Придністров’я – 92

Як відомо, у цьому році минає 20-та річниця Придністровської епопеї УНСО. Це досить цікава сторінка в новітній історії національно-визвольних змагань українського народу, а саме захист українців Придністровсько-Молдавської Республіки проти румуно-молдавських окупантів.

Тоді, навесні-влітку 1992 роки, члени УНСО, пам’ятаючи старе добре правило «Свій – до свого –  по своє», зі зброєю в руках надавали братню допомогу українцям-придністровцям.   

Ця солідарність з боку УНСО була досить помітною на відміну від тодішньої влади та опозиції з демократичного табору, які просто зрадили прагнення населення Придністровсько-Молдавської Республіки, більшість якої складають українці, повернутися до складу Української держави.

Згадуючи сьогодні ті події,  пропонуємо вашій увазі декілька матеріалів для ознайомлення (для внутрішнього та службового користування).

 

Стислий курс історії УНА-УНСО

Придністров’я

Перший етап військового конфлікту

 Зовнішня політика молодої української держави пройшла серйозне випробування в перші дні після проголошення незалежності, коли лідер самопроголошеної Придністровсько-Молдавської Республіки Ігор Смірнов привіз до Києва звернення Верховної Ради ПМР про включення цієї території до складу України. Будь-яка інша держава тільки б втішилась від такого подарунку, але українська влада проігнорувала прагнення автохтонного українського населення Придністров’я на відновлення історичної справедливості – повернення до батьківщини її споконвічної землі. Президента ПМР в центрі Києва було заарештовано молдавськими поліцаями і вивезено до Кишинева. Українські урядовці не спромоглися навіть на ноту протесту. Всім стало зрозуміло, що Україні можна нав’язувати будь-яку політику. В першу чергу це стосувалося ядерного роззброєння, ліквідації військово-промислового комплексу та військової освіти, знищення стратегічних наступальних озброєнь. Лише ліквідація військової освіти призвела до катастрофічних наслідків в галузі соціальної політики, оскільки унеможливила надходження до бюджету коштів, що були отримані від продажу зброї урядам країн, чиї громадяни навчалися до того у нас. Адже вони вчилися користуватися зброєю, виробленою радянським ВПК, іншої не знали, і, відповідно, ту зброю їхні уряди і закуповували в СРСР, що становило основну статтю доходів бюджету. Завдяки злочинним діям чиновників з міністерства оборони та інших владних структур наша держава втратила не лише авторитет на міжнародній арені, а й сотні тисяч робочих місць та щорічні мільярдні (в доларах) надходження до бюджету.

 Отож відмова в наданні підтримки українському населенню Придністров’я, якому на той час загрожувала цілком реальна перспектива приєднання в складі Молдови до Румунії (Народний Фронт Молдови виступав за приєднання Молдови до Румунії), розцінювалась місцевим населенням не інакше як зрада їхніх, абсолютно справедливих, інтересів (В роки II Світової війни румуни на окупованій території жорстоко поводились з українцями, що було однією з причин небажання приєднуватись до Румунії.). Таким чином, першим кроком молодої української держави на зовнішньополітичній арені була зрада. Така “принципова” позиція призвела до переорієнтації частини населення та політиків ПМР на Росію, яку не довелось довго припрошувати. В Придністров’ї з’явилися російські козаки, які під маркою допомоги “братам-слов’янам, вирішили використати цей конфлікт для підняття свого авторитету в Росії і узаконення власного соціального статусу. Наявність російського політичного чинника на південно-західному кордоні України так само не сприяв зміцненню нашої національної безпеки, адже в разі закріплення Росії в цьому регіоні Україна опинялась в не менш складному положенні. Здійснюючи допомогу ПМР, Росія творила б собі плацдарм для політичної і оперативної діяльності на півдні України. Так як українська влада самоусунулась від урегулювання придністровського конфлікту, то залишалась єдина можливість недопущення в регіоні румунських та російських впливів – це активна участь українських громадян по захисту місцевого населення. Така ідея з’явилася в середовищі старих львівських націоналістів, в пам’яті яких ще були свіжі події кінця 30-х років, коли ОУН, з метою захисту українського населення Закарпаття, відправила туди свої похідні групи. В Придністров’ї в 1992 році склалася аналогічна ситуація. Проте, лише УНА-УНСО підтримала цю ідею та погодилась надати мілітарну  допомогу співвітчизникам. Інші партії зайняли звичну для себе зручну позицію “моя хата скраю”, а деякі навіть цілком ворожу, як щодо українців ПМР, так і щодо УНА-УНСО.

Причини придністровського конфлікту були закладені в 1940-му році, коли Верховна Рада СРСР штучно створила Молдавську РСР. Перевищуючи свої повноваження, Верховною Радою СРСР новоствореній республіці було передано для “підсилення” частину території УРСР, оскільки Придністров’я було індустріально розвиненим регіоном, на відміну від аграрної Молдови. (3 1922 року Придністров’я в складі України увійшло до СРСР і в тому ж році Верховна Рада України зобов’язалась навічно захищати громадянство, політичні та інші інтереси мешканців Придністров’я, як і всіх інших мешканців України.) Отож, з правової точки зору входження цієї території до складу Молдови є незаконним.

В березні 1992 група рівненських унсовців з’являється в ПМР для налагодження контактів з місцевими українськими організаціями, лідери яких гарантують розмістити на своїй території велику кількість стрільців УНСО.

2 квітня перші унсовці з’явились в придністровських шанцях. То були два рої (відділення), командирами яких були призначені Микола Карпюк та Юрій Тима. Бойові дії в той час велися на півдні ПМР (Слободзейський район) і під Дубоссарами (на лінії Дороцьке – Кошниця). Унсовцям виділили позиції поблизу села Кошниця з метою захисту автомагістралі, що пронизувала всю територію ПМР з півдня на північ. Поява українських громадян серед захисників Придністров’я викликала величезне піднесення не лише серед корінних українців, а й інших мешканців ПМР, не бажаючих бути людьми третього сорту в складі Молдови, або Румунії. Замість недисциплінованих, вічно п’яних російських козаків з’явилась мілітарна структура з залізною дисципліною та знанням військової справи. Замість російських трикольорів на позиціях почали з’являтись українські прапори, які на ворога справляли сильніше враження. Місцеве населення стало звертатись до унсовців за вирішенням своїх насущних проблем, вбачаючи в них не лише захисників, а й справедливих суддів і порадників. В Придністров’ї почали з’являтись українські православні церкви, в яких правили службу священики Київського Патріархату. Перша така церква (відреставрована) постала в с. Рашкові, де з середини квітня 1992 року в приміщенні загальноосвітньої школи розміщувався вишкільний унсовський центр. Настоятелем церкви став отець Володимир, доктор філософських наук. Пізніше він очолив новоутворену Придністровську єпархію УПЦ-КП. З появою унсовців стали покидати Придністровську республіку російські козаки, за якими ніхто не шкодував. Українські впливи знову посилились. Цьому сприяла і наявність на території ПМР 14-ої армії Російської Федерації, яка займала нейтральну позицію впродовж всього конфлікту, чим налаштувала проти себе і Росії місцеве населення. Наявність 14-ої армії використовувалась молдавськими ЗМІ з пропагандивною метою, щоб применшити роль справжніх захисників Придністров’я. Командування армії з самого початку отримало наказ з Москви не втручатися у конфлікт. Натомість, Росія передала Молдові новітнє військове обладнання, зокрема, 30 бойових літаків МГГ-29 з усією інфраструктурою.

Незважаючи на значну чисельну перевагу в людях і озброєнні, Молдові так і не вдалося досягнути успіхів на полях бойових дій. Проте на політичній арені Молдові вдалося дещо нейтралізувати намагання Росії закріпитися на теренах Придністров’я. Румунія розглядала придністровсько-молдавський конфлікт як спробу захопити політичну ініціативу в регіоні. Росія була змушена маневрувати, щоб зберегти там свій вплив. Проявивши активність в Придністров’ї, Україна б набула значення країни, від позиції якої залежить мир і стабільність в регіоні.

Долаючи шалений опір українських правоохоронних структур, сотні стрільців УНСО з усіх регіонів України направлялись в Придністровську республіку для надання допомоги воюючому народові. Активна позиція УНА-УНСО змусила по-іншому поглянути на існуючий конфлікт. З деяких областей України пішла гуманітарна допомога ПМР; встановлювались побратимські стосунки між містами України і Придністров’я; відбулися обміни офіційними делегаціями. Президент України Л. Кравчук з приводу придністровських подій виступив із заявою, у якій визнавалось право населення Придністров’я на самовизначення. Багатьох політиків вдалося переконати, що кордон між Україною і Молдовою, у випадку приєднання до останньої ПМР, буде постійним призвідником можливих провокацій і ескалації напружень, оскільки не прив’язаний до місцевих орієнтирів і пролягає колгоспними межами, а протистояння придністровців молдавській окупації набере форм партизанської війни з усіма негативними для сусідньої України наслідками.

В Придністров’ї УНА-УНСО продемонструвала всім сусіднім державам, що Україна здатна навіть за відсутністю чіткої державницької позиції захищати свої інтереси.

 

Втрати

Зростання українських впливів на теренах ПМР не залишились без уваги представників ворожих спецслужб. 23 квітня 1992 року був смертельно поранений і помер 30 квітня Остапенко Микола – Голова Слободзійського райвиконкому, член Президії Верховної Ради ПМР, активіст спілки “Повернення”, яка ставила за мету повернути Придністров’я до складу України. Автомобіль, в якому знаходився Микола Іванович разом з водієм, був обстріляний поблизу райцентру Слободзія. В тіло Остапенка проникло 18 куль калібру 7,62. Люди, які збіглися на постріли були зупинені автоматною чергою в повітря і словами одного з нападників: “Ми вам ету Україну єщьо покажем!” Нападники зникли на машині “Лада”, на якій не було номерних знаків.

Обставини злочину ясно вказували на його організаторів. Адже замах було вчинено на одного з провідних діячів українського визвольного руху Придністров’я одразу після запропонованих тим рухом ініціатив, здатних не лише зупинити війну, але й вирішити загалом проблему Придністров’я. Повідомляючи про це підле вбивство, Провід УНА-УНСО констатував: “Процес політичного, економічного та культурного зближення Придністров’я з Україною, ініціатором якого є спілка “Повернення”, що її активістом був покійний, не міг бути терпимим керівництвом Молдови, бо на відміну від самостійницьких ілюзій і проросійських симпатій частини керівництва ПМР діяльність “Повернення” має юридичні, економічні і політичні підстави для успіху. Придністров’я належало Україні, населене українцями і пов’язане з Україною. Властиво, воно ніколи і не переставало бути Україною. Цю нехитру істину розуміють як в Кишиневі, так і в Москві. Не є випадковим, що організатор замаху – Голова 6-го управління Міністерства національної безпеки полковник Кіртоаке саме в Москві навчався мистецтву диверсій і терору. Не є випадковим і те, що Остапенко був першим з керівників Придністров’я, вбитих терористами. Це вбивство є свідченням істинності вибраного “Поверненням” шляху, його небезпечності для ворога, а значить, і переможності.”

7 травня у місті Слободзія було вчинено напад на квартиру п. Гусара, активіста спілки “Повернення”. Він відстрілювався від нападників з пістолета ПМ доки стачило набоїв, після чого був захоплений і вивезений у невідомому напрямку. 8 травня його обгорілий труп було знайдено неподалік україно-молдовського кордону.

9 травня у тираспільському госпіталі помер отаман Чорноморського козацького війська ПМР, полковник Кучер. За кілька днів до того його авто підірвалось на міні, встановленій терористами. Полковник Кучер був відомий своєю проукраїнською позицією, яку активно відстоював впродовж свого короткого життєвого шляху; багато робив для проукраїнських орієнтацій Чорноморського козацького війська. Саме він під свою відповідальність видав стрілецьку зброю першим загонам унсовців.

В ніч з 6 на 7 червня біля Болграда (Одеська область) в автокатастрофі загинув командир ополчення Придністровської республіки, заступник командира УНСО ПМР, майор запасу Майстренко. Машина перевернулася на рівному місці.

Жоден з політичних діячів Придністров’я проросійської орієнтації не став жертвою терористичного акту.

На ім’я Президента України, Голови ВР України, Міністра закордонних справ України, Генерального прокурора України була направлена заява спілки “Повернення”, в якій говорилось наступне: “В Придністров’ї триває геноцид українців. Про це свідчать масові вбивства мирного населення. Більшість убитих – українці. На 24 червня 1992 року вбито 500 чоловік, з них 250 – українці… Українці Придністров’я були насильно включені до складу чужої держави, яка зараз знищує їх на рідній землі… Необхідне негайне втручання України, оскільки вона зобов’язана за будь-яких умов захищати своїх співвітчизників. Бо завтра буде пізно… На нашому боці воюють гвардійці ПМР, УНСО, ополчення, Чорноморське козацьке військо. 14-та армія дотримується нейтралітету, донські та кубанські козаки давно зняті з позицій і відправлені додому. Ми лишилися сам на сам з ворогом. Сподіваємося, що Україна не залишить нас у біді в цей трагічний час в Придністров’ї.”

27-28 червня в Києві проходила VIII сесія УНА, на якій було підтверджено прагнення захищати українців ПМР. Делегати сесії прийняли заяву щодо ситуації в Придністров’ї:

„Українська Національна Асамблея повністю підтримує волю населення споконвічних українських земель на Дністрі, заявлену в рішеннях віча українців Придністров’я 16 травня 1992 року.

Українська Національна Асамблея висловлює задоволення з приводу зміни позиції щодо подій в Придністров’ї Президента та Уряду України, що засвідчена в останніх їх заявах. У той же час УНА наголошує на недостатності декларації цих змін і наполягає на негайних конкретних кроках з боку України для припинення відвертого масового винищення українців Придністров’я, захисту їх життя та національних інтересів і гідності української держави. УНА вимагає негайно вирішити питання про можливу форму участі підрозділів українських збройних сил у розмежуванні воюючих сторін по лінії кордону ПМР з республікою Молдова та надання достатньої гуманітарної допомоги населенню Придністров’я.

Враховуючи події останнього часу, те, що Молдова знехтувала положеннями Гельсинських угод атакою на Бендери, УНА вважає, що настав час для реалізації прагнення населення Придністров’я до самовизначення, що єдине може запобігти його масовому винищенню.”

Проте всі ці заяви нагадували “глас волаючого в пустелі”.

 

Бої за Бендери та роззброєння

В ніч на 21 червня загони УНСО разом з частинами Чорноморського козацького війська з боями прорвалися на територію міста Бендери, окупованого напередодні військами Молдови та ЗПОПом (загін поліції особливого призначення). Ворожі частини понесли важкі втрати і відступили за місто. Відмічено було повальне мародерство (пограбування квартир, комерційних та державних магазинів тощо), що спричинилось до дезорганізації молдовських військ та облегшило визволення міста. У ті дні близько 10 тисяч чоловік, переважно жінки та діти, перейшли державний кордон України, рятуючись від військових дій у ПМР. Більшість з них розмістились на території Одеської області.

Після Бендерської операції уряд Молдови зрозумів безперспективність військового вирішення придністровської проблеми на свою користь. Кишинів почав шукати інші засоби впливу. Для реалізації своїх планів було залучено відомого українського політика Чорновола, який 11 липня 1992 року виступив на Молдовському телебаченні з осудом українців Придністров’я. Виступ Чорновола був розцінений українцями ПМР не інакше, як зрада їхніх справедливих прагнень до соборності українських земель. Такого глузування з українців, що борються за свою свободу, не дозволяв собі ніхто в Україні.

Потуги Молдовської дипломатії дали свої плоди. 21 липня в райцентрі Кам’янка на півночі ПМР місцевою владою було роззброєно зведений відділ УНСО Придністров’я, який згідно з укладеною раніше мирною угодою між Росією та Молдовою був відведений з бойових позицій до місця постійної дислокації (до середини липня постійною дислокацією УНСО Придністров’я було старовинне козацьке с. Рашків). Саме роззброєння відбулося під вигаданим приводом, без домовленості з вищим керівництвом ПМР. Операція розроблялася при сприянні спецслужб України та Росії, і не без впливу Молдови. Особовий склад відділу був підданий брутальному „шпону” без пред’явлення ордерів на обшук та блокований в казармі. Проте вдалося обдурити недосвідчених “гвардійців” і вийти з оточення без втрат. Витіснення УНСО з території Придністров’я призвело до протестів з боку місцевого населення, яке вбачало в унсовцях своїх оборонців, та до підриву обороноздатності республіки.

Все це змусило керівництво ПМР засудити волюнтаристські дії місцевої влади.

УНСО в Придністров’ї мало офіційний статус, було зареєстроване, на відміну від України, мало широкі повноваження. Керівниками УНСО Придністров’я були Микола Карпюк, Володимир Мамалиґа, Юрій Тима. УНСО діяло на всіх фронтах придністровсько-молдовського конфлікту. Близько півсотні унсовців були нагороджені урядовою медаллю “Захисник Придністров’я”.

Висновки

Завдяки політиці, що її проводило керівництво УНА-УНСО в Придністров‘ї, з 1992 року в ПМР почали відкриватись українські школи, виходити газети українською мовою, діють українські культурологічні товариства. Тираспольському державному університету присвоєно ім’я Тараса Шевченка. Багато студентів з Придністров’я навчаються на відділеннях української філології в педагогічних вузах України, щоб навчати дітей мови батьків. В ПМР українська мова має статус державної на рівні з молдавською і російською.

Не встигли вщухнути бої, як урядова газета “Независимая Молдова” дала цілий розворот, присвячений УНА-УНСО, звідки варто зацитувати одне речення: “Можна поділяти чи не поділяти ідейні переконання і практичні методи членів Української Національної Асамблеї і бійців УНСО, але хочеться сподіватися, що ми будемо разом, якщо доведеться захищати незалежність національних держав від зловісного привиду “третього Риму”.

Чудовий урок політичним невігласам, приклад того, як робиться справжня політика. Не скигленням, не боязким вичікуванням, не посиланням на гельсінські угоди. Лише демонстрацією сили, а не слабкості, можна здобути прихильність та дружні стосунки.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *