Анатолій Лупиніс. Бунт має рацію. Частина 13.

Сайт Сумської обласної організації УНА-УНСО продовжує друкувати спадщину творчості Анатолія Лупиноса під назвою “Бунт має рацію”.

Пропонуємо тринадцяту частину нашої публікації.

Редакційна група: головний редактор академік Петро Перепуст; редактори – Олександр Хоменко, Микола Тисячник, Ігор Гутенко.

В перспективі маємо надію видати твори Анатолія Лупиноса. Пожертви на це видання приймаються Видавничим відділом Організації. Довідки за телефоном: 099-152-63-91.

Післямова.

Історія нашого опору.

Українська Національна Асамблея

-Українська Національна Самооборона (УНА-УНСО).

Українська Національна Асамблея виникла в результаті приходу до керівних структур Української Міжпартійної Асамблеї Анатолія Лупиноса.

На початку свого існування Українська Міжпартійна Асамблея являла собою “альтернативу окупаційно-угодовській Верховній Раді”, й ставила собі за мету об’єднання усіх національно свідомих сил для виборення державної незалежності України. Так, УМА розпочала кампанію реєстрації “громадян УНР”, оскільки “закону про громадянство УНР від 1918 року ніхто не скасував”. Було також проведено низку акцій, які безсумнівно сприяли поширенню національної ідеї серед населення (“громадянами УНР” стали біля 3 млн. осіб).

19 серпня 1991 року керівництво УМА закликало створити загони оборони України від московського ГКЧП. Так виникла Українська Народна Самооборона. Відбулося об’єднання УНА як партії, УНС (Українська Націоналістична Спілка) як “внутрішньої партії” та УНСО – як бойовий загонів. Знадобилось менше року для структуризації УНА-УНСО як впливової політичної сили. Після участі в чисельних акціях націонал-демократів, УНА-УНСО перейшла до більш “вражаючих” дій. Так, 1992 року стрільці УНСО брали участь у конфлікті в Придністровській Молдавській Республіці (ПМР) на боці слов’янського населення проти Молдови. Ця акція УНСО була неоднозначно сприйнята національними силами. Одні звинувачували УНСО в зраді на користь Росії, бо разом з УНСО на боці ПМР у військових діях брали участь російські казаки та “баркашовці”. Сама УНА-УНСО виправдовувала свої дії захистом українського населення в Придністров’ї від молдавської агресії. До того ж перебування УНСО в ПМР викликало чисельні симпатії місцевого населення до України та створило потужнє проукраїнське лобі.

“У Придністров’ї ми захищали українців, – зазначив лідер УНСО Анатолій Лупиніс, – які там становлять 70 відсотків населення. Коли там були самі лише москалі, то це створювало широкий плацдарм для тиску на південь України. Провадилася шалена пропаганда: “Росіяни захищають усіх слов’ян!”. Коли ми прийшли в Придністров’я, монополія на захист “усіх слов’ян” зникла. А їхні козачки швидко почали розуміти, що крім “русского духа” є ще й українська сила”.

Після такого “вишколу” УНСО стало помітним фактором української політики. За короткий строк УНА-УНСО зуміли знайти фінансування, розбудували чималу матеріальну базу, створили структури в більшості областей України й навіть за кордоном. Після Придністров’я УНА-УНСО розгорнуло жваву видавничу та агітаторську роботу.

Наступним кроком УНА-УНСО для утвердження свого іміджу стала участь у конфлікті в Абзахії. “Ми дуже довго утримувалися від участі в цій війні лише тому, – заявив А. Лупиніс, що бачили – на протилежному боці воюють слов’яни. Слова про слов’янську єдність не є для нас пустим звуком… Росіяни, а не маріонетковий уряд Абхазії, впливали на перебіг подій. Але після того, як ВР Росії прийняла постанову щодо Севастополя, склалася така геополітична ситуація, котра примусила нас втрутитися в цей конфлікт. Стало зрозумілим, що Крим та Абхазія на випадок спалаху конфлікту на півдні України будуть двома фронтами однієї війни. А всі її військові частини, котрі задіяні в Абхазії, – це, насамперед, підрозділи Північно-Кавказького військового округу, а також найманці з усіх країн СНД – одразу ж опиняться в Криму. По суті, це війна за узбережжя Чорного моря, саме Росія захопила Абхазію. Москва, користуючись перемир’ям, ініціює сепаратистські процеси в Мігрелії та Аджарії, в результаті яких Грузія може втратити вихід до Чорного моря. Те ж саме спостерігаємо й в Криму, де активізувалися антиукраїнські сили. Ось чому УНСО втрутилося та підтримало уряд Грузії в боротьбі проти сепаратистів”.

Після відмови України на прохання Е.Шеварднадзе виступити з миротворчою місією та ввести до Грузії миротворчі сили для примирення цього конфлікту, – продовжує голова політреферентури УНА, Анатолій Лупиніс – склалась цікава ситуація, при якій на роль “блакитних шоломів” може претендувати тепер сама Росія. Україна, в результаті, віддає своє місце. Тільки подумати – агресор одночасно виступить під блакитним прапором ООН й отримає право миротворця! Безпрецедентний випадок у світовій практиці! .

“Ніхто зараз так тепло не ставиться до України, як Грузія, – продовжував Анатолій Лупиніс, – якби не наші хлопці, Грузія могла б спокійно звинуватити нашу офіційну владу в спільній з Росією агресії проти неї. Це правда, що наш приїзд, не дивлячись на те, що бійців УНСО там було небагато, справив величезну моральну та психологічну підтримку тим, хто воював на боці Грузії”.

За участь УНСО в Абхазькій війні їх охрестіли “найманцями”. На це звинувачення Анатолій Лупиніс відповів так: “Дикі гуси” (найманці) у відповідності до міжнародної класифікації є людьми, котрих наймають для війни за встановлену плату. Стрільці УНСО її не отримували, більше того, за свої гроші купували квитки до Тбілісі, “командировочних” теж ніхто не отримує. Як правило, стрільці відправляються до Абхазії на час відпусток та канікул. Правда, не потрібно платити за харчування та ночівлю” .

Як стверджують учасники війни, не тільки УНСОвці, а й самі грузини, “хлопці з УНСО були мужніми та найбоєздатнішою частиною грузинської армії”. Одна деталь – бій за Шрому УНСО тримала проти організованої козацької частини. “Коли ми пішли на Шрому (це було 16 липня 1993 року), ми атакували російських козаків. Коли 19-го прорвали оточення, то ми проривали вже оточення регулярних російських військ. Абхазців я там не бачив”. Плацдарм під Шрамою було захоплено без артилерійської підготовки. Його захопили “живою силою”.

Миротворча місія УНСО не лишилась непоміченою, як росіянами, які розпочали антиукраїнську істерію в засобах масової інформації, так й українською владою.

4 жовтня 1993 року Президент Леонід Кравчук підкреслив, що будь-які військові чи силові формування (чи в армії, чи поза армією, пов’язані з силовим методом) мають бути заборонені законом. Заговорили про це депутати, представники політичних партій.

11 листопада Верховна Рада України прийняла Закон “Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України”. У законі мова йде про відповідальність за вербування та фінансування найманців, участь у збройних конфліктах, створення незаконних військових формувань та порушення законодавства про об’єднання громадян. Віднині вербувальники до військових інцидентів мають каратися ув’язненням строком від 3 до 10 років. Самі найманці відповідно від 5 до 12 років. Створення незаконних військових формувань: для рядових членів – від 2 до 8 років, для керівників – 3-10 років. Однак у документі нечітко визначено поняття військових формувань. Це спричинило до повної недійовості закону. Так, за найманство могли б посадити Хемінгуея, який воював на боці Куби, якби в США було таке законодавство, як в Україні.

Преса підігрівала зацікавлення УНСО. С.Рахманін з “Киевских ведомостей”, наприклад, прямо запитував, коли цей закон торкнеться “пресловутой” УНСО . На це представник УНСО на прес-конференції в Львові в інтерв’ю газеті “Ратуша” сказав: “Якщо УНА-УНСО розженуть, розпочнеться терор та анархія. Адже в лавах організації чимало хлопців, які брали участь у військових діях. Вони не будуть спокійно дивитися на те, що робиться нині в Україні. Сьогодні хлопці підпорядковуються наказам своїх командирів, а розпуском організації ніхто не зупинить рішучих дій”.

УНСОвці не перебільшували. Понад 60 чоловік було відзначено нагородою “Захисник Придністров’я”, а за один бій під Шрамою 14 українців було нагороджено, 8 отримали паспорти почесних громадян Грузії. В листі до уряду та Президента України міністр з надзвичайного стану Грузії Джаба Іоселіані писав: “Мужність, стійкість, військова майсерність бійців УНСО, їхня дисципліна заслужили по всій Грузії велику повагу та довір’я до України”.

Оглядачі були схильні пояснити пасивність влади щодо УНСО тим, що УНСО об’єктивно існує як фактор. Це свого роду українські “Мхедріоні”: якщо їх розпустіти, буде ще гірше ніж було. Тому влада веде з УНА-УНСО складну гру з метою послабити вплив цієї організації на населення. Однак цікавим видається той факт, що інколи правоохоронці заарештовують кількох УНСОвців – це йде на користь “іміджу” останніх. Так, 12 лютого 1994 року на Лисій горі правоохоронці заарештували 24 чоловіка, з них 7 утримували понад 2 місяці. Відбувся обшук в офісі УНА-УНСО, було конфісковано безліч паперів, інструкцій, вказівок та матеріалів, які вказували на те, що УНСО є військовим формуванням. Однак подальшого ходу справі не дали.

Взагалі, політика репресій допомагає організаціям, подібним до УНА-УНСО. Це створює ореол “мучеників”, борців за народну справу. Романтика революції в час “межичасся” є найбільш популярною серед молоді. Тим більше, можливість повоювати, пройти вишкіл та ще й “постраждати за націю” приваблює багатьох.

В 1994-95 роках УНА-УНСО активно допомагає Чечні в боротьбі за свою незалежність. Російські мас-медіа стверджували, що на боці Дудаєва воює регулярна частина УНА-УНСО в складі 600 чоловік Самі ж керівники УНА-УНСО не визнавали наявності своїх людей у Чечні, але й не заперечували цього. Голова політичної референтури Анатолій Лупиніс та тележурналіст Наталка Чангулі привезли в Україну повний відеозвіт про звірства росіян у Чечні.

Для поширення свого впливу на робітників УНА заснувала Українську Національну Асамблею Праці та чисельні профспілкові організації.

Після неодноразових спроб впливати на Спілку Офіцерів України, УНА-УНСО створило власну Незалежну Профспілку Військовослужбовців України (НПВУ). НПВУ в1992-95 рр. провела ряд акцій та зарекомендувала себе як впливова профспілкова сила.

Гасла УНА-УНСО є простими й ефективними – “Сила! Добробут! Порядок!”. Робітникам пропонується: “Якщо в туалеті заводу не працює кондиціонер – спали квартиру директора!”

Молоді пропонується “букова дисципліна” (за провини від 2 до 50 ударів палицею), вегетаріанство, целібат, війсковий вишкіл, “Невинних немає!”. На перший погляд, незвичне оголошення УМО “Рутенії” про “набір підлітків від 12 до 15 років до вступу в клуб рукопашного бою “Волошок” видається дивним, але подібні клуби поширені по всій Україні. На вишколах, які проходять кожного місяця, а особливо під час літніх канікул, буває біля 500 підлітків, хлопців та дівчат, які проходять відбір до лав УНСО.

Ідеологія УНА-УНСО є досить неординарним явищем. На початку своєї діяльності УНС сповідувала радикальний інтегральний націоналізм донцовського типу. Націоналістична фракція СНУМу мала кілька теоретичних часописів, зокрема, “Напрям” (Львів). З утворенням УНС, частина Київського СНУМу відійшла в цю організацію. Використавши структуру УМА, УНС перетворилася на “внутрішню партію”, свого роду закритий орден для вибраних. До УНС приймають лише тих, у кому керівники УНА-УНСО переконані на сто відсотків. УНА є “зовнішньою партією”. УНСО – це штурмові загони.

Зрозумівши, що інтегральний націоналізм утратив свою привабливість ще в сорокових роках, а копіювання ідей НСДАП чи ОУН(б) є звичайним анахронізмом та, окрім політичної повільної смерті, нічого не принесе, керівники УНА-УНСО розпочали модернізацію ідеології. Старі гасла пристосовувались до нових обставин, переймався іноземний досвід. Уже тоді інтелектуальний рівень ідеологічних писань УНА-УНСО був на порядок вищий ніж, скажімо, ДСУ, ПУН чи КУН.

Однак захоплення революційністю призвело до синтезу революційних теорій з націоналізмом. Взагалі є цікавою тенденція запозичення праворадикальними організаціями ліворадикальних методів та ідей. УНСО використовує майже всі методики лівих. Так, штучне створення субкультури, потім постмодернізм, “веселість революції”, театральність, що на Заході притаманне лівим, можна зустріти в УНА-УНСО.

Ні для кого не є секретом, що частина молоді, яка іде до війскових формувань такого типу, походить з неповних сімей чи мають проблеми з батьками. У “сильній” структурі вони знаходять батьківський початок, свою сім’ю. Звичайно, під цю категорію підходять не всі члени УНА-УНСО, частина з них дійсно вірить у ці ідеї. “Веселість революції”, ознаку ліворадикалів Заходу, УНА-УНСО прийняли беззастережно. Поглянемо лише на “Українські обрії” або “Черкаську Зону”. Існує навіть певний унсовський стиль у гуморі.

Політологи були здивовані проголошенням “слов’янської доктрини” УНА-УНСО. Самі УНСОвці пояснюють це тим, що раніше слов’янські народи захищала Росія, УНА-УНСО має відібрати цей привілей для України та об’єднати все слов’янство навколо Києва. Спочатку “слов’янську доктрину” сприйняли як черговий жарт на кшалт: “Вам потрібна об’єднана Європа? Ми її об’єднаємо! УНА-УНСО”. Однак з часом керівництво УНА провело декілька спільних конференцій з білоруськими та російськими націоналістами, велися також переговори з Ісламською партією Відродження. Придністров’я стало прикладом серйозності намірів УНА-УНСО щодо слов’янства. УНА-УНСО висунуло гасло Української імперії як фактора виживання слов’янської цивілізації. “Наші люди, – казав Анатолій Лупиніс, – звикли жити у великій державі, ми зробимо Україну великою державою, щоб народу не потрібно було міняти своїх звичок”.

Незрозумілою для дослідників є діяльність УНА-УНСО в УПЦ-КП. Як відомо, УНА-УНСО була найпершою організацією, яка підтримала митрополита Філарета в його намаганні усамостійнитись від Москви. Неодноразово священики УПЦ-КП освячували знамена УНСО. Капелан загону УНСО “Арго” о.Роман належав до Київського патріархату.

Православ’я було проголошено офіційною релігією УНА-УНСО. Однак для багатьох членів організації релігія була свого роду ритуалом. В УНА-УНСО взагалі багато ритуалів.

Київський патріархат використовував УНСО як штурмові загони для захоплення церков, приходів, майна та забезпечення безпеки своїм акціям. Згадаймо хоча б штурм Лаври у 1993 році чи похорон Патріарха у 1995 році.

Приблизно з кінця 1993 — початку 1994 років УНА-УНСО надто захопилася ліворадикальним екстремізмом. На шпальтах її часописів з’являються статті, присвячені RAF, Червоним бригадам; Маркузе, Дебре, Негрі тощо. Через захоплення керівництва ідеями лівого радикалізму стався розкол між Юрієм Шухевичем та командою Анатолія Лупиноса. Шухевич звинуватив керівництво УНА-УНСО в ревізіонізмі й нацизмі та захопленні ідеями анархізму. В свою чергу керівники Асамблеї звинуватили Шухевича в зраді й оголосили себе “організацією нового типу”.

Це було недалеко від правди, оскільки “доктрина дестабілізації” являє собою майже цитатник Мао Цзедуна. “Провокація, Репресія, Революція!” – гасла, які притаманні лівим 60-тих, а зараз УНА-УНСО. “Нація існує лише в двох можливих станах: у стані війни, себто розвитку, або в стані миру, себто занепаду… Нема великої цілі та засобів досягнення її – нема розвитку. Обмеження засобів є обмеженням розвитку… Війна є спробою увійти в сутність речей та явищ, вона є в цій спробі мистецтвом. Війсковий час був часом “великого вибуху”. Часом війни та розвитку, часом народження великих ідей та великих цивілізацій… Людство підходить до нового “військового часу” . Ця цитата взята не з “червоної книжечки” Мао, а з теоретичної статті Анатолія Лупиноса “Війна як спосіб буття”.

В одному теоретичному часописі УНА-УНСО можна знайти карикатуру, де зображено ідеал УНА – хлопчик, що раніше мив машину буржуа, сидить у ній, а буржуа миє її. І це на фоні УНСОвської “національної революції”. Як бачимо, УНА-УНСО відстоює інтереси визначеного прошарку населення – знедолених. Анатолій Лупініс гарно визначив соціальний прошарок, на який орієнтується УНА-УНСО. “Спирається й орієнтується не стільки на соціальний прошарок, як на своєрідний психологічний тип людини та молодь, яка сьогодні бажає всього та негайно”. Як довели події 18 липня 1995 року під час поховання Патріарха, УНА-УНСО можуть викликати досить суттєві кризові ситуації. Відміна реєстрації УНА як партії призвела не стільки до занепаду її діяльності, скільки до активізації. Так, на останіх виборах до ВР у грудні 1995 року УНА висунула 9 кандидатів.

УНА-УНСО – це значний фактор в українській політиці, й не помітити чи ігнорувати його вже не можна. “Ми не багаточисельна сила, але реальна”, – сказав один учасник абхазської війни. Їх усього три-п’ять тисяч осіб по всій Україні, реально діючих не більше 400 осіб. Однак вони мали трьох депутатів у Верховній Раді України.

УНА-УНСО видає часописи “Замкова гора”, “Українські обрії”, “Голос нації”, “Черкаська зона”, “Наша Справа” та теоретичний журнал “Націоналіст”.

Вічний Бунтар

Змалювати постать Лупиноса настільки легко, як й визначити силу впливу місячного сяйва на ріст телеграфних стовпів на території, скажімо, Броварського району. Невмотивованість, а швидше, незрозумілість багатьох вчинків пана Анатолія була й досі лишається причиною несприйняття його деким. Та це давня українська традиція. Чубаті селяни то здавали полякам козацьких ватажків, то скопом виловлювали поодиноких запорізьких козаків у плавнях для Петра I. Лупиносу щастило в житті. Доля була поблажлива до нього, посилаючи важкі випробування та б’ючи іноді так, що інший би не витримав й сотої частки. Та він був одним з небагатьох обраних – для боротьби, в якій йому судилося загартуватися та перемогти. Йому щастило на друзів та ворогів. А мав він їх безліч – кагебістське й міліцейське начальство, «воров в законе», політв’язнів – майбутніх лідерів національно-визвольних рухів республік СРСР, різноманітних «авторитетів». Він сам був авторитетом. У розмові з одним банкіром Дядя Толя, нещадно смалячи одну цигарку за одною, сказав: «До мене, молодого хлопця, щоб поговорити, прилітали на «зону» генерали КДБ – Едік Шеварднадзе та Гейдар Алієв, а з Гамсахурдія та Ельчібеєм я сидів». Зустрівся він з ними вже через двадцятиліття – в 90-х, коли ті вже були президентами своїх держав. Пощастило Анатолію вже тоді, коли комендант Аджеро-Судженського табору допоміг втекти його батькам, пожалівши ще зовсім малу дитину, старшу сестру Анатолія. На Донбасі, куди пробралася родина, 20 вересня 1937 року, в селі Ново-Олександрівка Червоноармійського району Донецької області й народився майбутній Бунтар. З початком війни батьки зібралися на рідну Черкащину, й до рідної домівки, за браком транспорту, чотирирічний Толік добирається верхи на коровах. У 1954 році закінчує середню школу в місті Монастирищі та вступає на механіко-математичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Та в жовтні 1956-го, під час поїздки на Кавказ, Анатолія заарештовують. Вирок – 6 років таборів, у яких вистачало буйного елементу – бандерівців, власовців, «лісових братів» з Прибалтики, офіцерів ГРУ та інших бойових офіцерів, яких їх Сталін пачками засилав до різних ЛАГів та які часто спільно з бандерівцями піднімали повстання.

Але саме двадцятирічного Лупиноса бувалі вояки обрали головою страйкового комітету політтабору № 7 Дубровлаг у Мордовії. Та страйк придушили танками, а його голову при цьому сильно покалічили. Лупиніс отримує 10 років «критої» – тобто в’язничної камери. Покарання відбував у Володимирській закритій в’язниці та в спецтаборі особливо суворого режиму № 10. Пережив кілька голодівок протесту з примусовим годуванням. Під час перебування у Володимирській «критій» отримав параліч ніг, та все ж, після двох років лікування, звільнившись у 1967 році, докладаючи нелюдських зусиль, починає пересуватися на милицях та вступає на економічний факультет Української сільськогосподарської академії. З милиць – на кувіньку, далі – своїми ногами.Та навчання було недовгим. 22 травня 1971 року, на сходці біля пам’ятника Шевченку, Лупиніс читає свого вірша «Я бачив як безчестили Матір» та йде на другий строк, на цей раз по спецлікарнях. На небі таки є Бог. Лікарі жаліли дивного пацієнта, намагалися сильно не заколювати, а той довго не затримувався на одному місці. Головлікар однієї з найстрашніших психушок пообіцяла обламати, нарешті, Лупиносу роги. По прибутті Анатолій, за звичкою, почав писати в усі інстанції про численні порушення, та з властивим йому гумором сповістив, між іншим, що головний лікар живе статевим життям зі своїми пацієнтами. Лікарню замучили комісіями та перевірками, а головлікар через дев’ять місяців звільнилась з роботи, народивши сина.

Якось ми запитали Дядю Толю про одного його бізнесмена, на що той відповів коротко: «Це мій син. Незаконнонароджений», але на запитання, чи цей синок, часом, не дитя тієї лікарки, лише мовчки посміхався.

Та Верховний Суддя буває й жорстоким. Свою лепту в другу ходку внесла однокурсниця Лупиноса, яка «стучала» на нього в КДБ, та до якої, на своє горе, він був небайдужий. Навряд чи Анатолію було легше сидіти, знаючи, що все наступне навчання її оточує повна мовчанка з боку однокурсників. Ледве не збожеволівши, з радістю отримавши направлення на роботу, нещасна приїжджає в невелике містечко, де мешкає якась Лупиносова рідня. І тотальна мовчанка триває. Поспішне одруження з алкоголіком та виїзд у Сибір, де щоденні побої, навряд чи можна назвати порятунком. Не доведи, Господи, такої страшної кари за зраду.

Коли на закаті «пєрєстройкі» Лупиноса по-звірячому побили, він відлежувався в майстернях черкаських художників, хоча для тих це було досить небезпечно. Цей епізод життя пана Анатолія маловідомий, та й нападники, та рятівники ще обов’язково дочекаються своїх «дослідників».

Його, обколотого, звільнили додихати, не розуміючи, що випускають джина з пляшки. «Зелений світ», «Меморіал», Народний рух, незалежні профспілки, Українське Православ’я, Спілка офіцерів України, інші організації, нарешті УНА-УНСО постали багато в чому завдяки невсипущій енергії Анатолія Лупиноса. Та він належить не тільки їм. Швидше усім нам, Україні.

Лупиніс повертає на Україну під час розвалу Союзу сотні солдат та офіцерів, наших земляків, витягує їх з полум’я війни з «гарячих точок» СНД. Напевно, мало хто з них вже пам’ятає, кому завдячувати порятунком. Таки справді «добро наказуемо», хоча Лупиніс ніколи не думав про вдячність чи винагороду.

Метляючи бородою, тягнучи часом паралізовану колись ногу, метається він по планеті. Подзвонивши з Вільнюса, що їде до Баку, повідомляє зі Штатів, що добрався туди з Анкари, заскочивши по дорозі у Варшаву та Душанбе. І це при повній відсутності будь-яких документів. Прямо як отець Фьодор: «Как он туда залез и чем питается, неизвестно».

Лише раз був з посвідченням Комітету соціального захисту військовослужбовців при Кабінеті Міністрів України, коли вивозив з-під бомбардувань чеченських дітей. Наявність документа й стала, на думку Лупиноса, приводом для його затримки працівниками ФСБ Росії. Жартував: «Вирішили – якщо є документ, значить ссучився, «пошол на сотрудничество с режимом».Після численних протестів, у тому числі й президентів закавказьких держав, та ноти МЗС України, був звільнений з фільтраційного табору, хоча, я підозрюю, завдяки тому, що дістав своїми (вибачте, дуже хочеться написати «базарами») розмовами.

У Корчинського, незважаючи на надмірний цинізм та пихате ставлення до нормальних людей, є влучні рядки про Дядю Толю: «Його можна було викинути з літака в будь-якій незнайомій країні без грошей та документів й за два дні зустріти в кабінетах міністрів чи президентів. Знаходилося все: машини, квартири, «вікна» на кордонах, ефірний час на телебаченні. Через тиждень його вже знали всі й він знав усіх. Він миттєво орієнтувався в ситуації та вже сам пояснював її аборигенам, навчав та розводив з неймовірним апломбом».

Під час перших переговорів з Джохаром Дудаєвим Лупиніс говорив дві з половиною години, дозволивши йому репліки аж на п’ятнадцять хвилин. Іще з Корчинського: «Харчувався кавою та сигаретним димом. За три дні перетворював новий костюм на ганчірку». Для розмови Лупиноса з президентом Вірменії, після розшуків по всій країні, знайшли розкішну скатерку зеленого плюшу. Підпалюючи цигарку одна від одної, Дядя Толя залишив на раритеті сорок дірок від недопалків. Міг випити за день банку кави й ми його чи не силоміць примушували їсти. Стригли. Насильно вдягнений новий костюм перетворював в одежу перших апостолів – рубище. Та Корчинський вже далеко від політичної боротьби, а Лупиноса судити Богові й нам, його землякам. А по Кавказу вже ходять легенди про «Білого Діда» та «Українського Аксакала».

Не тримався хати, але був справжнім батьком чотирьом названим дітям від тендітної жіночки, яка після того страшного побиття прийняла його, вигнавши чоловіка-п’яничку. Та двом синам, які народилися, коли йому було за п’ятдесят. Правду пишуть козацькі літописці, що запорізькі козаки, які не загинули в бою до 55 років, ішли в свої монастирі або у Велику Україну, одружувались з молодими дівчатами, наживали з ними дітей, ще й колисали онучат.І нині по українській землі бігають дві Лупиносових копії разючої схожості. Коли пана Анатолія, влітку 91-го, під час ГКЧП, у черговий раз затримали, його дружина з малим сином на руках подалася до Києва визволяти чоловіка. Начальник одного з райвідділів внутрішніх справ, який до того їх і в очі не бачив, випадково йшов назустріч. Та враз зупинився навпроти як вкопаний й ствердно промовив: «Це Лупиносів син». Якби ж то наше суспільство було таке структуризоване й традиціоналістське, як індійське. Козак-характерик й філософ Анатолій Лупиніс – це український Джавахарлал Неру – побільше б Україні Лупиносів.

Але його самого вже не вернеш. Вісім смертельних хвороб раптово зламали залізну волю та безмежну жагу життя й боротьби. Якісь одномірні високі чини, якими багата поки що наша Держава, вперто не давали дозволу поховати Лупиноса на Байковому цвинтарі. УНА-УНСО – «Лупиносові діти» – заявила, що пронесе й поставить домовину біля приміщення Київради. От тоді Олександр Омельченко, справжній мер столиці, наполіг, щоб Лупиноса поховали таки на Байковому. Повторення похорону Патріарха Володимира 1995 року не відбулося, а вічний бунтар знайшов спочинок неподалік від своїх побратимів Стуса, Тихого, Литвина та наших молодих хлопців, які загинули в Грузії. Він ображався, коли його називали дідом, говорив: «Мені 19, як тоді, коли перший раз пов’язали». Таким, дев’ятнадцятирічним, він й пішов у вічність.

Ми вважаємо, що синів пана Анатолія – Іванка та Миколу, чекає доля українського офіцера. Тоді Ольга, дружина Лупиноса, сказала: «Хлопці, не хвилюйтеся, я вирощу своїх синів Лупиносами». Впевнений – так буде. Вони будуть достойні пам’яті свого батька. Того, хто дуже багато зробив для утвердження авторитету України в світі, хто спалахнув й згорів, як протуберанець. Неофіційного посла України. Козака й християнина Дядю Толю. Пана Анатолія. Анатолія Лупиноса.

Руслан Зайчнко.

Далі буде.

Підготовив Петро Перепуст.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *