижинка, що відбиває чуже світло. Краплинка замерзлої води на місці, де має бути серце. Просто справжня. І в цьому її цінність. Ні більше, ні меньше…”

“А он Чорне – не заспокоювались – ні краплинки Білого. Отже погане!”

“Та ні – шепотів я – воно просто Чорне, без Білого. Отже не Сіре, тому і цінне. Бо справжнє Біле теж без краплинки Чорного.”

Сіре наступало і не заспокоювалось: – “В мені всіх кольорів повно. Кожен, якщо захоче, знайде щось своє. Нехай і не повіністю і не сповна. Я потрібне всім!”

“Та ні – сам собі відповів я – своє потрібно шукати повноцінне, яскраве. І щоб по самі віньця. Все інше від лукавого.”

“Сіре безпечне. За нього не судять, бо вона для всіх. Бери скільки хочеш! Чіткого завжди мало, до нього не звикнеш, тому воно подразнює і тому воно за межею. А все що за межею, то харам” – переконували законники.

Я не відповів. Життя перемогло. Як не прикрашав, як не добавляв яскравості, контрасту. Як не проводив межу – на якій сам і залишився. Повернутися не міг, переступити не наважився. Сили сплили, час скінчився. Сіре перемогло…

Зима 2008 рік

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *