Анатолій Лупиніс. Бунт має рацію. Частина 5.

Сайт Сумської обласної організації УНА-УНСО продовжує друкувати спадщину творчості Анатолія Лупиноса під назвою “Бунт має рацію”.

Пропонуємо п’яту частину нашої публікації.

Редакційна група: головний редактор академік Петро Перепуст; редактори – Олександр Хоменко, Микола Тисячник, Ігор Гутенко.

В перспективі маємо надію видати твори Анатолія Лупиноса. Пожертви на це видання приймаються Видавничим відділом Організації. Довідки за телефоном: 099-152-63-91.

Парамілітарні формування.

Постання, комплектація, дисципліна, озброєння, тактика.

(за досвідом бойових дій в межах СНД)

Розпад ВАПА та СССР розпочав процес зміни дотихчасового статус-кво в Європі. Фронтальне протистояння “Схід-3ахід” замінилося на складну багатосторонню комбінацію сил. Стосовно мілітарної ситуації це мало як позитивні (подолання ядрового “пату”), так й негативні (значне зростання загрози війни в Європі ) наслідки.

Одним з наслідків зміни політичної ситуації в Європі та новим чинником, що визначатиме мілітарну ситуацію в ній, є парамілітарні формування. Вже зараз бойові дії на Балканах та Кавказі ведуться значною мірою силами позаурядових військових формувань. У подальшому, в міру зростання кризи в державах-наступниках СНД та деяких країнах Східної Європи (в першу чергу – колишній Югославії), мілітарне значення цих формувань зростатиме. Тому вже зараз повинно уважно вивчати цю нову загрозу миру й стабільності в Європі. Як правило, парамілітарні формування утворюються або політичними силами (партіями), або в разі, коли загальна політизація суспільства є недостатньою, а конфлікт у ньому відбувається на зовсім іншому (міжнаціональному, міжконфесійному) ґрунті, як плід мілітарної самоорганізації суспільства.

Розподіл цей є доволі умовним, політичні сили репрезентовані в кожній спільноті проявляються – якщо не в формі організаційної діяльності партій, то на рівні політичних симпатій провідних особистостей. За формою парамілітарні формування нав’язуються або до історичних першовзорів, що лишили помітний слід в історії даного народу (козаки, гайдуки), або творяться заново, найчастіше у вигляді “загонів самооборони” чи “національної гвардії” (Придністров’я, Осетія, Інгушетія, Абхазія, Чечня).

В практиці одночасно виникають найрізноманітніші парамілітарні формування, які конкурують чи навіть конфліктують між собою. Це роздрібнення мілітарного потенціалу нації (суспільства) є свідченням конфлікту в самій нації (суспільстві). Воно не може бути подолане ніякими угодами, блоками, об’єднанням супроти “спільного ворога” (Грузія), а є чинником, який має бути в числі інших покладений в основу оперативного планування стосовно парамілітарних формувань.

Велике значення в парамілітарних формуваннях має феномен особистого лідерства.

В практиці кожне з них не є контрольованим однією особою. В організаційні підстави деяких навіть не покладено принцип єдиноначальності, практикується виборність командирів (козаки). Тому зовнішньо єдине парамілітарне формування є лише збираниною незалежних загонів, об’єднаних навколо своїх командирів. Оскільки командувати через особистий авторитет можливо лише на очах підвладних, то розподіл цей проявляється найчастіше на щаблі “сотня”, рідше – “курінь”.

Комплектуються парамілітарні формування на добровільних засадах. Навіть у разі проведення формальної мобілізації відсутність спроможного адміністративного та поліційного апарату дозволяє всім, хто бажає, уникнути призову. За причинами вступу особовий склад цих формувань можливо поділити на такі категорії:

Ідеалісти – особи, які вбачають у власній участі в конфлікті реалізацію особистих політичних переконань, етичних пріоритетів. В парамілітарних формуваннях партійної приналежності це перш за все члени цієї партії.
Авантюрники – особи, які вважають навколоконфліктне середовище найбільш придатним для власного існування (“народжені для війни”).

Випадкові особи – ті, чий вступ до формувань був вимушений зовнішніми обставинами (життєва невлаштованість, переслідування з боку влади чи третіх осіб). У практиці ці категорії існують не в чистому вигляді, а зливаючись одна з одною. Тому можливо говорити про домінування в кожного з учасників тих чи інших спонукальних причин до вступу та участі.

Бойова цінність вояків різних категорій як така відзначається більш сукупністю їх особистих якостей – придатністю до вирішення завдань, що їх ставить участь у бойових діях. Виразно пов’язаною з боєздатністю є лише попередня приналежність до колективу де існували зверхньо-підвладні стосунки та агресивного назовні (війська, банди, політичні організації малого підприємства). Порівняно кращими є також організовані добровольці політичних організацій-засновників.

Стосовно совіцького суспільства цікавою є порівняно низька придатність ветеранів війни в Афганістані. Більшість “афганців ” не має справжнього бойового досвіду. Вони недисципліновані, заражені наркоманією, алкоголізмом, їхні спроби самоорганізації закінчуються нічим. Причина цього – практикований у СССР “культ афганців”, коли належати до них було вигідно. Це розбещувало ветеранів, свою участь у війні декларували головне ті, хто не був у бойових підрозділах. “Афганці”, що не належать до об’єднань, є набагато кращим матеріалом, але потребують спеціального до них ставлення з боку командирів (як до молодих компаньйонів, але не підлеглих).

Дисциплінарні взаємини в парамілітарних формуваннях складаються залежно від способу утворення. Якщо ці формування створені вже організованою силою (партією), то в них переважають норми стосунків, визнані в ній. Активісти організацій, командири (помічники командирів) окремих відділів “польової жандармерії”, “військової поліції” є провідною та об’єднавчою відділ силою.

У разі, коли формування будуються знизу, ініціативою “народних мас”, провідником волі командира є коло його прибічників. В обох випадках заходи дисциплінарного впливу відрізняються від практикованих у війську. Приховане насильство у вигляді позачергової служби, господарських робіт, арешту, поступається прямій загрозі, фізичним покаранням, покаранням смертю. Практиковані такі дії як побиття винного командиром або його прибічниками, тероризування непокірних (відбезпеченою гранатою, пострілами над головою чи під ноги), таємні розправи, що видаються за бойові втрати.

Підготував Петро Перепуст.