Руслан ЗАЙЧЕНКО: Легенда про Фенікса

В зв’язку з останніми подіями, що сталися в Україні, багатьох українців турбують два відомих та наболілих питання, які завжди непокоїли і непокоять зараз людей доброї волі: «Хто винен?» та «Що робити?».  

Відповіді на ці та багато інших питань можна отримати з нашого «Цитатника Екзистанта», що був створений свого часу для внутрішнього та службового користування членства Організації, який зараз нажаль чомусь багатьма Ветеранами призабутий, а більшості з прийдешнього покоління унсовців і невідомий. (До речі друг Руслан його постійно цитував…).

На перше питання відповідь проста і зрозуміла – це стара відома істина „Невинних немає”. Продовжуючи цю тему знову ж словами з Цитатника, нагадуємо – «І пізнаєте істину, і ненависть до неї зробить вас вільними! ”. Тому, відповідь на перше питання – винні ми всі з вами. Але не потрібно «посипати собі голову попелом».

Відповідь на друге питання – «Нащадки скоріше пробачать нам помилкові дії, ніж бездіяльність!». Що буде далі, то буде далі. Наслідки нашої роботи побачимо самі, якщо доживемо. Якщо ні, то вірю в це свято – побачать наші нащадки.

Вашій увазі пропонуємо статтю Руслана Зайченка «Легенда про Фенікса» з «Замкової гори», в якій  наш побратим дає поради нам, тим хто продовжує Нашу Справу, дає відповіді на наші питання…  

(Виділений текст сприймати особливо  уважно, аналізуйте!)

Микола  Тисячник

 

Руслан ЗАЙЧЕНКО: Легенда про Фенікса 

Шлях становлення козацтва у 150 років Організація пройшла за 15 років. Злети, поразки, перемоги, війни і навіть нещодавнє невдале повстання (акція „Україна без Кучми” – ред.). Все, як перед Хмельниччиною. Хто подався у реєстрові до новітнього панства, буйні – кого посадили, а хто – у „випищики” – не вгодили підпанкам. Тоді, у „золотий вік” шляхти на наших попередниках вже ставили хрест, будучи впевнені що в останнє. Як не раз на нас. Як на Україні, на українцях.

Легенда про Фенікса – то про нас. Ми самі вже стали легендою. Молоді білоруські патріоти, які приїхали до Києва на святкування Дня Незалежності, три години розповідали мені про бій підрозділу УНСО „Арго” під Шромами під час російсько-грузинської війни 1993 року. Мені, котрий звільнився по справі „9 березня”, не відаючи, що розповідають унсовцю. Потім я їм чотири години поспіль – про Придністров’я. Білоруські опозиціонери і досі із захопленням згадують Мінську весну 1996: „Тоді єдиний раз ми перемогли тому,  що ви приїхали  і йшли в перших лавах”. Не в одній державі навколо Україна вперто асоціюється з УНСО. І вже не лише наші співвітчизники з надією дивляться на нас, очікуючи Перемоги. Колись було Мовлено: „Поки не втрачена честь, не втрачено нічого”. Перед Жовтими Водами козаками, затиснуті польськими залогами, принизливими угодами, зраджені ватажками, 12 років не ходили в походи. Обідрані, але не скорені. І – вибухли, мов протуберанець, настільки потужно, що з’явилися ми. Характерна риса наша історія – є попередники, чекайте послідовників. Через 250 років, чи 25 – як січові стрільці і бандерівці, „шестидесятники” і  ми,  політв’язні „9 березня”. Традиція не повинна перериватися. І нехай перелякані пашталакають, що, мовляв, не пора, зарані часи минули. „Час стоїть, минаєте ви” (Еклізіаст). Що ось передихнем, оглянемось, сторгуємось і підемо далі. Козак, котрий не виконує свою функцію, стає кріпаком. Унсовець – це місіонер, лише той має право ним називатися, хто щодня, щохвилини бореться за справедливість, несе народу нашу Правду. „Шляхи революції ведуть на Схід”. Чекати, коли і що скажуть зареєстровані командири? Козаки, йдучи шарпати Порту, не реєструвалися в Мін’юсті і не подавали заявку на похід в облдержадміністрацію.

Нещодавно, під час збору підписів під зверненням про перейменування однієї з вулиць столиці на честь Анатолія Лупиноса підійшли двоє ряжених в камуфляжах, буцім-то РНЄ-шники із Севастополя. Розібралися з ними досить швидко, а на пихату заяву: „Да наш матрос получает в десять раз більше, чем ваш полковник”, спокійно відповіли: „Бо ваш солдафон, а наш воїн, для нього головне – захист Батьківщини”. Ми – організація командирів, воїнів, солдатня нездатна повести Націю за собою, щоб змінити психологічний тип Нації з гречкосія на воїна потрібно змінитися самим. Немає з нами Лупиноса – мусимо і будемо ставати Лупиносами. Порозбігалася старшина? Збираймо сходку. Пройдений нами шлях в цій державі не проходив ніхто. Той, хто відчуває відповідальність за своїх побратимів, не полишить в біді свій народ. В 1316 році король Людовик Баварський засудив до страти на горло Дітца-фон-Шаунбурга та чотирьох його воїнів за спробу повстання. На місці страти Дітц попрохав поставити їх в один ряд на відстань вісім кроків один від одного, а йому відрубати голову першому. А ті із його ландскнехтів, мимо кого він пробіжить, хай будуть звільнені. Король, регочучи з такого „дотепного” жарту, погодився. Як тільки кат зніс фон-Шаунбургу голову, той блискавично схопившись з колін, пробіг мимо всіх своїх воїнів і аж потому впав на землю. Яка відповідальність перед своїми була у того ватажка! Нинішнім хоча б дещицю. Поки Святослав Великий спав на попоні просто неба посеред стану своїх дружинників і їв з ними з одного котла, ми мали Імперію. Все перевелося, коли його нащадки купилися на оманливий блиск візантійського золота.

Останню, десяту, книгу Анджея Сапковського із серії про відьмака Геральдта та Призначення, котре його веде, я прочитав у Лук’янівській в’язниці. Серіал дивився на «зоні». Інші читав уже на волі. Їх мені порадив однокамерник із бізнесменів, людина надзвичайного гонору і самоповаги. Він відмовився дарувати високопоставленим глитаям у погонах (як говорив вор Антибіотік в «Бандитском Петербурге»: «Генерал – не должность, это счастье») зароблене власною працею. За що й посадили. Я спочатку здивувався, як така серйозна людина може таке читати. Але з кожною сторінкою тюремні стіни зникали і я опинявся в казковому і водночас реальному світі вдивовиж справжніх помислів, почуттів, духовних зривів. Геральдт, котрий змалку, як козацькі молодики, пройшов нещадний вишкіл, після якого далеко не кожний виживає, зовні людина, але вже наділена надзвичайними властивостями. (50 унсовців було достатньо для охорони наметового містечка і багатотисячних демонстрацій. Наче б і не наділених надзвичайними властивостям, але козацького духу вистачало. Якби не провокації з боку влади та недолуге керівництво, та весна була б нашою.) Відьмак, та все ж не бездушний мутант, не машина для вбивства, яку з нього готували, не сприймаючи заробітчанства, притаманного своїй касті – знищуй не подібних собі, непогано заробиш, він у постійній муці – чи не чинить він зло. І де та тонка межа між Злом і Добром – пояснити ж бо можна все? Меншим Злом і Великим? «Менше зло існує, але ми не здатні вибрати його самі. Лише Дуже Велике Зло спроможне примусити нас обирати. Хочемо ми цього чи ні.» Навіть створений Герольдтом Кодекс Честі не дає відповідей на всі питання. І тоді він рушає в путь за власним Призначенням. Що збивало наших предків у ватаги і виштовхувало у Дике Поле назустріч ординцям-людоловам? Що – воїнів УПА в ліси і схрони в борні з людоловами новітніми? Що чинили ми, посилаючи кулі у відповідь у нічному бою під придністровською Кошницею. Гинув персиковий сад. Та потерпали наші одноплемінники. Чи варто було полишати сім’ї, дітей та вирушати на Кавказ? Сльози чужих матерів рідкіші? Чи зрозуміє син харківського унсовця Беркута навіщо вулиця Грозного носить ім’я загиблого в бою батька? Та ще одного українця – Степана Бандери? А синці на сідницях 72 потерпілих у справі 9 березня – яке Зло? Ця нація має право на подальше існування лише поки існують ті, хто взяв на себе відповідальність за долю своїх побратимів, народу, Держави. Часом не зрозумілі багатьом. Відьмаки? Козаки? Унсовці. Нас веде наше Призначення. Ми виконаєм його волю. Зло буде переможене. Україна буде могутньою і квітучою.

  Руслан ЗАЙЧЕНКО

«Замкова гора» № 1 (52) 2004 р.

 

  

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *