Пригоди з Іваном Семеновичем Козловським.

Івана Семеновича завжди запрошували на урочисті урядові концерти в Києві, щоб він заспівав якусь українську пісню.

Адже, присутність такого маститого співака придавало концерту більшої значимості. І це незважаючи на те, що й інші артисти були на висоті – таланти.

Іван Семенович, як завжди, був «з причудами», як видавалося тодішнім керівникам від культури. То він якусь українську «націоналістичну» пісню хоче заспівати, то якусь майже заборонену білоемігрантську російську пісню, то якусь стародавню, що всі її й забули тощо.

От одного разу він сказав, що буде співати стародавню українську класичну пісню сімнадцятого століття. Для музичного супроводу цієї пісні необхідна фісгармонія. Це такий зараз рідкісний музичний інструмент схожий на фортепіано. У розпорядників концерту не було справного інструменту, а та фісгармонія, що була в наявності дуже обшарпана та ще й на мотузці трималася її передня панель – сміховисько та й годі. Ні, сказав Іван Семенович, я буду співати саме цю пісні й під акомпанемент, нехай і старенької, але цієї фісгармонії, бо звуковий ряд в неї достойний.

Товариші того розпорядника підказали йому, щоб той не чіпав Івана Семеновича до концерту, а вже перед початком, щоб сказав, що високе партійне начальство заборонило співати цю буржуазну пісню. Так і вирішили.

Настав день концерту. Прийшов Іван Семенович, а розпорядник йому й говорить так мов і так, заборонили цю пісню Вам співати. Хто заборонив? – запитує Іван Семенович. Та, і показує розпорядник пальцем в небо, мовляв з самої гори ця заборона.

Тут Іван Семенович й каже, як це так, зараз піду до Володимира Щербицького, а це тоді був перший секретар ЦК КПУ, та й запитаю в чому річ.

Ну, розпорядник злякався, бо знав, що двері Щербицького для Івана Семеновича завжди відчинені, а то й тут, на концерті, в урядову ложу може запросто зайти. Та й каже, ну, ладно вже, під мою відповідальність я дозволяю Вам виконати цю пісню. Збрехав, викрутився.

От Івану Семеновичу викотили ту фісгармонію на мотузках, він чудово виконав ту пісню, всім сподобалося й кричали браво.

А в кінці цього концерту всі артисти вийшли на сцену та й кланяються урядовій публіці. Іван Семенович мав постійну таку українську звичку – засівати пашнею на щастя й здоров’я, а тому завжди в кишені мав збіжжя.

От виходить Іван Семенович на край сцени та й засіває приговорюючи – дякуємо нашому високому керівництву, що навчає нас коли співати, де співати, як співати, а головне й що співати. Та й посипає Щербицького збіжжям й все дивиться на нього. Той так і не второпав, що ж таке сталося з Іваном Семеновичем? Тоді й зрозумів Іван Семенович, що його просто хотів обдурити розпорядник концерту.

А потім хтось приніс з зали вінок з колосків та й дали Івану Семеновичу. А той взяв, подякував та й каже, що тут теж є важливі люди, які знають що має співак співати та й надів той вінок на голову розпоряднику концертом. У того голова була малувата, то той вінок опинився у нього на шиї. Стоїть він та й запитує в Івана Семеновича, може вже зняти, бо стою як в ярмі. Ні, каже Іван Семенович – стій, ти заслужив. А в цей час артистів вітали, дарували квіти тощо. І тільки по закінченню Іван Семенович говорить тому розпоряднику – та знімай вже своє ярмо, бо воно видиме, а невидиме все рівно залишається.

Петро Перепуст: з розповіді Григорія Івановича Новікова, генерального директора Центру Української Культури в Москві при ОУН РУХу.