Анатолій Лупиніс. Бунт має рацію. Частина 3.

Сайт Сумської обласної організації УНА-УНСО продовжує друкувати спадщину творчості Анатолія Лупиноса під назвою “Бунт має рацію”.

Пропонуємо третю частину нашої публікації.

Редакційна група: головний редактор академік Петро Перепуст; редактори – Олександр Хоменко, Микола Тисячник, Ігор Гутенко.

В перспективі маємо надію видати твори Анатолія Лупиноса. Пожертви на це видання приймаються Видавничим відділом Організації. Довідки за телефоном: 099-152-63-91.

Естетика терориста.

Як сприймає світ public enemy? Свідомість злочинця політичного будується на розумінні очевидності власної виключності. Членові бригади залежить лише на суді подібних. Себто, формальною відповіддю є не сприймає зовсім. Суспільний відщепенець творить у власній свідомості власне суспільство. Візьмемо за приклад місто. На цій сцені кожне угрупування розігрує свою п’єсу та бачить цю сцену різно. Якою її бачимо ми?

Дім. Це те, чого ми не маємо. В крайнощі нас там чекають, але не розуміють. Вдома з очевидних причин конспірації ми не можемо оточити себе близьким колом речей. Кому, окрім змовника, відоме почуття неспокою від неочікуваного дзвінка, візиту. Одномірний щасливий тим, що його дім є його фортецею. Але йому все одно не зазнати вимріяного ним почуття безпеки. Власні дурощі ятритимуть його психіку – ціни на хліб, курс долара, невірність дружини, глупота дітей. Це лише “котам блаженство дається просто так” (І. П.).

Дім замінює нам хаза, малина. Цього просто не зрозуміє той, хто ні разу не відкривав двері, не знаючи, хто стоїть за ними – товариш чи група захвату. Мешкання, в яке ти прийшов й з якого ти підеш, подальша доля речей якого тебе не обходить, є дійсно твоїм, хоч тобі в ньому нічого не належить, окрім торби чи валізи. Вміння знайти насолоду в чужому ліжкові, чужій бібліотеці. Це неможливо передати, це потрібно відчути (як, зрештою, і все, про що йтиметься в статті). Це вузькофахова праця. Почуття спокою, коли ніхто в цілому світі не знає, де ти є, – є й почуттям абсолютної свободи. “Блаженство кота, коли він сидить на загорожі товщиною з асигнацію, незалежно від будь-чого та непідлегло щодо будь-кого” (І. П.).

Вулиця. Якими ненависними є нові міста, створені для автомобілів! Кілометри проспектів, виміряні нашими ногами, таки будуть зруйновані. Осереддям нашого ордену стане не замок, що весь назовні. Прохідний двір, сенс якого схований в його глибинах, є кумарнею змовника. Руїни Старокиївського середмістя. Липки (кому невідома на Печерську вулиця Дарвіна?) стали співучасниками нашого відруху. Коли все ще не починалося, хто окрім нас знав, що в цих декораціях буде зіграно? І вони хочуть зупинити нас, коли сенс майбутнього був відкритий нам там.

Майбутнє далебі не є такою ненаписаною книгою. “Ностальгія – дух революції”. Наша ностальгія була ностальгією за майбутнім. Інтереси решти полягають у репліканстві.

Бичачим поглядом філістер впирається в щось незрозуміле йому. “Рибій глаз” одномірного ковзає по поверхні непережитого. Все, що їх оточує, є для них закритою книгою. Езотеричні знання таки існують для співучасників. “Екзистуючи зовнішнє спостереження позбавитесь відчуття часу. Досвід очікування є важливою складовою тої ваги, яку треба накопичити за життя, щоб знести з собою в могилу” (І. П.).

Україна наших мрій знаходиться в Москві.

Існують дві українські держави: одна з центром у Києві, інша – в Москві. В Російській імперії етнічні українці завжди складали більшість, відносно росіян. Чомусь вважається, що вони не склали політичної нації. Але, останні події в керівництві ЗС Росії, а саме повільне, але рішуче витіснення з “центрових” посад командної кадри українського походження, мають свідчити за інше. Весь командний склад РВСН складали “видвіженци” з Харкова. Саме, завдяки цим давнім пов`язанням, відомому тріо й вдалося штовхнути певну кількість ракетоносіїв. Прийнято нарікати на ціну та заздрісно підраховувати, скільки загребла на цих трансакціях російська сторона. “Коли не купить Росія – не купить ніхто”. Ці слова виразно засвідчують, але не підрядне положення Києва стосовно Москви, а de-facto двоєдиність української держави. Кепсько, що в Україні це розуміють хіба що нові “євразійці” (Центр дослідження регіональних проблем “Євразія”).

Коли відкинути властиві українському менталітетові нарікання, виявляється, що оце політичне та, прости Господи, економічне “утворення” таки зреалізувало омріяний суспільною думкою (vox populi – vox Dei) ідеал української держави. Торжество відчужених форм дозволяє пересічному українцеві досягти більшості з ознак процвітання, без конкуренції з рештою Світу. Найвиразніше це видно в сфері продукування досягнень. Дуже просто стати українським науковцем. Що легше, аніж у Львові захистити дисертацію на тему: “Значення розділових знаків у ліриці Франка” (це що на еміграції був захищений докторат “Гомосексуальні прояви в поезіях Шевченка”). Зовсім не важко та вповні прибутково бути українським аналітиком. Платня політолога в інституті Стратегічних досліджень складає 1200 гривен на місяць. Як скрізь у Світі дослідження ці пишуться з іноземної преси. Ті, хто їх не читає, замовники з вищого щабля державної адміністрації, отримують вже по 1600 гривен. Проблема не в тому, що не читають: прийняття рішень є суто волевим актом, який відбувається з внутрішніх причин. Проблема в тому, що склалася система, в якій кожен з нас знайшов свою екологічну нішу.

Чиновник править, барига наживається, трудящий працює, злодій краде, “унсовець” бореться, а всі разом зміцнюємо нашу державу. Ту з них, яка з центром в Києві.

Повернемося до селянства. В наш нетривкий час, коли одна за одною валяться моделі економічного розвитку, єдино, сільське господарство демонструє нам очевидність постання тієї додаткової вартості.

Вся історія України зводиться до боротьби за свободу дрібнотоварного виробництва. Боротьби тривалої, але наперед приреченої на програш. Зараз, коли офіційний визиск з рамена податкової адміністрації тільки-тільки переходить у наступ на продавців з кошиків, виявляється, що дрібнотоварний виробник на селі – селянин, вже обплетений неформальним, але щільним визиском. Коли ми в пошуках потрібного нам для власного бізнесу революційного потенціалу роззирнемося за стихійними формами протесту, то побачимо одну – втечу. Український селянин тікав не лише з поля берестецької битви (абсолютна більшість розкопаних кістяків має сліди поранень ззаду). Втеча стала вирішенням більшости проблем, що поставали перед українським суспільством.

А втікати легше за все до столиць. Перед 1962 роком Київ мав аж 200 тисяч населення. Коли згадати за плани Катерини ІІ заснувати столицю в Катеринославі, навряд чи доводиться дивуватися, що історія обох українських держав складається з трьох періодів: допетровського, петровського та дніпропетровського.

Націоналізм та п’ята заповідь.

Проблематика насильства є ключовою в сучаснiй системi мислення в межах колишнього СССР. Сяк-так, без теоретичного пiдгрунтя, пiд пресiєю життєвої практики “совки” вирiшили дилему першого ступеня: “бити чи не бити?” Хто може – б’є, багато не задумуючись, хто не може – вправляється в насильствi. Та перед дилематом: “вбивати чи не вбивати?” вiдступають всi. Нi, в станi повного душевного, чи пiд тиском обставин кожен з нас здатен натиснути на цингель штурмгеверу, взятися за нiж, сокиру, монтажку. Але вбивство, як феномен мислення, акт, завершуючий певнi духовнi медитації, та, головне, мiсце, яке цей процес та цей акт мусять посiдати в людськiй свiдомостi? Бо, пiдсвiдомо, ми всi “Зiгфрiди й коти” одночасно. Ця пiдсвiдома пам’ять предкiв захоплює нас, коли ми, як в першому випадку, в станi афектації беремося за зброю. Тут ясно все.

Але практичне втілення ідеології нацiоналiзму в життя, хоч й потребує певної афектації, як ознаки “bone tone”, все ж вимагає якщо не реалiзму, то, принаймi, практичної тверезостi. Себто, вбивства, як вершини логiчного процесу. А якщо саму необхiднiсть вбивства логiка нам ще здатна пояснити, врештi решт, людину вбивають тiльки за те, що вона в певний час знаходиться в певному місці та робить певнi дiї (третє не обов’язково), а спосiб виконання обмежується нашими можливостями та фантазiєю (маються на увазi не садистськi витончення, автор допускає їх, якi все, що стосується статевого задоволення, а метода якнайнадiйнiшого виконання, яку ми здатнi обрати, виходячи з нашого життєвого досвіду та рівня інтелекту), то побудження, яке спонукує нас обернути “слово на дiло” є феноменом духовним.

В принципi (теоретично) та в iдеалi (на практицi) перших двох ланок цiлком недостатньо. “Є можливим не вбивати – не вбиваю”, “неможливо не вбити – вбиваю”. Але така антична простота за силою лише сильним (або несвiдомим, бо що ж то є несвiдомiсть, як не несвiдомiсть власної слабостi, цього кволого дитяти неконтрольованих розумових процесiв). На жаль, у нас, людей мислячих, на вiдмiну вiд людей античних, дух не дорiвнює в своєму розвитковi тiловi. Нашi жахи, сумнiви не є сумнiвами, жахами знання, це лише прояви поганого виховання. Тому поки ми не навчимося самi вишколювати свiй дух, як вже навчаємося школити тiло, ця третя ланка буде нам потрiбною. Як? Як переступити оте ще в Писаннi заповiдане “табу”, як вчинити, щоб слово стало дiлом?

Не будемо говорити зараз про предкiв, як їм вдавалося гармонiйно, зi справдi дитячою наївнiстю (чи недитячою мудрiстю) поєднувати цi два взаємовиключаючi буцiм-то поняття – “вбий” та “не вбий”. Ми живемо зараз, праця ця – не iсторичне дослiдження, та й корiння, яке вигодовувало їх душi, засохло. В нас лише ностальгiя за тим напоєм – “хмельному меду” та “оковитiй” княжих й козацьких часiв. Горiлку зараз женуть з картоплi. Так само з ерзацу збудовано все навколо нас й ерзацем же весь цей ерзац пояснюється.

Нацiоналiзм у нашi часи є тугою за чимось справжньому й бунтом проти “реальностi”. Великими бунтарями проти такого ж диявольського “порядку речей” були Ісус, Нiцше. Не є важливим, що їх вчення закреслювали інші, тi, що були до, й тi, що будуть після, а тим самим – одне одного. Людське мислення є пов’язане логiкою лише поверхово. Коли ми бажаємо – ми здатнi поєднати все. І це буде kredo для absurdum. Приспособлюючи божественну логiку до куценьких можливостей людини, Отцi Церкви розтлумачили, що “вбий” є зворотною стороною “не вбий”. Вбий ворога, щоб захистити власне життя й тим самим здiйснити п’яту заповiдь. Бо ж чи не є дати себе вбити формою самогубства? Додатково, турботливi Отцi нагадали, що обов’язком вояка є слухати наказiв, бо ж вiддавати кесарю кесареве є так само необхiдним, як Боговi – Богове. А обов’язком вождя – брати на себе грiхи пiдвладних. “Вбивайте, вбивайте, вбивайте – вiдповiдати за вас (перед Богом) буду я!” Задовго до Шикльгрубера цi ж слова говорили своїм воякам i Константин Великий, і Владислав Ягайло, i Наполеон, i Гiнденбург. Нам, партизанам Хреста залишається хiба що бути вірними й не шукати в тому, що мусимо зробити, іншої насолоди, окрiм служiння великій ідеї Вiдродження.

До цього ж, вiд противного, вiд власного вибору власної волi прийшов і Нiцше. Його “людинобог” мiстить в собі божественну й людську частину рiвняння. Вона – сама собі, в свiтi все сказане зверху, вирiшуючись лише в її мiзку, значно спрощується, зводиться до неведеної вище античної формули. Та, пам’ятаючи за Нiцше, ми не можемо йти його стежками до кiнця. Наш шлях є інший, а метою є Бог та Україна, а не максимальне вираження когось у чомусь, у тому числі й у нас самих. Будьмо відверті – нiякої альтернативи нема, Україна, якої ми бажаємо не постане наперекiр нашiй волi, та коли (шляхи Господнi неiсповiдимi) постане – ми схилимося перед її волею. Бо таки ми для України, а не Україна для нас.

Але то все є занадто високi, опосередженi мiркування, якi хоча й мусять (чи можуть) бути пiдставами нашого вибору, але безпосередньо до цингеля чи ножа не приводять. Люди навколо нас, як й уесь свiт, подiляються нами на “своїх та чужих”. Тi, що супроти нас є уособленням зла й не треба дошукуватися чому. Так є. Сумлiння кориснi, як елемент процесу пiзнання, не боротьби. Не треба лякатися “звуження свого свiту”, тотальний ворог – не параноїдальна iдея, а сумна констатацiя. Всiм їм наш нацiоналiзм, наша непересiчнiсть, наша духовнiсть (так несхожа на їхню ерзацдуховнiсть з клоччя Флоренського, якого вони приймають за Христа, пара-трiйка лiтературно-макулатурних класикiв, самвидатiвськi брошурки, в яких, гадають, в їхній думці криються всi скарби сходу та авангардiвськi фiльми двадцятирiчної давностi, який вони не розуміють,а тому вважають за авангард) – кiстка поперек горлянки, бо вони пiдсвiдомо, як пси, вiдчувають в нiй не ерзац синтезу а кам’яну брилу цiлостi. Нас ненавидять за те, що ми смiливiшi, кращi, розумнiшi. За те, що ми не боїмося жити, як бажаємо, а не “як треба”, все рiвно за ким, за стандартами маскультури та божками демократiї чи класиками марксизму. Ворожнеча, що прикривається привидом якоїсь рiзницi переконань, теорiй, поглядiв, на практицi є вторинною. Вона – похiдна. В основi ж одвiчна натуральна зненависть нижчого до вищого, вепра до лицаря…

Примирення неможливе. Вепр не зможе перекинутися на свиню (хоча є свинею за суттю). Його ікла очiкують на лицаря. Навколишнiй свiт насичений ненавистю й тiльки чекає розшарпати нас. Ми є в перманентнiй обороні та вправi перейти до наступу, не попереджуючи про це суспiльство. Про якi закони вiйни, крiм головного “переможцiв не судять”, взагалi може йти мова. Наш ворог – кривава й темна сила, а якщо для того, щоб натиснути на цингель, вам ще мало попереду Колiївщини, Крутiв, Базару, катiвень НКВД й таборiв ГУЛАГу, згадайте Тбiлiсi, Вiльнюс, Ригу, морди ОМОНiв на мiтингах, вiйськовi патрулi на Хрещатику. Ворог топчеться на ваших грудях та плює вам в обличчя, “простiть їм, бо не вiдають, що творять”. Так, але простiть, як християни – мертвим, на тому свiтi.

Молiться за душi їх, але попередньо вiдправте їх до пекла. Бо інакше – вони вiдправлять вас, але це буде лише пiвбiди. Вони винищать те останнє, що ще має претензiю називатися Україною. Нашi храми, бо палацiв вже не маємо, нашi книги, рештки нашої iсторiї, мови, культури. Уявiть собi Київ без святої Софiї, як зараз без Микольського та без Михайлiвського, Львiв без св. Юра, як без могил на Янiвському, дитину – без колискової, Великдень – без писанки, землю – без народу, коли вся Україна стане Казанню чи Набєрєжнимi Чєлнамi.

А якщо пiсля цього всього вашi руки, як колись руки ваших предкiв, не почнуть інстинктивно шукати руків’я, ви – не українець. “Славних прадiдiв великих – правнуки погані”. Ідіть до демократiв, пестiть нiжну, рожеву квiтку любовi. Її розтопчуть кованi чобiтки жаских хлопчикiв у червоних чи блакитних беретах. Бо ж вони здатнi зрозумiти щось, тiльки коли їм про це промовляють “фейсом у тейбл”, чергою скорострiлу, пляшкою напалму, мiною пiд колеса, ножем межи ребра. Є великою помилкою нашого вродженого гуманiзму вважати, що опонент теж є людиною, що вiн здатен зрозумiти думку, слово, сльозу, пiсню. “Шкода говорити” – як сказав би один аматор душевних спiвiв iз Суботова. Вважати людину людиною тiльки тому, що вона “без пiр’я, на двох та з пласкими нiгтями?”. “Вiн такий самий як ми, тiльки голий” – не забуваймо, що це сказано мавпами про людину. Звiрi двоногi вiдрiзняються вiд звiрiв звичайних лише тим, що можуть не лише жерти вашу їжу, але й жити у вашому домi, носити ваш одяг, спати з вашими жiнками. Якщо ви демократ, – поспiшiть полюбити їх за цю здатнiсть!

Людину робить людиною не походження – освiта. Тiльки в хлопофiльських душах глибина почуттiв не залежить вiд рiвня освiти. Вже Словацький вiднайшов генiальний рецепт проти подiбного заочного народолюбства – безпосередня зустрiч. Втiм, кожен з нас й так зустрiчався з “народом” безпосередньо: в черзi, в автобусi, в полiцiйнiм “участку”. То ви маєте терпiння, коли вам не достатньо одного разу? Говорити, коли тебе лише чують та не розумiють є метанням бiсеру? Вепр має мiцну шкуру, його нервовi центри захованi глибоко в м’ясi. Найбiльш зрозумiлим аргументом для нього є розпечене залiзо. Пiдсовiцьке суспiльство звикло до насильства. Якщо воно мало не з мазохiстичною насолодою розкошувало серед бiльшовицьких кровопускань, й до сих пiр зiтхає по цьому своєму медовому мiсяцю, то що лишається, як не промовляти до нього зрозумiлою мовою.

Поменше проявiв логiки, справжнiй терор, навiть не як мета (ми ж не терористи), як засiб – мусить бути безмотивним. Щоб виглядати страшним – не треба бути зрозумiлим. Жорстокiсть у нашому випадку не є самоцiллю, вона лише засiб тим вiрнiше досягнути поставленої цiлi. Навiть сама влада, цей еталон дозволеного, декларуючи свiй гуманiзм, завжди є готовою вдатися до терору, бо без сентиментiв вбачає в ньому найефективнiший засiб свого впливу на маси. Без зайвого шухеру давно вже вiдпрацьованi прийоми взяття заручників, масових екзекуцiй, зломлення психологiчної вiдпорностi особи та суспільства. І плювати на те, що вони суперечать рiзним женевським та гаазьким конвенцiям – переможцiв не судять, тим бiльше над власним народом. Ми муситимемо протистояти цьому змасованому, змеханiзованому терору держави. Найвразливiшим мiсцем машини є той, хто нею керує. Зламайте його психiку, змусьте його боятися, якщо не за себе, то за родину, близьких, друзiв, знайомих.

Я не кажу вам, що те, що нам доведеться робити, буде “букетиком фiалок”. Нас чекає не дозвiлля мисливця на лонi природи, а праця рiзникiв в авгiєвих кошарах. Наша вiйна точитиметься в мiстах, вбивати й вмирати доведеться на дахах, у пiдворiтнях, у брудних каналiзацiйних колєкторах. Це – наш хрест. Нашим обов’язком перед майбутнiм буде винести його на Голгофу та позбавити дiтей повторення нашої долi. УПА раз й назавжди вирiшила “польську проблєму” й тим самим не тiльки дала Українi на один шанс більше, але й звiльнила нас вiд тягара робити це зараз. Тепер ми вправi навiть пожалкувати, “що все вiдбулося так драстично, бо ж проблему вирiшено”. Коли справу зроблено, стає можливим зайнятися мерцями.

Далі буде.

Підготував Петро Перепуст.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *