Згідно із новим кодексом, випробовувальний термін для нового працівника збільшується. З 3-х місяців до 6-ти. Це значить, що людина півроку знаходитиметься у «підвішеному» стані, викладатиметься на всі 200%. А через півроку її звільнять. Без передбачених у цьому разі виплат. Це – документальне закріплення існуючої зараз практики. Деякі фірми і так примудряються не платити тим, хто працює у них на випробовувальному терміні. Людина ішачить три місяці, потім їй кажуть: ви нам не підходите. І беруть нову. На ті самі умови.

Далі, за новим кодексом роботодавець може збільшувати робочий день до 10 годин. На власний розсуд. Із 24 годин доби відняти 10 на роботу, 8 на сон, 2 на добирання до місця роботи – залишається 4 години на життя. А якщо відняти ще годину-півтори на ранковий моціон перед виходом на роботу – що залишиться? Коли жити?

Також кодексом затверджується право роботодавця вести спостереження за робітниками. Відео, аудіо – яке завгодно. І – встановлювати штрафи за гаяння робочого часу. На власний розсуд. Незалежно від розміру зарплати.

А стає усе можливим тому, що відносини між роботодавцем та найнятим робітником віднині будуть регулюватися не лише державними актами. Але й «нормативними актами», складеними самим роботодавцем. Фактично, кожне підприємство чи компанія матиме своє внутрішнє «право». Ними ж самими й складене. Можна не сумніватися, що це право захищатиме інтереси й вигоду роботодавця, а не робітника. Юридичні відділи постараються. 

Кажуть, у новому Трудовому кодексі є й позитивні моменти. Але, по-перше, хто про них пам‘ятатиме після усіх цих жахіть. А, по-друге, ми то розуміємо: статті європейського зразку про захист прав працівників виконуватися не будуть. А вищеназвані, про утиски цих прав – будуть. Обов‘язково. Тому новий кодекс – дійсно інструмент закріпачення українців. І це добре. Адже впровадження закріпачення – елементу феодалізму – неодмінно потягне за собою виникнення інших елементів феодалізму. І втілення наших мрій про неофеодалізм.

Частина найнятих робітників, нарешті, порве зі своїм сумлінним (й сумнівним) минулим. За старою доброю українською традицією вони наймуться на службу до правителя Франції – Ніколя Саркозі  – у Французький Іноземний Легіон. А потім повернуться. І заснують Січ. Де-небудь на острові Зміїний. І на атомних субмаринах, конфіскованих у російського Чорноморського флоту, патрулюватимуть південні кордони України. Захищаючи нас від ісламської навали. Іноді здійснюючи рейди у Червоне море. Та до берегів Сомалі.

«Еліта», звісно, не битиметься на дуелях. А шкода. Це – необхідний елемент неофеодалізму. Зате в карпатських лісах з‘являться зухвалі опришки. Вони грабуватимуть вілли високопосадовців і розсилатимуть награбоване бідним. У Гуляйпільському районі люди нарешті пошлють на хрін дільничного мента, податкового інспектора та виконавчу судову службу. Припинять платити за комунальні послуги, податки та інші платежі. Яких підступно вимагає держава. У великих же містах ті, що називають себе соціалістами (а може, анархістами), підриватимуть чиновницькі машини, будинки, гвинтокрили.

І що залишиться тим, хто не вирвався з кабали Трудового кодексу? Не пішов на вільні хліба великих доріг? Не зважився на справжнє життя, незалежне від волі й доброго гумору роботодавця? – Лише співати пісні про тих, хто зважився. І тихо – щоб не почув начальник – переповідати легенди про те, що головний опришок перед тим, як стати опришком, працював саме у цьому офісі…

…Тоді Президент зрозуміє, що треба накласти вето. І накладе. Але буде запізно. Життя вирветься на волю. Світ зміниться. І ніхто більше не зупинить легкого й захоплюючого поступу Свободи.

Надія Моклюк

Зокрема, сьогодні з боку віце-прем’єр міністра Л.Тігіпка та іншого “регіонала” – голови профільного парламентського комітету В.Хари – лунають заяви, що Трудовий кодекс повністю готовий до прийняття та не містить норм, які порушували б права трудівників. Конкретний аналіз останньої редакції проекту Кодексу, розміщеного на офіційному Інтернет-сайті Верховної Ради України доводить та пропонованої ними до прийняття у другому читанні та в цілому, всупереч цьому, доводить цілком протилежне. 

До найбільш одіозних і скандальних можна віднести, зокрема, наступні положення даного проекту: 

1. Стаття проекту нового Трудового Кодексу 143 дає можливість встановлення фактично НЕОБМЕЖЕНОЇ тривалості робочого дня та тижня. Дослівно в ній сказано: 

“Максимальна тривалість щоденної роботи за підсумованим обліком робочого часу не повинна перевищувати 12 годин. За наявності письмової згоди працівника допускається встановлення більшої тривалості щоденної роботи, якщо характер та умови праці передбачають періоди, коли працівник перебуває на роботі у стані очікування часу початку виконання роботи та коли працівник має можливість відпочивати протягом зміни. 

Максимальна тривалість роботи протягом тижня за підсумованим обліком робочого часу не повинна перевищувати 48 годин. Більша тривалість роботи протягом тижня може встановлюватися колективним договором, а якщо такий договір не укладався нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), за наявності достатніх підстав (при вахтовому методі організації робіт, на роботах, виконання яких залежить від природно-кліматичних умов тощо).” 

Таким чином, положення проекту, які декларують 8-годинний робочий день та 40-годинний робочий тиждень, є суто декларативними. Натомість – створені всі можливості для встановлення робочого дня та тижню будь-якої тривалості, в тому числі – понад 56 годин на тиждень, що прямо суперечить міжнародно-правовим зобов’язанням України в рамках Міжнародної організації праці. 

2. Роботодавцям (тобто фізичним і юридичним особам, які застосовують найману працю) проект надає право видавати обов’язкові для їхніх працівників “нормативні акти роботодавця”, що фактично ставить трудящих у правове становище, подібне до підневільних осіб доби феодалізму. 

При цьому, у ч. 2 ст. 13 “Нормативні акти роботодавця” зазначено: “Нормативні акти роботодавця приймаються ним самостійно. У випадках, передбачених законом, колективними угодами та договорами, такі акти приймаються роботодавцем з урахуванням пропозицій чи за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником)”. 

Водночас, у ч. 3 тієї ж ст. 13 передбачено: “Якщо колективний договір не укладено, питання, що мають бути ним врегульовані відповідно до вимог цього Кодексу, регулюються нормативними актами роботодавця, погодженими з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) або вільно обраними працівниками представниками (представником), а в разі їх відсутності роботодавець самостійно приймає такі акти”. Тобто за роботодавцем визнається право приймати такі акти самостійно в односторонньому порядку. 

Таким чином, дана норма прямо заохочує роботодавців ухилятися від укладення колективних договорів та перешкоджати створенню і діяльності профспілкових організацій, оскільки в найбільш вигідному становищі з точки зору “свободи дій” адміністрації опиняються саме підприємства, де жодних профспілкових організацій не утворено та колективного договору – не укладено. 

3. Хоча проект ТКУ й передбачає укладення трудового договору в письмовій формі, фактично важлива функція з легалізації трудових відносин та заробітної плати не виконується даним законопроектом, оскільки він передбачає, що письмове оформлення фактично існуючих трудових відносин може бути здійснене “у будь-який час”. Отже, фактично не лише зберігається можливість “неоформленої” праці та, відповідно, несплати страхових внесків до Пенсійного фонду і фондів соціального страхування, але й створюється додаткова лазівка, яка дозволяє спійманому “на гарячому” недобросовісному роботодавцеві “вийти сухим із води”. 

Отже, заяви розробників Кодексу, що його прийняття суттєво сприятиме легалізації трудових відносин в Україні є не більше, ніж політичною само-рекламою.

 4. Встановлена статтями 121-122 процедура погодження із професійними спілками звільнення найманих працівників вимагає письмового оформлення та передачі роботодавцеві юридичної позиції профспілки впродовж ОДНОГО ДНЯ з моменту прийняття такого рішення, що в багатьох випадках на практиці просто неможливо виконати. Таким чином, необхідність отримання згоди первинної профспілкової організації на звільнення працівника з ініціативи роботодавця фактично перетворена на юридичну фікцію. 

5. Із проекту Трудового кодексу повністю вилучено розділ XVI теперішнього КЗпПУ “Гарантії діяльності професійних спілок щодо захисту трудових та соціально-економічних прав працівників”, внаслідок чого, зокрема, буде знищено організаційно-правовий механізм забезпечення прав профспілок, закріплених ЗУ “Про профспілки…” та іншими спеціальними нормативними актами. Адже, зокрема, Державна інспекція праці за новим ТКУ повноважна розглядати лише питання порушення ТРУДОВОГО законодавства (ст. 389), а не “прав профспілок” чи “прав об’єднань громадян”. Таким чином, після набуття чинності новим Трудовим кодексом в запропонованій редакції професійні спілки втратять можливість звертатися до Держінспекції праці та органів Прокуратури зі скаргами на порушення їхніх прав. 

6. До проекту включено цілу главу, що прямо дискримінує найманих працівників за місцем роботи. Це Глава 3 Книги четвертої Кодексу, яка називається “Особливості праці працівників за трудовим договором з роботодавцем – фізичною особою”. 

В статті 306 проекту зокрема сказано: “Строки та форма попередження працівника про розірвання трудового договору, умови і розміри виплати вихідної допомоги та інших компенсаційних виплат визначаються трудовим договором. У разі відсутності відповідної домовленості застосовуються норми цього Кодексу.” Отже, створюється юридично абсурдна ситуація, коли умовам договору надається перевага над загальними нормами законодавства. За такою логікою, трудове законодавство, як таке, стає по-суті не законодавством, а необов’язковим до виконання “набором рекомендацій”. 

Фактично, на підставі даної статті фізичні особи-підприємці отримають право у будь-який час звільняти своїх найманих працівників “з цієї хвилини” – без необхідності завчасного попередження та будь-якої вихідної допомоги. 

7. Питання ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ сторін трудових відносин за виконання їхніх зобов’язань розписані у Кодексі абсолютно диспаритетно, з цілковитою перевагою на стороні роботодавця. 

Так, усі положення про відповідальність роботодавця за невиконання норм трудового права та завдання матеріальної і моральної шкоди працівникам вкладаються у п’ять маленьких розпливчастих статей, які всі разом вміщуються на одній сторінці. Прикладом може бути, зокрема, стаття 415, що складається з одного-єдиного речення: “Роботодавець несе матеріальну відповідальність перед працівником в інших випадках, встановлених цим Кодексом, законом або трудовим договором.” 

Натомість, дисциплінарна і матеріальна відповідальність найманих працівників розписана у 13 статтях (ст. ст. 399-411), в тексті, приблизно УВОСМЕРО більшому, ніж відповідальність роботодавців. 

При цьому, НАЙБІЛЬШ НЕБЕЗПЕЧНИМ, АНТИКОНСТИТУЦІЙНИМ ТА АНТИ-ЛЮДЯНИМ ПОЛОЖЕННЯМ ПРОЕКТУ НОВОГО ТКУ є те, що розмір “матеріальної шкоди”, завданої роботодавцю діями найманого працівника, як і сама наявність його вини у настанні такої шкоди згідно статей 399, 401 та 403-409 даного проекту в односторонньому порядку визначається роботодавцем. 

Це неминуче призведе до масового потрапляння українських трудящих в умови кабальної фінансової залежності від власників підприємств – внаслідок встановлення їм обов’язку відшкодовувати уявні “збитки” у розмірах, що значно перевищують їхні можливості.

 Все це не лише явно суперечить чинній Конституції України 1996 року, але й брутально порушує права українських трудящих, закріплені ратифікованими Україною конвенціями Міжнародної організації праці, Бюро якої у своїх рекомендаціях до проекту нового Трудового кодексу України ще в 2009 році недвозначно зажадало “повністю переглянути” усі його положення, які стосуються відповідальності сторін трудових відносин, що, втім, розробниками Кодексу було проігноровано. 

Підсумовуючи викладене, можна з цілковитою певністю стверджувати, що проект нового Трудового кодексу цілком заслужено здобув у ЗМІ та серед громадськості неофіційну назву КОДЕКСА РАБОВЛАСНИКА. 

Прийняття нового Трудового кодексу в запропонованій редакції, без вилучення з нього одіозних людиноненависницьких нео-середньовічних “норм”, описаних вище, є цілком неприпустимим та стане незмивною ганебною плямою на сумлінні та репутації кожного депутата Верховної Ради України, чи іншого політика або державного службовця, який був би причетний до ухвалення такого рішення. 

P.S. 12 квітня 2012 року профспілка “Народна солідарність”, Союз жінок України та ще понад 20 громадських організацій направили до Верховної Ради та президента В.Януковича звернення з вимогою відкинення проекту нового Трудового кодексу України, допоки з нього не будуть вилучені норми, які сьогодні несуть загрозу зведення нанівець будь-яких трудових прав українських найманих працівників. Ось лише чи дослухається до них компрадорсько-олігархічна влада? 

Олексій Кляшторний

Націоналістичний портал

У Києві на Михайлівській площі пройшов Форум об’єднаної опозиції. Туди зібралися близько трьох тисяч активістів партій «Батьківщина», «Фронт Змін», «Народна самооборона», «За Україну!», «Реформи і порядок», Народного руху України. Обличчями Форуму стали Олександр Турчинов, Арсеній Яценюк, а також лідери партій «Реформи і порядок» Сергій Соболєв, «За Україну!» – В’ячеслав Кириленко, заступник голови НРУ В’ячеслав Коваль. Двох головних політв’язнів країни репрезентували, відповідно, донька, Євгенія Тимошенко, та дружина, Ірина Луценко. Збанкрутілий український парламентаризм представляли заступник голови Верховної Ради України Микола Томенко разом з лідерами фракцій Миколою Мартиненком та Андрієм Кожем’якіним. 

Головною метою проведення Форуму було оприлюднення програми спільних дій опозиції. Як запевнив Турчинов, це «програма виходу України з соціально-економічної кризи, програму розвитку нашої держави і повернення її до європейського шляху». Доповідав про її зміст Яценюк. 

Кожна програма, яка виноситься на розгляд широкій громадськості, є еклектичним популізмом із вкрапленням оригінальних «родзинок». Стосовно об’єму популістських обіцянок учні Юлії Тимошенко не розчарували («дамо людям можливість працювати і гідно заробляти», «встановимо гідні зарплати і справедливі пенсії», «лікарі, вчителі, науковці, всі працівники бюджетної сфери отримають зарплату, яка відповідатиме значущості їх праці для суспільства», «корупціонери понесуть відповідальність», «ми відновимо справедливість» тощо). Проблема виникла з «родзинками». 

Опозиція хоче ліквідувати Конституційний Суд (який, на замовлення Януковича та Азарова заборонив виплачувати гарантовані пільги громадянам) та передати його повноваження Верховному Суду України. Щоправда, виникає питання, що перешкодить суддям ВСУ приймати рішення, які суперечитимуть інтересам українських громадян, натомість відповідатимуть ненав’язливим проханням зі сторони наступного президента чи прем’єра (Тимошенко, Яценюка чи когось іншого). 

Опозиція планує створити національне антикорупційне бюро, котре має перевірити майно всіх вищих посадових осіб та їхніх родин. Питання, чому цього не було зроблено тоді, коли хтось інший був прем’єром, чи то міністром внутрішніх справ. Можлива відповідь – з корупцією найактивніше воюють ті, хто встиг пізнати всі її принади, проте втратили можливість насолоджуватися ними. 

Опозиція скасує ухвалені чинною парламентською більшістю Пенсійній та Податковий кодекси. Замість останнього буде прийнятий кодекс економічного стимулювання, який передбачатиме лише 7 податків і таким чином в Україні буде найпростіша податкова система в Європі. Питання, хто саме вже його підготував і де можна ознайомитися з проектом? А також ностальгійна згадування про те, що і Конституція у нас – ледь не найдемократичніша. Лишень людям від цієї юридично-унормованої демократії зовсім не легше живеться. 

Крім цього, відкриті партійні списки, особисте голосування кожного народного депутата, скорочення витрат на їхнє утримання, запровадження механізму відкликання народних депутатів, заміну облдержадміністрацій виконавчими комітетами, що обиратимуться місцевими радами. Лікарня «Феофанія» буде обслуговувати звичайних громадян, а не народних депутатів і членів уряду. Всі державні резиденції будуть продані, президенту заборонять користуватися чартерними рейсами. Тощо. 

Обіцянки учасникам Форуму сподобалися. Проект Програми «Справедлива держава, чесна влада, гідне життя» затверджено. Протягом травня – липня 2012 року буде проведена серія конференцій, круглих столів, громадських слухань із залученням представників громадянського суспільства, експертів, громадських організацій, на яких обговорюватиметься запропонований проект Програми. В цей же час, будуть проведені Форуми опозиційних сил в усіх регіонах України із розгляду цієї програми. Всі надані пропозиції будуть узагальнені, і удосконалений проект Програми буде винесений на наступний загальноукраїнський Форум об’єднаної опозиції. 

Пролунали на Форумі і думки тих, хто не зміг прибути на Михайлівську площу. Юлія Тимошенко, звернення якої зачитала донька Євгенія, перебуваючи в ув’язненні вже розробила концепцію реформи правосуддя. Дійсно, пізнати всі проблеми та відверто антиправову сутність української Феміди простіше не з високої посади прем’єра, а у звичайній виправній колонії. Тимошенко закликала створити спеціальний комітет за участі громадськості щодо організації повернення підприємцям їх приватної власності, яка рейдерським та адміністративно-бандитським шляхом була відібрана – та чомусь тільки за останні два роки (мабуть, все ще жевріє надія, що кваліфікований знавець рейдерства Андрій Портнов з часом знову повернеться з табору Януковича). 

Слова Юрія Луценка, виголошені дружиною, були полум’яні та зворушливі. Він переконаний, що два роки безконтрольного панування «організованого злочинного угруповання Партії регіонів, яке перетворило країну в напівдурдом-напівконцтабір» – завершено. Об’єднана опозиція – «це зрозумілий шлях до зруйнування розбійницького межигірського Карфагену». Однозначно, боротися з бандитами спопеляючим словом Луценкові вдається напрочуд ефектно, не до порівняння з практичним досвідом керування МВС. 

У Резолюції Форуму також сказано, що опозиція зробили висновки із помилок минулого. «Заради України відкинуто амбіції і «найпотужніші опозиційні партії об’єдналися в одну команду – Об’єднаної опозиції – союз українських демократичних сил, який захищає національні інтереси та виступає єдиною реальною альтернативою нинішній владі». Ось це наголошення «єдиною альтернативою» і розчаровує найбільше. Тому що переконує – висновків не зроблено жодних. 

«Батьківщина» спільно зі «Фронтом змін» вкотре намагається монополізувати поняття «опозиція» і звести політичну боротьбу до змагання двох сил – об’єднаної опозиції з регіоналами. Боротьби під гаслом «або ти з нами, або за Януковича». Так, консолідація політичних сил традиційно викликає симпатії громадян. Але консолідація, що супроводжується монополізацію – дратує. Спільний рейтинг «об’єднаної опозиції» є нижчим, ніж двох його основних компонентів окремо. Багато виборців, які востаннє голосували «проти всіх», а також симпатики Яценюка, котрі не готові підтримувати Тимошенко, шукатимуть для себе альтернативу під час голосування. Або ж просто проігнорують вибори.

Адже багато українців вважають, що саме тепер вже «об’єднана опозиція» безпосередньо винна у приході до влади Януковича і регіоналів через свою постійну внутрішню боротьбу, підміну активної боротьби за владу пошуками співпраці чи компромісу з Партією регіонів. 

Тому, що «об’єднана опозиція» за своєю внутрішньою суттю, моральними засадами, методами боротьби та прагматичними цілями практично не відрізняється від ПР. Єдина різниця – у ставленні до національних питань: історичної пам’яті, мови, культури. 

Тому, що замість цієї ритуальної, «конструктивної» опозиції потрібна справжня, українська громадська альтернатива. Її потребує Україна, її хочуть бачити і підтримати на виборах українці. Замість чи то біло-блакитних, чи то біло-червоних, яких однаково єднає спрага влади, заволодіння національними ресурсами та контролю за корупційними схемами. Хто може сформувати таку третю силу та стати її лідером? 

Майбутні вибори – це шанс змінити владу, яка довела неспроможність керувати країною і використала свої повноваження не на обіцяні реформи, а для особистого збагачення. Саме теперішня влада є спільним противником. Проте об’єднання зусиль всіх політиків та громадян необхідне не для перерозподілу посад, а для конкретних змін у країні. Їх можуть зробити тільки ті люди, котрі заслужили авторитет серед місцевих громад своєю принциповою позицією та практичною діяльністю. А не ті, хто звик тільки періодично мінятися стільцями «влада» – «опозиція», поміж тим встигаючи поповнити власні матеріальні статки коштом державного бюджету та рядових громадян. Тому так дратує офіційну опозицію пропагування ідеї народних праймеріз, визначання кандидатів у мажоритарних округах на основі незалежного соціологічного дослідження. Адже тоді кандидата, найбільш гідного представляти їхні інтереси в парламенті, будуть визначати самі виборці, Верховна Рада радикально очистилася б і від запаху регіоналівщини, і від аромату опозиційщини.

Юлій Хвещук

Націоналістичний портал

Коли рейтинг правлячої партії коливається на межі 17%, хочеш не хочеш, а піаритися треба – брак «хліба» доводиться компенсувати «видовищами». А в умовах надмірної заповзятливості виконавців курйози неминучі. 

Це підтвердили активісти біло-синіх під час проведення військово-історичної реконструкції боїв Другої світової війни, що відбулася 29 квітня в селі Костянтинівка в Криму. Кадри цієї постановки за короткий час стали хітом інтернету. Ще б пак! Де ще побачиш колону гітлерівського Вермахту, яка крокує під прапорами правлячої Партії регіонів?! 

Куди правду діти, і глядачі, і самі учасники заходу до такого поєднання поставилися цілком позитивно. Публіка захоплено аплодувала, а учасники кепкували, мовляв, прапори якраз відповідають формі. 

У Кримському відділенні ПР відразу заявили про провокацію. Однак тут є один нюанс. Реконструктори зазвичай аполітичні. Актори-аматори відтворюють лише ті події, які передбачені заздалегідь складеним сценарієм, написаним зовсім іншими людьми. Будь-які провокації політичного змісту під час реконструкцій – це завжди загроза, що клуб на наступну постанову просто не запросять. 

Інша річ – активісти ПР. Маючи завдання піарити партію на кожному кроці, вочевидь, «трохи перестаралися», всунувши біло-блакитні прапори в руки хлопців у гарній формі. Дарма, що ця форма «трохи не та».

 «Тиждень»

Фактично він керує вже дванадцятий рік, коли Єльцин поставив чекіста біля керма влади – в обмін на особисту недоторканість. Путін планує керувати ще мінімум дванадцять років, адже тепер термін президентських повноважень подовжено до шести років. Брежнєв з його вісімнадцятилітнім правлінням нехай сховається!

Нині Путін носиться з ідеєю створення Євразійського союзу. Навіть автор цієї ідеї, президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв, відмовився від неї, зрозумівши, що вкладає в неї російський президент. Фактично мова йде про відновлення Російської імперії в нових умовах, де інородцям нададуть  рабські права.

Особливе місце у планах Путіна займає Україна. Великодержавні російські шовіністи, до яких, безумовно, належить і Путін, розуміють, що без України новітня Російська імперія не відбудеться.

Україна потрібна Росії не як стратегічний, а тим більше рівноправний партнер, а як насамперед сировинний придаток, з якого можна випомпувати все задля власної вигоди. Недаремно вічний кандидат у президенти Росії Володимир Жириновський, який періодично озвучує найбільш одіозні плани Кремля, висунув ідею про створення двох федеральних округів Росії на теренах України.

У цій ситуації закінчився спокійний час для українського президента Віктора Януковича. Вже 15 травня він матиме зустріч з Володимиром Путіним. Звісно, все не зведеться до банальних привітань та святкувань з нагоди вступу на посаду російського президента.

З наскоку не розв’язавши питання ціни на російський газ, тепер Януковичу слід очікувати більш рішучого натиску з боку Росії. Це і проблема здачі української газотранспортної труби, і проблема введення російської мови як другої державної, й інші проблеми. Як далеко він піде на поступки, можна лише здогадуватися. А поступки будуть однозначно.

Путін має принаймні півроку, допоки відбудуться вибори і сформують новий склад Верховної Ради України, аби витиснути з Януковича все, що можна. Обставини для цього складаються сприятливі. Опозиція попри гучні заяви про об’єднання й майже стовідсоткову упевненість в перемозі на парламентських виборах насправді роз’єднана, як ніколи, і кожна політична сила думає про якнайбільшу кількість депутатських мандатів. Є лише ідея створення більшості і повалення діючої влади, але жодної ідеологічної складової ніхто не називає. Опозиція діє за тим же принципом, що і Партія регіонів: влада заради влади, а після нас хоч трава не рости.

Напередодні президентських виборів у Росії Путін надрукував ряд статей у різних газетах, в яких виклав своє бачення розвитку ситуації. Складається враження, що опозиція цього не читала. Принаймні серйозного аналізу написаного Путіним, спроби критики чи бодай дискусії з ним (а було ж достеменно відомо, що він стане президентом, і тут жодних ілюзій не могло бути!) не відбулося. Навіть неозброєним оком видно, що опозиція, якою б войовничою вона не видавалася навіть у власних очах, все ж боїться Росії. Бо, маючи намір захопити владу, доведеться зіштовхнутися з імперськими амбіціями і войовничими намірами Росії, а в опозиції наразі не видно ні тактичного, ні стратегічного плану протидії. Можна, звісно, казати: не віддамо газову трубу, – а механізмів цього нема. Та й проросійська завуальованість української опозиції не дозволяє виробити єдиний план дій.

Ситуація в Росії не є вже такою сприятливою для Путіна, як, скажімо, ще рік тому. Медведєв, обдуривши ліберальну громадськість, яка повірила у його демократичність, виплодив для Путіна нову проблему, якої не було: широкий спротив тієї ж ліберальної громадськості. Тому Путіну важливо зламати спротив України ще до того, як всередині Росії почнеться справжній бунт проти його режиму. Сподіватися на демократизацію Росії не доводиться, бо диктатор, яким, безумовно, є Путін, ніколи не віддасть свою владу добровільно. Його не страхатимуть приклади Чаушеску чи Каддафі, бо всередині кожного диктатора живе надія, що він не такий, що він не допустить до такого розвитку подій, що він, у крайньому випадку, зможе зберегти своє дорогоцінне життя.

Україна своєю безкомпромісністю могла би підтримати демократичну Росію, яка виступає проти режиму Путіна. Проте російський диктатор переконаний, що йому вдасться зламати Януковича. Останні події, на жаль, свідчать, що він має рацію. Перед Януковичем фактично постав вибір усього його життя: або він стає патріотичним президентом України, або погоджується на роль генерал-губернатора, як це було під час підписання Харківських угод чи угод по Чорноморському флоту.

Врешті-решт, у Януковича повинен спрацювати принцип самозахисту і самозбереження, якщо вже інших гальмівних процесів у нього не відбувається. Вся історія українсько-російських відносин свідчить про теорію “молодшого і старшого брата” і завжди закінчувалася побиттям малоросів. І лише коли Україна показувала гідність і силу, Росія змушена була з цим рахуватися. При цьому мова йде саме про гідність і силу, а не впертість і злосливість Януковича.

Як би там не було, а найближчим часом нас чекають непрості стосунки з Росією.

 Анатолій ВЛАСЮК 

«ХайВей»

Табір “Коловрат” – це ласкаве сонце, тепла річка, запашні трави, загадковий ліс, вечірні вогнища, пісні під гітару, розваги та багато нових знайомств. Але власне відпочинок є умовним, бо насичена програма дуже щільна та вимоглива: вільного часу практично немає, як відсутні слова “не хочу” й “не можу”, адже є головне завдання – створити умови, в яких у захоплюючій та динамічній формі молодь переступить через свої дитячі фобії та манерності. Певним чином, це є школа життя. Наша ціль – виховання фізично, інтелектуально та духовно розвиненого юнацтва та молоді України, вивчення питань особистої та колективної безпеки, формування в молоді психологічної та фізичної витривалості, що надзвичайно важливо для виховання дитини ефективним членом суспільства.

Отже, якщо ви енергійні, відчуваєте жагу пригод, хочете перевірити свої можливості в польових умовах, або ж просто прагнете зрозуміти «А що ж таке справжнє життя?», змінити себе і перемогти свої слабкості, виховати волю та навчитись перемагати, пропонуємо взяти участь в патріотичному, навчально-практичному, наметовому таборі “Коловрат”!

Побувавши в таборі, крім активного відпочинку, ви пройдете курс тренінгів з лідерства, роботи в команді, оволодієте уміннями та навичками з туристичних дисциплін (топографія, самовиживання в природі, перша медична допомога, мандрівництво, в’язання вузлів) основ правознавства, краєзнавства та народознавства. Як результат – формування психологічної та фізичної витривалості, здобуття життєвого досвіду. Теоретичні та практичні заняття, здобуті на цьому таборі, не є “мертвими”, а можуть вже завтра врятувати життя та допомогти вийти переможцем з екстремальної ситуації.

На таборі панує сувора дисципліна, чіткий розпорядок дня, табу на шкідливі звички. На порушників накладаються дисциплінарні стягнення, в окремих випадках – виключення з табору.

На превеликий жаль захід не має бюджетного фінансування, тож відбуватиметься за батьківські кошти, велику надію (можливо, дарма) покладаємо на спонсорську допомогу. Просимо всіх небайдужих сприяти проведенню ЄДИНОГО патріотичного табору на Сумщині, що відбувається завдяки зусиллям ентузіастів.

До числа таборовиків зараховується молодь віком 13-18 років включно. Табір проходить з 17 по 28 червня. Витрати на участь складуть 300-350 гривень. Підстава для зарахування – співбесіда, заява батьків та обмінна медична картка. Учасники можуть зареєструватись за адресою: вул. Горького 2. Детальніша інформація за телефоном 0663441341 (Олександр). Також – за посиланням: http://vk.com/kolovrat2012

Координати організаторів:

Олександр Бойко, 06634441341

 Сумська обласна організація

 Української Національної Асамблеї

 та крайова команда

 Української Націоналістичної Самооборони

 (УНА-УНСО)

 щиро вітають наших матерів, дружин, сестер –

 всіх жінок України зі святом – Днем Матері!

 Бажаємо вам міцного здоров’я,

 родинного затишку

 та мирного неба над головою!

 Хай Буде!

Турботи, клопоти, робота, діти —
Усе встигали Ви зробити,
А ми, чого гріха таїти,
Не вміли все це оцінити.

І ось сьогодні, в день цей урочистий,
Ми просимо Вас за це нас всіх простити,
Хоч знаємо, що слів цих буде мало.

Якби зібрати всі слова землі,
Ми вибрали прості і невисокі,
Щоб ваші дні трояндами цвіли
І не приходила ніколи одинокість.

Хай тільки радість прикрашає дім,
Хай ладиться і на роботі, й вдома,
Хай вам завжди щастить в усім,
І обминають горе, сум і втома …

О Боже! Ти живеш над нами,
Тебе благаємо в цей час:
Пошли здоров’я нашій мамі
І збережи її для нас!!!

(для внутрішнього та службового користування)

Пропонуємо вашій увазі цитати з праць Симона Петлюри.

• В боротьбі виростає сила, розвивається свідомість, набирає животворної енергії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні форми цієї організації…

• Народ, що породив висловника своїх думок і настроїв, чи то поета, чи діяча на громадській ниві, наділяє його рисами свого Я.

• Можна жалувати раба і співчувати йому; можна пояснити риси рабської психології в пізніших поколіннях, але жити з ними, але завжди бути серед них і разом з ними йти до спільної мети — неможливо.

• Український народ охоче переймає що кращого у інших, має великий хист до культури, просвіти й організації та здатний в короткий час зробити те, до чого іншим треба значно більше часу.

• Тільки міць, єдність та тверде непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом.

• Наша сила в єдності, а порука успіху наших змагань в державній слухняності!

• Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої — так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною.

• Дбаймо про підвищення нацією моральних елементів її буття — творчої любови до Батьківщини, сторожкостидо ворога та помсти за кривди, заподіяні ним.

• Великий чин наших лицарів вчить вірності ідеалам і умінню підпорядковуватись. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби.

• Скупчимося один біля одного з готовністю взаємної допомоги і перестороги,— і ми витримаємо всі „міри і проби”.

• Вірність ідеям є підставок) внутрішньої сили ширших громадських об’єднань, до національного включно.

• Кров, пролита для …великої мети, не засихає.

• Держава понад партії. Нація понад класи.

• Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло — Незалежна Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами не для потреб третього або другого з половиною чи якого іншого Інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу.

Симон Петлюра. Офіційний сайт

Пропонуємо вашій увазі статтю-дослідження відомого історика та краєзнавця Геннадія Іванущенка «День Героїв» (свято яке наближається – 23 травня), присвячену біографії видатній постаті в українській історії – Симону Петлюрі.

…За радянських часів у це ім`я вкладався тільки негативний зміст. Адже вся пропагандистська машина комуністичної влади працювала на дискредитацію національно-визвольної боротьби. Ім`я  Симона Петлюри стало тією мішенню, куди спрямовувалась уся ненависть більшовизму до українського народу. „Мазепинці”, „петлюрівці”, „бандерівці” – цими епітетами „нагороджувала” імперська пропаганда тих українців, які не хотіли бути малоросами, а прагнули добитися своєму народові державного життя.

Біографічні відомості про визначного військового і державного діяча України початку ХХ століття зливаються з історією визвольної боротьби українського народу. І в цьому є глибокий зміст. Адже ім`я Петлюри невіддільно від долі його народу, воно стало символом прагнення українців до самостійності.

Походив Симон Васильович Петлюра із давніх козацьких і священицьких родин. Народився він у Полтаві 10 травня 1879 року. Після закінчення бурси  в 1895-1901 навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 став членом Революційної Української Партії.

Під загрозою арешту восени1902 року виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський.

На початку 1906 року він редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». З 1912 року Симон Петлюра став редактором російськомовного журналу про Україну«Украинская Жизнь» у Москві, в якому публікувались М. Грушевський, Д.Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М.Горький. У роки Першої світової війниСимон Петлюра переїжджає в Україну і стає працівником Союзу земств і міст, потрапляє на фронт де в період революційних збурень обирається головою Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську.

Петлюра був одним з провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 – член Української Центральної Ради, з травня – голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня – генеральний секретар військових справ У січні-лютому 1918 під час наступу більшовицьких військ на Київ С.Петлюра сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взявактивну участь у придушенні більшовицького заколоту в Києві. Багато було в цьому з`єднанні і наших земляків. В період Гетьманату він очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств. В умовах пробудження національної свідомості українського народу він першим зайнявся організацією упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори.

Про це говорять матеріали шевченківського національного заповідника у Каневі, які в радянські часи старанно приховувалися співробітниками і тільки сьогодні стали використовуватись в експозиціях.

З листопада 1918  Петлюра стає Головним Отаманом Армії Української Народної Республіки. На його плечі лягає велика відповідальність за проведення збройної боротьби проти більшовиків та денікінців.

В той час Україна опинилася в „чотирикутнику смерті” між військами радянської Росії, Антанти, білогвардійцями та поляками. Роз`їдали суспільство і міжпартійні чвари. Слід зазначити, що в перипетіях тодішньої політичної боротьби Симон Петлюра завжди залишався державником, ставлячи українські інтереси вище вузькопартійних.

У лютому 1919 року, коли цього вимагала політична ситуація, він вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. „Держава вища за партії, нація вища за класи” – цими словами він окреслив систему цінностей, якою повинен керуватися політик за будь-яких обставин.

Мріючи про об`єднання всіх українських територій в одній державі, Петлюра доклав багато зусиль для проголошення Акта Злуки Української та Західноукраїнської народних республік 22 січня 1919 року. Згодом, на чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 року він здобув Київ, проте ненадовго.

У кінці 1919 року територія Західної України вже перебувала під контролем Польщі, на східноукраїнських землях ішла запекла боротьба з більшовиками. Прагнучи хоча б в одній частині України зберегти державне життя, він,  5 грудня 1919  виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у  квітні 1920 року Варшавський договір.

Військовим досягненням цього союзу був спільний українсько-польський наступ, але на той час Україна  вже вичерпала людський ресурс. Під новим більшовицьким натиском Армія УНР мусила відступити. Петлюра виїжджає до Варшави.

З листопада 1920 року він керував роботою екзильного (на еміграції) уряду УНР у Польщі. У жовтні 1924-го поселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Не полишаючи надії продовжити боротьбу за незалежність, він організовує Другий Зимовий похід Армії УНР по більшовицьких тилах для допомоги повстанському руху, що розгортався на східній Україні.  Похід виявився невдалим. 360 його учасників було захоплено в полон і за наказом Котовського розстріляно під містечком Базар на Житомирщині. Серед героїв, які загинули, але не пішли служити ворогу  – 17 вихідців з Роменського, Конотопського, Путивльського,Сумського, Лебединського, Охтирського  повітів.

У 20-ті роки С.Петлюра керував підпільною діяльністю на східній Україні. Це непокоїло більшовицьке керівництво. Поступово визрів зловісний план. 25 травня 1926 року Симон Петлюра був підступно вбитий більшовицьким агентом С. Шварцбардом.

Пізніше цей спосіб обезголовлення українського визвольного руху ще не раз використають кремлівські „режисери”. Могила Головного отамана знаходиться на  кладовищі Монпарнас у Парижі. Надгробний пам`ятник на ній спроектував Сергій Прокопович Тимошенко – уродженець с. Базилівка (нині Крупське) Конотопського району.

Коли в Україні стало відомо про смерть Петлюри – в автокефальних церквах на Конотопщині гули дзвони. Правились панахиди і в церквах інших куточків сучасної Сумщини. То був вияв народного протесту, одвічної нездоланної волі до правди.

 Геннадій Іванущенко

Член Спілки архівістів,

член Вченої ради Центру досліджень визвольного руху.
Екс-директор Державного архіву Сумської області

Sumynews.com

Переноси різні, але результат один – щоразу ми отримуємо два практично неробочі тижні на початку місяця. А все через те, що наші діди зламали хребет фашистському звірові. 

Діди, до речі, 9 травня працювали і тільки ввечері дозволяли собі сто грамів за Перемогу – бо завтра знову на роботу. Але то нічого. Те, що діди недовідпочивали, ми відпочинемо! 

Цікаво, що ані Сталін, ані Хрущов, які безпосередньо керували війною, не вважали Перемогу приводом для великих святкувань. І тільки Брежнєв встановив у цей день постійний вихідний, почав проводити помпезні паради та регулярно нагороджувати себе-коханого бойовими орденами. 

Пам’ятаєте Левка Боровиковського? 

– Таки ми витягли! – сказав Комар Волам,

Що витягли з багна воза з снопами.

Буває часто так між нами –

хто робить, той мовчить, а вірять брехунам. 

Отже країна урочисто святкувала і пошепки дивувалася: “Дивіться, як живуть німці, а як – ми. То хто кого переміг?”. 

І справді. Сьогодні, країна-переможець, СРСР, зникла з мапи, а переможена Німеччина знову об’єдналася. Україна ж, так само, як Білорусь та країни Балтії стала незалежною. Тому саме для них питання про сутність Перемоги постає нині якнайгостріше. 

Бо так чи інакше ці країни брали участь у Другій світовій, втрачали людей, ресурси, мали навіть свої підпільні армії – а тепер їм відмовляють у статусі “сторони” військових дій, навіть позірному. 

Не були українці стороною, і білоруси з естонцями не були. Вони залишилися осторонь Другої світової – попри те, що бойові дії відбувалися на їхній території. Так буває – у тебе в хаті війна, а ти осторонь. 

Однак, якщо ми – осторонь, то чому так завзято святкуємо Перемогу? 

Може, віддавши належну шану загиблим, варто все-таки спробувати розібратися з результатом війни для нас, українців? 

Свого часу галльський ватажок Бренн захопив Рим і наклав на нього контрибуцію. Римляни стали обурюватися її завеликим розміром, і тоді галл поклав на терези свого меча і зауважив мовою міжнаціонального спілкування: “Vae victis!”. Тобто “лихо переможеним”. 

Бо ще з давніх-давен переможця від переможеного можна було відрізнити за наявністю здобичі, яку політкоректно іменували “контрибуція”. Хто її отримує, той і переможець.

Тож якщо у політичній системі координат шукати правди про результати Другої світової не доводиться, – давайте просто оцінимо, що ж отримала Україна від Великої Перемоги. Саме тоді, здається, і маємо шанс зрозуміти, чи програли ми, а чи виграли.

Отже, головним призом для України-переможниці став… Голодомор 1947-го року. Кількість жертв його оцінюється в мільйон, і постраждали передусім східні, радянські землі, люди з яких воювали з німцями у лавах Червоної армії. Своїм героїчним подвигом вони вибороли собі і своїм родинам право… померти з голоду. 

Звісно, не на такий скромний результат очікували організатори Голодомору – комуністи. Вони вже мали досвід 1933-го і, безперечно, планували перевищити його результати – перевиконати, так би мовити, п’ятирічку. 

Але тут втрутилася УПА, яка у відчайдушному героїчному зусиллі – зброєю, агітацією, організацією селян – зірвала виконання розверстки по смертях.

Ця “війна за хліб”, яку повсталі селяни виграли у надпотужної машини НКВД та Червоної Армії, є, мабуть, найславетнішою перемогою УПА, Подвигом з великої літери. І саме за цей Подвиг вояків УПА дехто іменує зрадниками та звинувачує у співпраці з Гітлером.

Слава героям, які грудьми захистили Україну від повторення Голоду-33! 

Хай нас виправлять історики – але під час німецької окупації голодомору в Україні все-таки не було. Загарбники реквізували продовольство, точно так, як це раніше робили комуністи. Людей уганяли в Німеччину, точно так як комуністи – в Сибір. Недоїдали – але голодомору не було. Право вмирати голодною смертю українці отримали тільки разом із Перемогою. 

У своїй секретній доповіді на ХХ з’їзді Хрущов зізнався, що в Кремлі розглядалася ідея на честь Перемоги над фашистами вивезти українців до Сибіру – точно так, як чеченців чи кримських татар. Завадила тільки кількість – забагато їх було, українців – тих самих, що зламали хребет фашистському звірові. Вагонів не вистачило б, та й місця, куди вивозити, не знайшлося. 

Саме тому, певно, і вирішили вдатися до іншого перевіреного засобу – заморити голодом. В подяку за перемогу над фашистськими нелюдями. 

Цікаво, що згадані фашистські, а точніше – націонал-соціалістичні нелюди, ні до чого подібного не додумалися. Вони розуміли, що українські люди мають певну цінність, а тому вивозили їх до Німеччини на роботу.

З 2,8 мільйонів вивезених з СРСР “остарбайтерів”, 2,2 мільйони складали саме українці. А після Перемоги ті, що вижили таки у німецькому рабстві, повернулися на рідну землю, щоб потрапити у табори як “зрадники” або ж вмерти від голоду в 1947-му. В нагороду за мужність. 

До речі, про остарбайтерів. За перші повоєнні роки з території Польщі до України було переселено 480 тисяч українців – у колгоспне рабство, за трудодні, без права отримати паспорт. 

Нам скажуть, що вони переселялися добровільно – але й у остарбайтери спочатку брали добровольців. А в ході операції “Захід”, якою керував згаданий вже Хрущов, з українських сіл силоміць вивезено 76 тисяч. 

Чим їхня доля краща за остарбайтерську? Та й з іншого боку кордону брати-поляки вивезли сто п’ятдесят тисяч українців в ході операції “Вісла” – щоб і духу українського не лишилося на українських землях переможної Польщі. 

Загалом же радянською владою із “звільненої” Західної України було вивезено на заслання та у табори півтора мільйони людей. 

Дані про те, скільки східняків “визволителі” посадили як ворогів народу, знайти не вдалося, але про одного ми знаємо точно – бо це був наш дід. 

А проте в Україні живуть не тільки українці. 

Ми знаємо, що німецькі загарбники знищили десятки тисяч українських євреїв – “ворогів Німеччини за національною ознакою”. Цей факт усі оцінюють однозначно. 

А радянські визволителі за три дні вивезли з Криму усіх кримських татар – майже 200 тисяч, і до 40% з них загинуло в нелюдських умовах. Через те, що це – “народ-зрадник”. Відчуйте різницю, якщо зможете. 

До речі, тих кримських татар, які воювали з німцями у лавах Червоної Армії, відправили на заслання просто з військових підрозділів, без заїзду до Криму. Як нагороду за героїзм. 

Ну а разом з татарами “зачистили” сонячний півострів і від інших національностей – болгар, греків, вірменів та ромів (циган). Символічно, що у циганському питанні радянські і німецькі ідеологи знайшли повне взаєморозуміння. 

Отже, підводячи сумну статистику, можемо сказати, що на 2,2 мільйони вивезених остарбайтерів радянські переможці відповіли як мінімум 2,5 мільйонами вивезених, переселених у колгоспне рабство. Славні переможці випередили клятих окупантів у всьому – тому й перемогли. 

Тут варто згадати, що 20% воїнів героїчної Червоної Армії складали українці. А отже вони, перемігши фашистського звіра, отримали у нагороду голодомор, виселення, репресії та колгоспну неволю. Така от контрибуція. 

Тож дозвольте врешті напряму звернутися до аматорів святкування Перемоги. 

Шановні! 

У вихідний, якого ви не заробили, обмотавшись орденськими стрічками, якими вас не нагороджували, та піднімаючі “наркомівські” сто грамів, яких ви ніколи не нюхали, налийте чарку і за них – мільйони убитих, репресованих, виселених. За безневинні жертви Перемоги. 

Лихо переможцям! Vae victoribus! 

*Дякуємо мешканю Фейсбука з ніком Valerii Borys за допомогу з латинськими відмінками. 

Брати Капранови