Пам’яті славного сина української нації Анатолія Доценка.

Нумо до праці, брати!

Цими словами Грінченка Анатолій Доценко закликав своїх побратимів до нелегкої, а часом і небезпечної діяльності з питань боротьби за незалежність України в новітню епоху.

Україна втратила вірного свого сина й патріота Анатолія Доценка. Не будучи етнічним українцем, він став ним свідомо, як той, хто в свідомому віці здійснює своє хрещення та стає богослух’яним та боголюбивим християнином.

Анатолій Доценко вже з юності став на шлях боротьби за достоїнство людини і громадянина. Палка любов до правди, до справедливості надихнула його до переможного герцю на стезі здобуття українською нацією незалежності своєї омріяної Вітчизни.

Особливо бурхлива й плідна діяльність Анатолія Доценка була в кінці 80-х, початку 90-х років минулого століття, коли українська ідея потребувала жорсткої та безкомпромісної боротьби за її втілення серед поневоленої України.

Вже тоді, в самому лігві радянської імперії, Анатолій Доценко зміг згуртувати довкола себе патріотів української нації та був безупинним мотором ідей в боротьбі за незалежність України.

Будучи журналістом радіо «Свобода» він зміг організувати кореспонденську мережу від Балтики до Зеленого Клину – по всіх теренах величезної СРСР. Звичайно, опирався він на українців усюди сущих. Кореспонденською мережею в Україні користувалися навіть державні інформаційні агенства, звичайно, і українська діаспора. Він ніс правду, його виступи на радіо часом були й дороговказом до дій пересічного українця, відірваного від інформаційних потоків.

Його любили всі, окрім ворогів, а ті, в свою чергу, які мали достоїнство воїна своєї позиції – поважали його. Особливу шану він мав серед українських націоналістів, зокрема Юрія Шухевича та Анатолія Лупиноса. Він був достойним християнином, боровся за становлення та утвердження українських національних церков – УГКЦ та Київського Патріархату.

Під час державного путчу в СРСР (ГКЧП), в серпні 1991 року, Анатолій Доценко разом з активістами Московського Територіального об’єднання Руху (потім ОУН Руху) взяв активну участь у захисті Білого Дому Росії, що послужило розвалу імперії й здобуття Україною незалежності. Сьогодні ніхто не скаже, що Україна отримала незалежність з рук Москви, бо «першу скрипку» під час ГКЧП зіграли не хто інший, як українці Москви під проводом Петра Перепуста. Без організації велелюдного захисту Білого Дому Росії навіть парламентарі під проводом Бориса Єльцина не змогли б протистояти гекачепістам. Рядом пліч о пліч там було біля тисячі членів МТО Руху, які організували кільканадцять організованих загонів захисників з українців та представників інших національностей. Всередині Білого Дому Росії організацію захисту здійснив теж українець, фаховий офіцер Григорій Куценко. Це справжні сини та дочки українського народу, народні герої. Серед них особливо слід відмітити Мирослава Чмелика, Євгена Агітаєва, Сергія Крижанівського, Володимира Бабко, Володимира Передерія, Миколу Ніколаєва, Володимира Дьоміна та багатьох інших. Президент Росії пан Борис Єльцин відмітив українців президентською відзнакою, а Україна забула своїх дітей з Російської діаспори, які виборювали її незалежність.

Після розвалу СРСР Анатолій Доценко долучився до створення ряду українських інституцій у Російській діаспорі. Допомагав у створенні Українського університету в Москві, Центру української культури тощо. Завдяки висвітленню в засобах масової інформації Анатолієм Доценком вимог та прохань ОУН Руху було надане приміщення на Арбаті для Українського культурного центру під протекторатом Кабінету Міністрів України, який швидко було «прихватизовано» олігархічними кланами з України, що продовжується й по цей час.

Анатолій Доценко залишиться в пам’яті українців як взірець відданості неетнічного українця Великій Україні. Він не зрадив своїх етнічних коренів, бо взнав про них у зрілому віці та мав суміш представників різних народів. Він був вихований з дитинства українцями Зеленого Клину. Він любив Росію в тій мірі, що надала йому притулок від народження й до самої смерті. Він боровся й за кращу долю росіян та інших народів Російської Федерації.

Вічна пам’ять Анатолію Доценку. Нехай Господь оселить його душу в місцях вічного спокою.

Лука Іваницький.