Анатолій Лупиніс. Бунт має рацію. Частина 2.

Сайт Сумської обласної організації УНА-УНСО продовжує публікувати спадщину творчості Анатолія Лупиноса під назвою “Бунт має рацію”.

Пропонуємо другу частину нашої публікації.

Редакційна група: головний редактор академік Петро Перепуст; редактори – Олександр Хоменко, Микола Тисячник, Ігор Гутенко.

В перспективі маємо надію видати твори Анатолія Лупиноса. Пожертви на це видання приймаються Видавничим відділом Організації. Довідки за телефоном: 099-152-63-91.

Україна, США, та принципи політичного реалізму.

Недовготривалий пострадянський період, що став для України перенасиченим внутрішніми катаклізмами, продемонстрував те, що з розвалом соціалістичного табору епоха біполярності в міжнародних відносинах відійшла в минуле. Технологічно ведучий у світі блок НАТО, базуючись на принципах доктрини “політичного реалізму”, розпочав активно заповнювати геостратегічну порожнечу, що утворилася й не спростовує ніяких ознак відступу. Швидше навпаки: рух послідовно набирає обертів та прямує до кінцевої мети – абсолютного домінування та встановлення оновленого світового порядку у відповідності з власними соціально-економічними та політичними інтересами.

Прагнення до незмінності такого курсу підтверджується вже здійсненими діями (Балкани) та безпрецедентною дипломатичною активністю Заходу не тільки в Центральній та Східній Європі, але й у країнах ближнього зарубіжжя. Все це диктує необхідність якнайшвидшого орієнтування України в життєво важливому питанні: чи повинна та чи здатна вона зайняти власну нішу на світовій політичній карті, а якщо так, то які її рамки та можливості їх позначення?

Міжнародна політична практика останнього п`ятиріччя свідчить: позбавлення комуністичних аномалій, нажаль, мало змінило світовий клімат. Захід, як й колись, продовжує відносити Україну до категорії напівпротивників й немає намірів зараховувати її до партнерів. Серед багатьох мотивів, що в основі цього підходу, домінують два найбільш очевидних.

По-перше, принципи “політичного реалізму” в цьому випадку виключають можливість рівноправного партнерства, оскільки технологічно відсталий та економічно неспроможний партнер просто невигідний. Тому й побутує відношення до України як до країни з багатими природними ресурсами та, достатнім щоб рахуватися з ним, ядерним потенціалом. Мається на увазі понад півдесятка АЕС, а в першу чергу Чорнобильська, яка може продукувати збагачений військовий плутоній. По-друге, небезпідставним все ще залишається побоювання можливого відходу України до тоталітаризму.

Це реалії, на українському грунті яких потрібно прогнозувати хід подій у світі. Ось чому необхідно детальніше розглянути ці реалії і постаратися визначити характер їх еволюції в недалекому майбутньому.

Отже, лідер блоку НАТО – США, керують, за суттю, політикою Заходу в цілому, без сумніву, продовжить поширювати свій вплив не тільки через економічне й політичне проникнення на “простори, що звільнені”, але й – за повної відповідності з логікою “політичного реалізму”, використовуючи інструмент військової присутності. При цьому набір аргументів залишається колишнім: захист демократії та загальнолюдських цінностей, гарантії миру та стабільності, боротьба з сепаратизмом та міжнародним тероризмом, “просування” наукового, технологічного та культурного прогресу.

Якщо виокремлені ці ідеї не викликають заперечень, будучи невід`ємними умовами розвитку цивілізації, то методи їх впровадження в політичну практику й можливі наслідки цього не беззаперечні. Так, видається вельми сумнівним, що домовленості в Детройті, прийняті в результаті “миротворчих” натовських бомбардувань, стануть межею, яка позначає кінець балканської кризи. Усвідомлюючи, що від застосованих у Боснії хірургічних методів пересмикнуло багатьох, навіть у таборі найпослідовніших європейських союзників, американці поспішають зробити все, щоб згладити неприємне враження. Тільки з цією метою активізована діяльність Гаагського міжнародного трибуналу.

Звернувшись до історії створення й характеру дій цього юридичного органу, неможна не помітити, що він – результат політичного замовлення. Юрисдикція трибуналу, заснованого в 1993 році, поширюється на злочини, здійснені після 1 січня 1991 року на теренах колишньої Югославії. Можна знайти одну відповідь на ці просторові та часові рамки: США не хочуть бачити на лаві підсудних своїх солдатів та офіцерів, винних у знищенні мирних в`єтнамців. Ні те, ні інше ніяк не вписується в поточні плани “політичних реалістів”.

Сьогодні навряд чи можна сумніватися в тому, що глибина вини й списки звинувачених, які мають бути покарані Гаагським трибуналом, визначаються або за рекомендаціями, або за прямою вказівкою Сполучених Штатів. Тому все, що відбувається, в рамках цієї організації, має не юридичний, а політичний характер. Сам факт звинувачень проти сербів та мовчання, яким оточені дії інших сторін, що не визнані агресорами, став знаряддям американської політики в конфлікті. “Невинним агнцям”, мусульманам та хорватам, нема чого боятись, оскільки у всіх гріхах звинувачують сербів, а Гаага надає цьому рішенню легітимність.

Чим же пояснити таку явну тенденційність “балканської” позиції Сполучених Штатів; що змушує їх ігнорувати справедливість, побудовану на об`єктивних історичних закономірностях? Відповідь на це дає сама суть філософії “політичного реалізму”, який означає антисербську позицію Вашингтону. Американці керуються далеко не турботою про становище боснійських мусульман чи якимись моральними принципами. Ігноруючи дух та букву міжнародного права, не помічаючи фактів та забуваючи про справедливість, вони думають насамперед про приватні інтереси різних груп впливу всередині власної політичної структури.

Цікаве свідчення цього надав нещодавно Срджа Трифкович, виконавчий директор лондонського Фонду імені лорда Байрона. Ще на початку балканського конфлікту, пояснюючи американську позицію високопоставлений вашингтонський чиновник сказав: “Факти такі: ми відчуваємо сильний тиск з боку саудовців та інших, які вимагають від нас допомоги мусульманам Боснії. Вони нагадують, що ісламський світ дає США всю необхідну їм нафту за низькими цінами, що ісламські держави готові інвестувати мільярди доларів в економіку “дружніх держав” та є потенційним ринком з мільярдом покупців товарів й послуг “дружніх країн”. Нарешті, ізраїльсько-ісламський мирний процес тільки виграє від того, якщо головний партнер Ізраїлю стане другом ісламських країн. Порівнявши все це з тим, що можуть дати інтересам США вісім мільйонів сербів, стає зрозуміло, на чию користь буде зроблено вибір.”

Цей вислів приводить Трифковича до цілком обгрунтованого висновку: зовнішня політика США переслідує дві мети: збереження ролі політичного лідера міжнародного співтовариства та світова економічна першість. Трагічна для Югославії та незручна для Європи, боснійська війна стала ключовим випробовуванням “американського лідерства”. Додамо, що вирішальну роль у “вирішенні” конфлікту відіграли не тільки приховані аргументи, які, порушуючи резолюцію ООН, втілились у таємних американо-німецько-турецьких поставках зброї до Хорватії та Боснії, але й відкрита “політична хірургія” потужних авіаударів проти однієї зі сторін, застосована рішуче й без жодної анестезії.

Прогноз наслідків американської стратегії, котрий авторитетні експерти дають з урахування об`єктивних соціально-історичних коренів балканського міжетнічного конфлікту, вельми далекий від оптимізму. Розроблена Вашингтоном згідно своїх інтересів модель нового влаштування Балкан практично враховує прагнення всіх етнічних груп колишньої Югославії, окрім сербів, що неминуче призведе до вибухонебезпечних рецидивів. Той же Трифкович, що добре знає проблему з середини, стверджує, що, навіть коли серби й будуть упокорені, все одно вони не будуть зацікавлені в збереженні цього стану. Значить, попереду – десятиліття нестабільності й постійної загрози нових конфліктів. Американці надовго пов`язнуть у балканських протиріччях, й нова війна буде неминучою, як тільки правонаступники сьогоднішньої американської адміністрації втратять інтерес до підживлення балканських клієнтів.

Незважаючи на це, боснійські події, а це з гіркотою доведеться визнати, продемонстрували крупне дипломатичне фіаско України на міжнародній арені. Будучи не в силах дотягнутися з реальною допомогою до своїх етнічних близьких історичних союзників, явно послаблена українська рука виявилась вимушеною робити те, що їй рекомендували всесильні партнери.

Наше місце в поході Європи.

Останні тридцять-сорок років той чи інший європеєць, то в тій, то в іншій європейській країні раптом ловить себе приблизно на такому відчутті: “Останні дні мене їсть жорстока нудьга. У мене болить сумління за незроблене, а все, що я зробив до цього часу здається жахливою дурістю. Таким чином, моя нудьга дуже скидається на об’єктивність. Я сумніваюсь у собі, мій досвід дає підстави цьому, а в майбутньому я не впевнений. Мені видається, що воно в мене вже було, що я якось непомітно використав його, й воно тихо пішло, не здійснившись. Це речення правдиве, хоч й безглузде. Безглуздість – нудьга, а логіка – добробут душі… Мені настільки щиро наплювати, що спокій реально досяжний для мене. Зовнішні, ті що хвилюють Світ, хвилювання не здатні пробити мого черепу й події, що б’ються в мої груди, не викликають відповідного збудження, навіть на поверхні душі. Вони псують тіло й, можливо, торкаються душі, але моя душа пропускає їх повз себе.

Та коли я дориваюсь, нарешті, мов до горілки, до спокою, тобто до улюбленого мною стану апатії й легкої меланхолії, рівновага ця продовжується образливо недовго та мало не з перших хвилин починає руйнуватися зсередини, а це небезпечний вид руйнації. Щось відбувається там, а думки починають ходити по своїх сліпих кутах, й чути голоси потвор, здушених пильністю розуму.

Мої груди вже випробовуються ударами зсередини в компенсацію зовнішнього спокою, а удари ці є закликом до дії. Я читаю до головного болю та якось хворобливо не можу кинути й звідкілясь звідти в мене народжується любов до події, до зміни.

Вже читання набридає мені, я хапаю чорнило й пишу безглуздості за зразок цієї, невідомо нащо. Якщо це є скарження, то воно безпредметне, але це є скарження все ж таки (бо що ж інакше), й потреба цього живе в моїй душі”.

Це саме той стан, котрий будучи продовженим, зрештою, приводить людину до “Червоних Бригад”, до “Soldiers of fortune” або робить її націоналістом.

Європейський стан – любов до шляху й заліза, відраза до всього рожевого та м’якого. Що є символ Європи: вояк у церкві? Монах на коні? Гармонія – мета Сходу. Духовний зрив – сенс Європи. Руйнація порядку речей, порушення гармонії, що склалася, перманентна революція – її метод. Війна – її стан. Бути європейцем – це значить перебувати в стані священної війни. Похід для хреста, чи хрест для походу? Ти можеш вибирати? – ти не європеєць.

Взаємодія культур через війну світів. Це полювання лицаря на вепра. Вепр розриває лицаря, щоб блакитна кров включилася в тваринний обмін речовин. Чи лицар важкою стрілою або коротким мисливським списом заб’є звіра, щоб з’їсти найсмачніші паруючі шматки, а шкіру кинути двірні. Ви хочете синтезу без війни?

Зніміть лицаря з сідла, опустіть на чотири, хай вепр забуде нападати – матимете синтез: дві свині. Сліпі! Вепр не забуде нападати. Хай лицар не забуде нападати – говоримо ми – хай він вполює вепра, приб’є ікла під стелю замку. Хай його діти гратимуться ними й відчувають чари Сходу.

Цінності чужих світів мусять братися нами, як трофеї. Ікони ми намалюємо самі.

Культорологічне явище робиться істиною, коли стає традицією, методом. Коли воно відвойоване чи переможене. Християнство перемогло античність, а вона вічно залишилася для нас істиною в традиції. Ніцше переміг християнство. Й тисячне покоління по нас входитиме в церкви щонеділі. Скальпи ворогів – найдорожчі скарби переможців. Немає “Антихристиянина” без Євангелія. Євангеліє істинне в традиції Європи.

Духовний зрив – сенс Європи. Він може здійснюватися в боротьбі з усталеним порядком речей, або з порядком, що бажає усталитися, отже, здійснюється або через перебування духу в стані війни, або взагалі через війну.

Таким чином, закінчення війни – привід до війни.

Війна, що точиться між духом та черевом, є тотальною, торкається всіх сторін буття й не припиняється ніколи. В житті націй так само, як в житті людини. Противники тримаються за один ніж та б’ють один одного по черзі. Нестатки й страх деструктують масу, нестатки й страх підкорюють її проводові. Ситість й безпека спідлюють шляхетне, ситість й безпека дають змогу вийти за межі боротьби з нестатками та страхом. Сьогодні проводові вже не треба видирати шматки в злиденних, щоб мати можливість зриву. Еліта нагодувала масу та об’їлася сама. Занадто багато рожевого й м’якого. Досвід Європи доводить, що занадто добре все ж таки гірше, ніж занадто погано. Істинне благо тверде та холодне й взагалі подібне до меча. Або до бича. Воно гостре з обох боків. Воно є зривом, як удар бича, а перебування у ньому таке саме різке і коротке.

Вже війни за віру вважаються за варварство, а не за подвиг. Європа вже не розуміє ненависті й любові інтенсивної, як ненависть. Європа перестає відчувати суперечності. Європа узгоджує непереможені світи. Справа не в походженні тієї чи іншої ідеї. Справа в манері буття. Під загрозою асоціативний світ, асоціативний ряд, що його вивоювала Європа за свої три тисячі років. Він замінюється зараз на щось дуже коротке чи дуже одномірне. Якщо Схід культурологічно переможе, якщо Світ піде через асоціативний колодязь Сходу, ми будемо відкинуті на тисячоліття назад. Бо цей рух, цей поступ буде своїм в традиції Сходу. Схід зможе досягти витончення й висот у цьому поступі, ми ж будемо культурологічною провінцією.

Як би то не було, існують ворожі світи. Земля є занадто малою, щоб вони не стикалися в борні. Хто не хоче ходити в атаку, буде ходити в ярмі. І це справедливо – панує той, хто готовий ризикувати, хто любить надзусилля, хто здатний на жертви. Ісламський Схід готовий на це, Далекий Схід любить це, Московський Схід здатен на це. Три Сходи на трьох бойових конях у нашому фронті й підлота у нашому запіллі. Прийде час, постане загроза з боку Африки та Латинської Америки. Адже на їх європеїзацію було витрачено так багато зусиль!

Європа впадає в найтяжчий гріх – у другорядність. До цього спричинив занепад старої еліти європейських націй. Заміна їй – нова національна еліта – народилася в першій світовій війні й загинула в другій. Чи стануть рештки націй до хрестового походу за відвоювання для Європи світового проводу? Повинна знайтися нація авангарду. На кордоні ареалу є країна, котра, правда, не має розвинутої культури чи економіки, не має державності, та взагалі, тільки формується як нація. Вона має лише тисячолітню традицію протистояння Сходові, традицію війни з зовнішнім та внутрішнім в умовах безнадійності, традицію зриву й таку ностальгію, якої, мабуть, не має ніхто. Це Україна – нація великих можливостей, жодна з котрих не була реалізована. Нація предтеч. У нас їх було так багато, що можна ось-ось чекати появи Спасителя. Християнство мусить відмовитися від того характеру пісності, млосності й занудства, якого воно набрало за ці два століття. Нам потрібна церква, що бореться. Нам потрібен Рим, котрий буде здатен благословити хоругви до хрестового походу. В Європі є церква, котра щойно вийшла з катакомб, тобто, за логікою розвитку зараз вступає в ту фазу, в той стан, у якому ходять у хрестові походи. Це Українська Церква. Український націоналізм повинен усвідомити свою місію. Україна мусить її виконати.

Стару, дурну Європу так нічого й не навчили її вчителі, хоч подекуди застосовували різки. Ну так це будемо ми. Або ми її раз й назавжди навчимо цнотливості, або її таки зґвалтують. Бо дуже багато охочих.

Нація як особа.

Спільнота має ознаки особистості. Коли етнос набуває таких ознак, він перетворюється в націю. У відношенні до будь-якої людини, з тих, що складають етнос, він формується зовнішніми географічними моментами. Але з якогось часу він починає усвідомлюватись, як одне й в усіх цих усвідомленнях є дещо спільне. Він починає усвідомлюватись, як окреме. Все одно, що саме виступає суб’єктом, що стоїть на тому місці, якому звітується рефлексія: звір, людина, нація чи церква, аби мало місце конкретне спрямування рефлексії.

Коли етнос усвідомлюється, як одне й окреме, він починає діяти на свідомість і всередині свідомості людей, і мислиться, як суб’єкт. Тобто, він стає нацією, живою істотою для якої постійно мають місце моменти самоусвідомлення. Нація є більш високою або більш загальною особистістю, ніж людина та співвідноситься з собою в окремі моменти рефлексії. Відповідно, людська рефлексія є вищою, коли в свідомості діє національний суб’єкт.

Нація в порівнянні з людиною є вища особистість. Людина, так чи інакше, є певна однобічність. Нація є велика інтеграція всіх однобічностей, вона є цілісністю й тільки ця особистість реалізується у всіх аспектах духу. Таким чином, треба усвідомити, що крім людини та Бога, є інші особистості – нації. Існування націй не є випадковим моментом у житті людства, воно з необхідністю витікає із фундаментального принципу свідомості – із принципу відокремлення й виділення цілого з цілого. Нація, ймовірно, тим відрізняється від усіх інших спільнот, що тяжіє до універсальності.

Треба бачити інше, щоб усвідомити себе, як окреме. Нація – це інтегрована особистість. Вона має своє обличчя, свій шлях, свій інтерес. В наших силах є впливати на її реалізацію, так само, як наша реалізація залежить від якості національної особистості. Тут має місце пряма аналогія з людиною. В рефлективному плані ми можемо розрізнити два “поверхи” суб’єкту – миттєвий суб’єкт (у момент даного акту рефлексії) та суб’єкт-особистість, образно кажучи, надбудований на всій масі миттєвих суб’єктів. Людська особистість є сума миттєвих особистостей й кожна рефлексія прямо впливає на неї. Але якість кожного прояву є похідною від якості цілої особи. У зв’язку з цим кілька слів про засади націоналістичної організації. Організація може бути сильною, коли вона є духовною містичною спільнотою. А містичним моментом є визнання існування вищої національної особи – та постійна апеляція до неї.

Подолати себе, відродити церемоніал.

Вони були добрими дітьми з порядних родин. Вони впевнилися в тому, що збройна боротьба є єдиною можливiстю змiнити що-небудь. I єдиною можливiстю змiнити себе. Вони хотіли сформувати нову людину. Вони влаштовували конспiративнi квартири, грабували банки, крали чистi бланкети пашпортiв, магазинували цiлi склади зброї, виготовляли бомби. На судi прокуратура доведе їм 5 вбивств, 55 замахiв, 6 вибухiв. Загалом RAF приписуватимуть 555 акцiй, з них 100 замахiв, 39 з яких увiнчалися летальними наслiдками.

В усiх країнах з 10 терористiв 8 – чоловiки. В RAF було все навпаки. Можна сказати, що й саму RAF створили три жiнки: Гудрун Енслiн, Астрiд Поль, Ульрiка Майнхоф. В суботу 9 травня 1976 р. Ульрiку Майнхоф знайшли мертвою в її камерi. Федеральна прокуратура прийшла до висновку: самогубство…”Чи є правильним зараз органiзовувати збройний спротив, залежить вiд того, чи є це можливим. А чи є це можливим, засвiдчить лише практика” (Ульрiка Майнхоф).

Безглуздiсть цих вбивств перевищує їх потворну жорстокiсть. Та попри те, чому нас так притягує терор? Чому слова RAF, “Червонi Бригади”, “Сендеро Лумiнозо” сприймаються як символи? Символами чого вони є? Яка iстина передчувається в їх вчинках, тотальних як афоризми, в їх висловлюваннях, що провокують на вчинки нас?

Ви думаєте, що iстина сяє божественним свiтлом? Iстина проявляється як ганьба, як смерть, як безглуздя. Тому свiдчення бiографiя втiленої iстини. Справа не в тому, що тортури, а в тому, що кара ганебна. “Син Божий розп’ятий – менi не соромно, бо це ганебно. I вмер i похований – це цiлком ймовiрно, бо не може бути. I той, кого поховано воскрес – вiр цьому, бо це безглуздя” (Тертулiан). Це для нас Воскресiння свято, а тодi це було безглуздя.

Соцiалiзм дiйсно могла збудувати лише нова людина. Людина, яка вижила в революцiї та вiйнi, тобто пройшла через безлiч повторюваних рухiв, сенсу яких вона не розумiла, через ряд ударiв по нирках, ударiв по свiдомостi невiдомо звiдки, через втiлення iррацiональних гасел, через втiлення саме тих гасел, якi були найменш рацiональнi, пройшла через все це, як через обряд, в якому зруйнувався й попереднiй свiт та попередня свiдомiсть, тим самим звiльнено було дорогу чистiй волi. “В пустелi приготуйте шляхи Господу”. Сенс обряду саме в тому, що вiн довгий (повторюваний) та незрозумiлий, безсенсовий, що вiн ставить тебе поза старою зрозумiлiстю, старим сенсом, що вiн звiльнює мiсце для чистої волi ззовнi. Чайна церемонiя робить самурая, а не фехтування.

Пiхотинця робить стройова, а не стрiльби. Щоб стати буддистом, недостатньо поiнформованостi щодо великої та малої колiсниць. Потрiбно з десять рокiв покрутити молитовний барабан. Обрядовим дiям можна приписувати той чи iнший сенс, але свiдомi дiї, якими на початку є кожен обряд, стають власне обрядом тодi, коли вони механiзуються, коли людина обмежується припущенням, що ймовiрно якийсь сенс є. А чим бiльше механiчностi, чим менше сенсу, тим бiльше це обряд. Життя може сприйматися як обряд тiльки при наявностi попереднього знайомства з обрядом. Сенс обряду в тому, щоб життя почало сприйматися як обряд.

Вiра потребує обряду. А це означає: маєш те, що вiриш. Не “в що вiриш”, а “що вiриш”. Вiра – не акт сприйняття, не акт простого вiдношення, але акт творення. Iстину не пiзнають, iстину створюють.Уявiть себе в Захiднiй Нiмеччинi початку сiмдесятих. В головi у вас тотальнiсть, а навколо – мiльйони, яким все одно, свинi, яких не цiкавите нi ви, нi вашi алюзiї червоної армiї. А ви єдина людина серед свиней, ви бачите тiльки свиней, день, мiсяць, рiк, двадцять рокiв ви ходите межи свиней, останнi люди загинули в 45-ому, черговi з’являться рокiв через тридцять та ви їх не побачите, є свинi й свиняче багно в якостi предмету та форми мистецтва, воно ж як накопичення капiталу та полiтичний процес.

Звичайно, ви вiзьмете бомбу та потягнете її в унiвермаг. Ви апелюватимете до сатани.

Бог створив все. Сатана зробив все це цiкавим.

Межичас.

Минуле – це те, що було. Сучасність – це той прикрий стан, де вже нема того, що було в минулому. Я хотів би взяти одне відчуття (або передчуття) та маніфестувати його як проблему, котра визначає сьогодення. Це відчуття межичасу. Ми відчуваємо, що щось змінилось у світі. Щось велике закінчилось, щось незрозуміле ще не почалося.

а) Закінчилась політична епоха протистояння блоків. Суб’єкти нового протистояння ще не визначились. Над половиною світу панує засаднича невизначеність. Хто може уявити зараз, що буде через рік, наприклад, з Казахстаном? Що буде з Казахстаном у результаті? Можливі найбільш неймовірні та прямопротилежні комбінації.

Супроти половини Світу ніким не здійснюється цілісної та сильної політики. Гострота політичної реакції Сполучених Штатів є далекою від тієї, що мала місце 20 років тому. Яка-небудь з третьорядних, навіть опозиційних або фінансових сил у котрій-небудь з держав Заходу чи Сходу має можливість суттєво впливати на стан справ у регіонах невизначеності, до яких можна віднести: постсовітський простір, всю Африку, Індію, Корею, можливo Китай тощо. Складається враження, що площина невизначеності схильна до розросту за рахунок розширення числа учасників конфліктів, за рахунок збільшення діаспор та актуалізації расової проблеми.

б) За загальною думкою світ стоїть напередодні чергової технологічної революції, а також перед необхідністю широкої модернізації основних видів озброєнь. Для нас в технологічній революції цікаве те, що перед нею всі рівні, вона нівелює різницю розвитку.

Так, перед наступом кібернетики і високотехнологічні ЗСА, і технологічно відстала на той час Японія були в рівних умовах, що дало Японії можливість зриву.

в) Вичерпаність сильних ідеологій, захирівання тоталітарних держав, екуменізм. Перемога модернізму в католицизмі. Релігії співіснують на одному терені, що свідчить про їх неактуальність. Для нас уже однаково цікаві і праві, і ліві. Імена Мао та Муссоліні викликають однаково теплі почуття в серці молодої людини межичасу. Навіть іслам полишає місце для занадто багатьох речей у душах правовірних.

г) Відчуття завершення історії. Свідченням чого є популярність книжки Фукуями. Подібне відчуття панувало серед інтелігенції в кінці XVIII століття, напередодні Великої Французької Революції, на початку XX століття, напередодні I Світової війни.

д) Вичерпаність мистецтва.

е) Визнання застарілості дотихчасових стратегій війни та розвідки.

є) Неефективність геополітичного аналізу. Як обрахувати, наприклад, військовий потенціал України? Взявши її відсоток спадку від СССР? Але ж навіть Міністерство оборони зараз не може сказати, скільки літаків підніметься в повітря в бойовій тривозі. І тільки командир авіаційного полку знає, що не підніметься жоден.

Ностальгія за історичним матеріалізмом підказує нам, що глобально ситуацію визначає стан справ у суспільному виробництві й навколо нього. Товаровиробництво, організація виробництва, накопичення капіталу – такі завдання стояли перед людством завжди, але тривалий час не були актуалізовані до тотальності. Інтереси виробництва та накопичення капіталу набрали ознак категоричного імперативу з закінченням середньовіччя, коли дійсно стали остаточною метою та головною спонукою. Вони далеко не стали єдиною сутністю життя, але дійсно важливими є не дійсності, а тенденції.

Та ми вже перейшли максимум розвитку цієї тенденції. Соціалізм провіщав майбутнє в сенсі того, що зараз скрізь актуальним є виробництво не товарів, а досягнень. У повітрі ніби весь час сурмлять сурми та вгадується запах конячого поту – закінчується період накопичення капіталу, повертаються часи накопичення вчинків.

У повноті своєї потворності ідея саморозвитку виробництва мала втіленість у західному світі в післявоєнний період. Але RAF та “Червоні Бригади” своїми хепенінгами провіщали західному обивателю зорю нового дня. Саме це нам й цікаво в них. Цікаве те, що саме ті в XX столітті, хто орієнтувався на марксизм, який абсолютизує проблеми суспільного виробництва, відчували смак до вчинків, до вчинків саме в плані духовного зриву. Пануючим був один “психологічний тип”, зараз буде другий.

Ідея саморозвитку виробництва вичерпала себе. Прозвісником цього було сільське господарство розвинутих країн. Розвиток виробництва залежить від процесу розвитку чистої науки. Залежав завжди, але зараз інтелект, наукова думка є більшими продуктивними силами, ніж робочі руки.

“На певному ступені добробуту тільки зайве є дійсно необхідним”, а сфера зайвого – це тонка сфера з власними законами або, швидше, з власним беззаконням.

Дедалі зростає регулююча функція держави, яка змушена спрямовувати продуктивний процес, а це є запереченням саморозвитку. Не товари, а досягнення. Виробництво кінопродукції – це в меншій мірі виробництво продукції, а в більшій – досягнення духу нації (або його занепад). Якщо не виробництво товарів, а виробництво життя, то не накопичення капіталу, а накопичення вчинків. Першою фігурою знову стає не фінансист, а герой. Виробляє інтелект та націоналізм, капітал же нагромаджують не фінансові операції, а солідарність та рішучість.

Феномен межичасу полягає в суперечності (зависанні) між зміною фундаментальних тенденцій та відсталістю істориконосних, які зараз суттєво залежать від вчорашніх цінностей товаровиробництва. Основні категорії усвідомлення сьогодення такі: межичас, терени невизначеності, всезагальність вичерпаності, дезактулізація товаровиробництва, поняття про суттєву зміну військової стратегії та військової політики – війна у натовпі.

Досвід подій у Москві.

(03-04.10.93 року, політичні аспекти)

1) Події в Москві підтвердили правильність попередніх витичних Головної Команди УНСО стосовно:

– Політичної вичерпаности традиційних “політичних сил”. А ні лівим, а ні правим вже нема чого пообіцяти народові. Розподіл у суспільстві віднині полягає не за політичними ознаками, швидше за груповими інтересами.

– Відповідної пасивності основної маси населення. Люди лишатимуться пасивними, оскільки їхні безпосередні інтереси (життєзабезпечення, добробут) не будуть зачеплені.

– Неспроможності владних та так званих силових структур. Підставою дієздатності державного апарату завжди були його безкараність та кругова порука. Зараз вони відсутні. Кожен змушений вирішувати за себе – тому обирає виживання. Це бажання вижити набуває різні форми – від мародерства до участі в конфлікті, але є головною побуджуючою дією (бездіяльності). Впливати на органи влад чи їх представників повинно саме за цим критерієм.

2) Цей стан суспільства підриває самі підстави діяльності традиційних політичних організацій, оскільки вони в своїх розрахунках виходять з наявності держави, її служб, як чогось цілого. Сенс подій у Москві може бути осягненим лише з урахуванням цих обставин.

3) На зміну традиційним політичним силам приходять організаційні структури, що вже мають у собі державницькі елементи. Єдиною такою організацією в Україні є УНА-УНСО. На випадок кожної дестабілізації ситуації вона матиме шерег переваг:

– психологічну та організаційну готовність саме до ситуації хаосу й невизначеності;

– знання мети діяльності та способів її осягнення (забезпечення функціонування суспільства, завдяки його самоорганізації);

– незалежність від зовнішніх обставин діяльності (бездіяльності) інших структур. Відповідно змінюватимуться лише форма дії УНА-УНСО, але не їх мета.

4) Кампанія супроти УНА-УНСО, що її розгортають антидержавницькі сили, на чолі з Л.М.К. спрямована в кінцевій меті супроти самої Української Держави. Оскільки ті, що її здійснюють, не є здатними (а це є наперед відомим) покерувати державною в жодній кризовій ситуації. Вони не бажають рятувати Україну, але ще більше не бажають, щоб це зробив хто-небудь, окрім них.

5) Офіційна заборона УНА-УНСО не осягне жодних практичних результатів, окрім наближення загальної катастрофи.

– УНА-УНСО не вчиняють жодної протизаконної діяльності, тому судове переслідування як організацій, так і їх окремих членів є можливим (як це робиться й зараз) лише через завідому провокацію. Тяглість цього процесу є визначеною наперед. Провокація-Репресія-Революція.

– Зусилля силових структур будуть остаточно перекинуті зі зборення злочинності на розпалення ворожнечі в українському суспільстві (як відомо, п’ята частина (20%) політично активного населення України підтримує УНА-УНСО). Є очевидним, що окрім антидержавницьких сил, боротьбу проти УНА-УНСО провокує й мафіозне лоббі, зокрема в самій Верховній Раді. Мафіозним, й взагалі кримінальним колам, є вихідним перенаправлення зусиль правоохоронних органів у бік від злочинності. Є дивною така спорідненість намірів правоохоронних, антидержавних та кримінальних сил.

Військові аспекти:

1) Визначними мілітарними ознаками подій у Москві 03-04.10.93 року є:

– локальний характер;

– стихійність зриву;

– непідготованість сторін;

– застарілі стратегічні концепції та тактичні прийоми.

Щоб перемогти Єльціна треба було збільшити деструктивний ефект його дій. Натомість, сили опозиції були сконцентровані в одному пункті й завідомо не були в стані досягти успіху. В свідомості росіян Москва завжди протиставляється регіонам. На концентрацію влади можливо відповідати лише сепаратизмом. Ефективність сепаратизму вже доведена в локальних конфліктах.

Концентрація сил прибічників Руцького мала тваринний (стадний) характер. У відповідному часі вони були спровоковані, а ситуація вийшла з-під контролю з причин, що були викладені вище. Військова непідготованість сторін витікає з їх політичної невідповідності. В умовах, коли цілі конфлікту, правоздатність сторін є відносно інтересів “звиклого телеглядача” незрозумілими. А чим далі, тим ця різність сторін буде менш спостережною. Потрібно спиратися лише на власні структури. Тому “народ” підвів сподівання Руцького, а “військо” – Єльціна. Відсутність структур покликала дивовижний та наперед нежиттєздатний альянс “інсургентів”. Кожний спільний фронт парамілітарних організацій є шкідливим, а з політичними організаціями ще й неможливим. В Україні такий фронт вперто планується “патріотичними” силами.

Бойові дії в Москві виявили повне незнання законів “міської герільї”, метою котрої саме і є перетворення політичної ситуації на військову – довготривала ескалація дестабілізації. Концепції “інсургентів” мали ясно визначений центр, що не мав військового значення. “Білий дім” так й не став “Ла Монедою”, себто не осягнув політичної мети спротиву. Повстанці дозволяли на втягнення себе в бій. Абсолютно не вірно були обрані (стихією) об’єкти нападів.

2) Мета герільї – дестабілізація. Вихідні герільї: моторизація (забезпечення свободи маневру), гроші (опанування великих сум як готівкою, так й цінними паперами), зброя (перебрання всіх можливих запасів зброї). Підстава тактики – “Бий та тікай! (Неприйняття бою)”.

Мета операції – нанесення матеріальних та моральних збитків, деморалізація, матеріальне забезпечення, звільнення прибічників. Децентралізація підвищує ефективність герільї, розпилює сили супротивника. “Два половинних ударів – один подвійний!”

Своїми чинами герільєро мусять зреалізовувати підвідомі бажання людності швидке наочне правосуддя та справедливий поділ: “Коли в цеху погана вентиляція, має бути спаленим мешкання (не офіс) директора”.

Протитерористична підготовка УНСО базується саме на розумінні цих підставових законів герільї загалом.

3) Чисельність та соціальний склад, розташування в терені структур УНА-УНСО значно різниться від ситуації в Росії. Вказана Головою СБУ чисельність його симпатиків є вищою приблизно в 4-16 разів. Ще до початку миротворчих дій УНСО в Абхазії, сили УНСО перевищували як кількісно так і якісно (за визнанням самого Тєрєхова) сили “Союза офіцерів” головного з угрупувань, що брали участь у московських подіях.

На відміну від сил російської опозиції, сили УНА-УНСО рівномірно розосереджені в терені, а не сконцентровані в столиці. З урахуванням коефіцієнтів сил Росії та України як 4:1 та коефіцієнту боєздатності військових формувань України, як 0,15, можливо узагальнити, що нинішня українська влада не є спроможна захистити ані себе, ані Українську Державу. В перехідний, кризовий період ця функція може бути виконана зусиллями лише самого українського суспільства, що є усобленим у структурах УНА-УНСО.

Далі буде.

Підготував Петро Перепуст.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *