Стати вільним, чи лишитися рабом?

Медицині відомі два ступені шоку. При першому, порівняно легкому, людина, прийшовши до тями, запитує: «Де я?» При важкій формі шоку вона втрачає не тільки уявлення про час і простір, але й про власну особистість і, повертаючись до притомності, запитує вже: «Хто я?». Запитаймо себе, українці: хто ми? Народ, чи населення, господарі своєї землі, чи безправні раби на ній? 

Не шукаймо недоліків у комусь, шукаймо причину в собі

Михайло Грушевський був дуже засмучений тим, як швидко до українців прилип, нав’язаний Росією, комплекс меншовартості: «Українцям притаманне духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але й зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом. Таким холопством вважають ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глибоку й непоборну, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявило супроти державних, культурних і національних інтересів Росії та великоруського народу». 

Так, українство багато років нагинали: дехто не скорився, а тому як Прометей усе життя ніс важку кару, дехто зламався, а решта – залишилися деформованими. Сьогодні можемо лише дивуватися мужності героїв, але не можемо судити тих, хто жив у ті пекельні часи. В сучасних умовах нашим завданням є звільнитися від рабської психології залежності, яка висить баластом на наших шиях і не дозволяє вільно розправити плечей. 

Відомий український публіцист Петро Полтава був переконаний, що справжня національна революція може відбутися лише за умови звільнення від рабської психології мислення: «Викорчовувати коріння рабської психології, яка характеризується хуторянством, браком зацікавлення громадськими справами, пасивністю, покірністю, зневірою у власні сили, грубим матеріалізмом, та змінити її на психологію вільного господаря, фанатичного борця за національну ідею!» 

Ми багато говоримо про громадянське суспільство, але оминаємо основну його ознаку – здатність і мужність брати на себе відповідальність. Відповідальність за власні вчинки і долю держави, відповідальність за свій вибір. Більшість порядних українців свідомо позбавляє себе участі в прямому народовладді, а тому до управління державою пробираються не завжди кваліфіковані й не у всьому чесні люди. Тоді, за давньою звичкою ми починаємо нарікати, але що зробили ми для того, щоб влада була кращою? 

На, прогримілий в Інтернеті вірш Юрія Винничука, з’явився віршик-відповідь, який закінчується словами: «Якщо хочеш убить п..са, спершу вбий п..са в собі». І така реакція не може не тішити. Українці, слава Богу, починають розуміти, що справа не в тому, хто в нас у політикумі «більше чи менше зло», що корінь зла лежить значно глибше – в нас самих, у розумовому й моральному стані суспільства. Що влада така, якою ми дозволяємо їй бути – раз вона є така, виходить, як не крути, вона нас задовольняє. 

Тому вже більше двадцяти років ми живемо в цьому гнилому компромісі – нам наче й не подобається, але ми сяк-так пристосувалися, аби тільки нас не чіпали: десь крадемо, десь дуримо, десь даємо себе дурити – і якось існуємо… Всі говорять, що потрібні зміни, але робити рішучі кроки й брати на себе відповідальність чомусь ніхто не хоче. Кожен тихенько відсиджується в свої «хаті скраю» і думає аби його не чіпали.

 

На що готові українці заради змін?

Зміни – це важка праця кожного громадянина. Головне питання на сьогодні: чи ми справді хочемо змін? Нібито на словах усі визнають, що Україні потрібні реформи, але, погодьтеся, вони були потрібні ще в 1990-х! Коли на початку 1990-их Росія перекрила непокірній Естонії газ, естонці цілу зиму просиділи в холодних приміщеннях. По селах, де опалювали дровами, склали списки на випадок лютих морозів – хто скільки міщан візьме до себе зимувати. Тоді ж автомобілісти пересіли на велосипеди… Тобто, країна встала як єдиний партизанський загін, бо була загальна велика мета –  незалежність. Незалежність, як велика цінність, заради якої треба перетерпіти. 

А чим готові були поступитися українці? Українські патріоти в цей час тонули в ейфорії свободи, переживали національно-культурне піднесення; залишки совка – оплакували колбасу по 2, 20 і «большую родину», а банда тим часом розкрадала і прихватизовувала державне майно. Але, найголовніше, не відбулося свідомого звільнення від окупації, звільнення фізичного і психологічного. Новітня українська нація не мала змоги об’єднатися спільною боротьбою за свою незалежність, бодай в ідеологічному та економічному напрямках.  Знаково, що Дмитро Донцов дуже добре підмітив цю українську нездатність довести почату справу до кінця. У статті «Наші цілі» він писав «Українці часто говорять «революція», а думають «хто для нас що зробить»…». Через відсутність спільної національної роботи, спільного вектора напрямленості консолідованих національних сил ми й досі перебуваємо в шоковому стані. Тому на запитання «Хто ми?» замислюємося, а потім починаємо згадувати історію, доводячи самі собі, що таки українці, що козацького роду. 

Ми зараз заздримо полякам – от, мовляв, як у них добре! А Польща на початку 1990-их перебувала в не менш серйозній розрусі, ніж Україна епохи «кравчучок». Реформа Бальцеровича була дуже тяжкою «шоковою терапією», і польський уряд чесно попередив своїх громадян: «Дорогі співвітчизники, доведеться затягнути паски на три роки». Це не проходило гладко, але нація це прийняла. 

У нас за роки незалежності був чудовий шанс відновлення громадянського суспільства, консолідації нації та витворення державницької ідеології –  це період Майдану 2004 року. Така масова й при цьому мирна Революція показала усьому світу й ще раз довела українцям, що ми великий народ. Але результатів цього пасіонарного спалаху втримати ми не змогли. Забалакали таку нагоду! Замість серйозної праці по завершенні Майдану ми усе спустили на самотік: мовчки спостерігали, що ж робитиме нова влада. Але Президент не Месія – це лише державний службовець, якого треба контролювати, як це роблять у цивілізованих країнах світу. Яскравим прикладом може послужити випадок з президентом Німеччини Крістіаном Вульфом, якого запідозрили у перевищенні службових повноважень. «Довіра до мене сильно підірвана», – сказав Вульф, оголошуючи про свою відставку. Уявіть собі «довіра підірвана»! німецька преса назвала згадану подію безпрецедентною в історії країни після Другої світової війни. Тобто нація твердо вирішила, що вона прагне жити чесно без привілеїв та утисків, з одним законом для міністрів і робітників. 

Від того, яке рішення винесе наш народ для себе залежить наше майбутнє: станемо ми правдиво демократичною державою, чи скотимося додолу цивілізаційною драбиною. Тут можемо надіятися лише на власні сили, бо «ніякий чужинець ні москаль, ні англієць, ні француз, ані німець не буде проливати кров за нашу національність. Ніхто задля наших чорних очей не дасть нам української держави», –  писав Євген Коновалець, маючи на увазі національно-визвольні змагання. Сьогодні ситуація до болю схожа: ніхто не радий нам допомагати за наші гарні очі. Якщо самі не виплутаємося зі злиднів, безкультур’я та безправ’я, то ніхто не захоче мати з нами справи. Зі слабшим народом не товаришують і не рахуються, з нього визискують. 

Бар’єром на шляху до консолідації нації є й, постійно підігрівне, мовне питання, хоча за 20 років незалежності це вже мало би бути поза обговоренням. Адже, «Нація, котра мислить про світ і себе в ньому категоріями позиченої мови (метамови) неминуче мислить несамостійно – себто сходить з єдиної унікальної позиції у всесвіті, приділеної лише їй, з-не-притомлюється щодо цієї позиції (щодо себе самої)», – пише Оксана Забужко в «Хроніках від Фортінбраса». І не треба вигадувати зайвих відмовок, мовляв, «так історично склалося», бо тут усе залежить виключно від бажання. У свій час Чехія відновила рідномовні традиції буквально з нуля. Всього кілька сімей у містах розмовляли чеською, решта – внаслідок довготривалої германізації розмовляли німецькою. Ніхто не вірив, що чехи зможуть відродити рідну мову, але ми є свідками того, що відвоювавши право на власний голос, вони повернули собі честь нації. 

Нещодавній мовний референдум у Литві з рекордною явкою литовців на дільниці також засвідчив, що цей гордий народ не дозволить  мову окупанта зробити державною. 

А ми ніби застрягли в каналізаційному отворі й, замість того, щоб з нього вибиратися на волю, хочемо стрибнути вниз. Так досі у нас навіть реєстрів власності ніхто не робив! Ми фактично не знаємо, яким майном володіє країна. А для чого знати, адже так набагато легше красти. І так на всіх рівнях, аж до малих фірм, де так само панує принцип «вкрав і втік». Продовжує домінувати психологія вбогого совка, який твердо засвоїв: якщо сьогодні він цю плахту сіна не вхопить, то завтра її не буде. То байдуже, що «плахта сіна» може оцінюватися вже в мільярдах, усе одно, за суттю своєю вона лишається тією самою, вкраденою з колгоспу (з бюджету). Біда наша в тому, що ми – бідна духом країна, і наші багатії в основній масі – теж злиденні духом. 

Тому, перш ніж галасувати, що нам потрібні зміни, запитаймо себе чи готові ми їх здійснити? Чи готові убити в собі раба й прислужника, мовчазного і терпеливого холопа? Чи готові перестати скиглити й нарешті  взяти на себе відповідальність за долю нашої спільної домівки – України?! 

Марія ІВАНЕЦЬ

Інформаційне агентство «Прометей»

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *