Герой України, голова Української Національної Асамблеї (УНА-УНСО), лідер громадсько-політичного об’єднання «Галицький вибір», син головнокомандувача Української Повстанської Армії Романа Шухевича, дав ексклюзивне iнтерв’ю «Полемiцi».

- Пане Юрію, як оцінюєте рішення суду позбавити батька звання Героя України?

- Бандері та Шухевичу можна давати героя, можна знімати через суди – це не змінить ситуацію. Ті, хто вважав його героєм, і надалі так вважатимуть, попри всі рішення. З боку Ющенка це був просто жест визнання державою цього статусу. Не вважаю, що сталося щось особливо страшне.

Мене просто от що дивує: коли «Регіони» прийшли до влади, то сказали: в одній частині України є свої герої, у другій – свої. Якщо так, то чому вони не хочуть визнавати героїв, які є в іншій частині, але примушують нас, як це було 9 травня, шанувати інакших героїв? Відновлюють пам’ятники Сталіну, Дзержинському… Це також свідчить про дещо. Це вказівник, куди ми йдемо. Напрямок відновлення, реставрації далекого минулого. Бо Сталін, якого засудив з’їзд Компартії, – фігура одіозна, й не лише в нас, а в усьому світі. Побудова йому пам’ятників і переслідування тих, хто скидає їх, – це багато про що свідчить.

- Чи оскаржуватимете це рішення?

- Так. Є багато суто юридичних підстав для цього оскарження. Вищий адміністративний суд є вищою інстанцією в цих питаннях, але коли він допускає певні порушення, то є підстави звернутись у Верховний Суд України. Якщо ВСУ ухвалить негативне рішення, то оскаржуватиму його в Європейському суді, а там є багато дечого.

- Які юридичні порушення маєте на увазі?

- Насамперед, Оленцевич (донецький адвокат, – авт.), який подавав позов і стосовно Бандери, і стосовно Шухевича, не мав права робити це, бо указ – це акт індивідуальної дії, він не стосується Оленцевича, не порушує його прав. Так суд і вирішив у першій і другій інстанції. Тоді Оленцевич знайшов такого собі Соловйова і його руками знову подав позов до суду. Соловйов протермінував позов, тому написав, що випадково в газеті знайшов інформацію – і йому відновили термін давності. Але є кілька справ, у яких ми зверталися зі схожими речами, і нам той самий Вищий адміністративний суд відмовив. Перша інстанція теж відмовила Соловйову, але були президентські вибори – і друга інстанція, Апеляційний суд, скасував рішення Окружного адміністративного суду і виніс ухвалу на його користь. 2 серпня ВАСУ задовольнив касацію Соловйова і відмовив нам.

- На Вашу думку, під час ухвалення цього рішення були якісь впливи з Адміністрації президента чи особисто глави держави?

- Безумовно. Інакше не було б одного рішення в першій інстанції та протилежного – в іншій.

Щодо Бандери, то тут усе простіше. Звання скасували через те, що він не є громадянином України. Але що таке громадянство? Це юридичний зв’язок між людиною і державою. З моментом смерті людини цей зв’язок втрачається. Тобто всі, хто помер, не є громадянами України.

Оленцевич оскаржував дуже багато нагороджень. Той самий суд відхилив його скарги стосовно нагородження В. Стуса, щодо нагородження Ю. Луценка орденом Ярослава Мудрого, О. Пасенюка – орденом Ярослава Мудрого, надання звання Героя ректорові Донецького національного медичного університету Козакову. Берест, який піднімав прапор над Рейхстагом, теж не був громадянином України. Генерал Дерев’янко, який приймав капітуляцію Японії, отримав посмертно Героя України, хоча також не був її громадянином. Можна називати багато прізвищ людей, які отримали посмертно звання Героя України, не будучи громадянами України.Тобто суд підійшов до цієї справи вибірково.

- На Східній Україні Вашого батька, як і Бандеру, називають фашистом і ворогом. Їм складно зрозуміти аргументи, які виправдовують його дії. Що Ви хотіли б сказати їм, аби переконати в іншому?

- Слухав якось Кісельова. Саме була «війна пам’ятників», тривала дискусія. Один із промовців сказав: переміг Бандера, тому що Сталін убив мільйони людей, аби України не було, а Бандера все своє життя боровся за те, щоб Україна була незалежною. Ну, й у такому випадку ми мали б не визнати самого факту існування незалежної України, адже ці люди боролися за цю незалежність.

На Сході в багатьох людей, особливо старшого покоління, дещо спотворене уявлення і про Шухевича, і про Бандеру, і про Сталіна, і про багато іншого. Тому й ворог. Людям, які воювали в Радянській армії під червоним прапором, навіть їхнім дітям, важко зрозуміти, що Шухевич і Бандера воювали проти перемоги як Сталіна, так і Гітлера.

Водночас, згідно з опитуваннями, постійно зростає кількість людей, які визнають, що Бандера є національним героєм. Розумію, що це відбувається завдяки молодому поколінню та збільшення кількості більш поінформованих людей. З іншого боку, люди позбуваються радянських стереотипів. Але тих, хто жив із цією думкою все життя, дуже складно переконати в протилежному.

- На Вашу думку, має пройти якийсь час, щоб усе змінилось, але скільки? 100, 200 років?..

- Ні. Безумовно, менше. Декілька десятків років. У тому ж опитуванні Бандера не дотягував кілька відсотків до половини. Тобто вже майже пів-на-пів. Щоправда, це опитування проводили серед активного населення, але все ж… Дайте людям правдиву історію. Багато не знають про те, що впродовж усієї війни Бандера перебував у німецькому концентраційному таборі, не знають і того, що два його брати там загинули.

- Також говорять, що Ваш батько отримав два залізні хрести з рук Гітлера?

- Це неправда.

- Тобто Роман Шухевич не отримував із рук Гітлера жодних відзнак?

- Ні. Хрести з рук Гітлера взагалі отримало лише кілька людей, і серед них не було українців.

- На одному з віче у Львові Ви заявляли, що Україна поверне собі Кубань. Як це відбудеться?

- Це також питання часу. Коли я ще навчався у школі, там був географічний атлас із картою розселення національностей. На цій карті вся Воронезька область, вся Кубань була намальована фарбою того ж кольору, що й Україна. Тобто більшовики визнавали, що там мешкають українці. Але їм увесь час вбивали в голову думку, що вони руські. Проте це не значить, що вони ідентифікують себе з москалями.

Один каже: «Я руський». Я йому кажу: то ти кацап. «Та ти що! Кацапи – то найгірші люди, які є». Він не ототожнює себе з ними, хоча каже, що він руський.

У деяких кубанських школах почали вивчати «кубанскоє нарєчіє». А знаєте, що це? Українська мова з певним кубанським діалектом. Це радше кубанський суржик. Я був на Кубані. Там так говорять, що чотири слова українських, і тільки одне-два – російські. І це називається «русскій язик».

Але це ще раз свідчить, що вони не ідентифікують себе з тією кондовою, корінною Росією. Вони кажуть, що вони козаки, а решту називають іногородніми.

- Але навіть їхнього бажання замало, щоб доєднатися до України. Росія ніколи такого не допустить. Це буде друга Чечня…

- Вважаю, що питання Росії вже вирішене. Вирішене в тому розумінні, що вона не проіснує навіть у формі Російської Федерації. Вона розвалиться. Тривають відцентрові процеси. Іноді вони стають доволі бурхливими. До речі, після розвалу Союзу вони були доволі бурхливі.

Відцентрові процеси в Росії завжди були, їх стримував в одному тілі лише обруч імперії. Але тільки-но цей обруч послаблюється, все починає розповзатися. До речі, росіяни не є нацією. Якби вони потрапили під владу іншої держави (немає значення, чи то німці, чи китайці), то дуже швидко зникли б. Це нація, яка надзвичайно швидко асимілюється. Колись видавництво «Наука» у 1970-х роках видало книгу «Этнические процессы в США и Канаде». Там я знайшов дуже цікаву річ, що власне росіяни, які туди емігрували, дуже швидко зникають. Вони асимілюються. Одні відчули себе там євреями, інші – татарами, треті – ще Бог зна ким, але не росіянами. Або просто асимілюються з місцевим населенням. Найбільші нації там – німці, українці та поляки.

- Якби у війні перемогла Німеччина, де була б зараз Україна і чи була б вона взагалі?

- Безумовно, була б. Куди б вона ділася. Не такий страшний чорт, як його малюють. По-перше, щоб опанувати такі величезні простори, самих німців не вистачило б. На той час німців було близько 80 мільйонів. Лише Радянський Союз мав близько 180 мільйонів. А ще додайте Польщу, Чехію… Німці мусили б зважати на місцеве населення.

У німецьких журналах у 1960-х роках публікували статті на тему «Що було б зі світом, якби перемогла Німеччина». Німці вважали, що Україні треба створити країну, яка була б сторожем німецьких інтересів на сході. Були й гарячі голови, які вважали, ніби Україну треба асимілювати, заселити німцями. Але чи змогли б вони так зробити? Знищити 40 мільйонів українців теж не могли б, бо це викликало б значний опір не лише в Україні, а й у всьому світі.

Тому, на мою думку, німецька імперія розвалилася б значно швидше, ніж Радянський Союз.

- Візьмемо нинішню політичну ситуацію в Україні. Опозиція заявляє про диктатуру влади, політичні переслідування, називає Тимошенко політв’язнем. Чи справді вона політв’язень?

- Ні. Тимошенко сама спровокувала те, що вона зараз у в’язниці. Вона спровокувала, а Янукович піддався.

- Тобто Тимошенко вигідний її теперішній стан?

- Дуже вигідний. Вона спровокувала цю ситуацію власне для того, щоб бути політв’язнем. Бачте, режим переслідує її. Але нехай не забуває, що таки вчинила злочин (і не один). Це були не лише газові угоди, а дуже багато зловживань. Усе це можна довести, і треба доводити. Противники Януковича, звичайно, мають рацію, говорячи, що хабарництво, зловживання є з боку всіх, а репресують її. Якщо хочуть боротися проти явища, то треба садити і своїх, і не одного.

- Але влада пробує. Нещодавно спіймали на хабарі голову однієї з РДА на Львівщині. Звичайно, це не рівень прем’єра, але все ж…

- Ось власне. Десь спіймали голову РДА на Львівщині, десь – у Рівненській області, на Буковині… Але це дуже дрібненькі фігури порівняно з Тимошенко.

Зверніть увагу ще на таке. Як би не було, але Луценко не був людиною низького рівня, він був міністром внутрішніх справ. Чи закликали пікетувати, їхати до Києва? Посадили ще чимало міністрів уряду Юлії Володимирівни. Були заяви про політичні репресії? Ні, не було. А щойно посадили Тимошенко, відразу почалися заклики. Це доказ того, що вона спровокувала свій арешт.

Ми не голосували за Ю. Тимошенко. Коли у другий тур президентських виборів пройшли Тимошенко і Янукович, за кого ми мали голосувати? За менше зло? Свого часу ще Франко казав: голосувати за менше зло – це означає все одно голосувати за зло. А чому маємо голосувати за зло? Вважаю, що й одне, й друге зло, одна і друга кандидатури влаштовували Росію.

Зараз насуваються вибори, не за горами президентські вибори 15 року. Нам знову готують дві кандидатури?

- Ви вважаєте, що Тимошенко не посадять?

- Можливо вирок і буде обвинувальним. Зроблять із неї ще більшу героїню, нашу Жанну д’Арк. Ну, та зробили б Жанну д’Арк: спалили б, а тоді канонізували. То я сміюся. З мого боку, можливо, це навіть кощунство. Бо не хочу порівнювати Тимошенко з Жанною д’Арк. Остання дійсно була героїнею.

- Як Ви згадали, скоро парламентські вибори. Яка позиція очолюваної Вами партії УНА-УНСО?

- З’їзду ще наразі не було. Але скоро буде. Говорять: опозицію треба гуртувати. Не заперечую, але завжди кажу, що опозицію треба об’єднувати не в ім’я когось, а в ім’я чогось. Це має бути принципова, ідейна опозиція. Скільки ж ми будемо творити собі ідолів…

- Був уже Ющенко…

- Я підтримував Ющенка. Вважаю, що це справді український президент. Він хотів багато зробити, але, з одного боку, йому не давали, з іншого – він був надто ліберально-демократичним. А в таких переломних моментах історії треба було трохи більше авторитаризму. Нам потрібен був український де Голь. Треба було багато робити. Ющенко робив добрі кроки, але не доводив до кінця. Крім цього, ми, українці, чомусь вирішили: ми обрали свого президента, а він має за нас усе зробити. Такого не буває. Треба було підставити йому плече.

Тому й кажу – в ім’я чого об’єднуватиметься опозиція? В ім’я Юлії Тимошенко?Ні. Я не згідний. Чому я маю об’єднуватися і підставляти голову під міліцейські кийки, можливе ув’язнення? В ім’я Юлії Тимошенко? А що вона доброго зробила для мене, для людей?

Опозиція об’єднується проти Януковича. Та об’єднуйтеся проти тих чи інших кроків, але давайте відразу альтернативу. Ви проти пенсійної реформи? Добре. Запропонуйте людям іншу пенсійну реформу, яка влаштовуватиме їх. Те саме – з Податковим кодексом. Тобто дайте людям альтернативу, що ви будете робити, коли прийдете до влади. А не кричіть – це не гоже, те не гоже. Чим ви кращі? Тут так ставиться питання.

- З якими партіями Ви готові йти на вибори, щоб створити ідейну опозицію?

- У теперішні партії не вірю. Бо зараз це клуби за інтересами, політичні фасади певних економічних кланів, не більше.

- А що скажете про партію «Свобода», яка здобула значну підтримку на останніх виборах у Західній Україні? Можна вважати її справжньою націоналістичною організацією?

- Вона отримала підтримку, але суджу про партії не з гасел і декларацій, а по конкретних діях. Вони прийшли до влади, відтоді минуло вісім місяців. Що за цей час конкретно зроблено для Львова, для Львівської області, Івано-Франківської області, для Тернополя, де міський голова зі «Свободи»?

- Ну, з того, що я бачив, – це мітинги, політичні заяви і декларації…

- Обласна рада, звичайно, може прийняти політичну заяву з того чи іншого питання. Але загалом обласні та міські ради мають займатися не високою політикою, а конкретними справами. У Львівській області – найгірші дороги. За межами Львівщини вони значно кращі. Хоча це й не заслуга «свободівців», бо шляхи збудували ще до них. Це для прикладу. Таких питань багато. Чому не займаються ними, а переймаються лише заявами, деклараціями?

- Їх можна зрозуміти, вони звикли цим займатися, не знають нічого іншого…

- У тому й річ. Проте, якщо йдеш до влади, то що, в ім’я декларацій? Де тоді гарантії, що й на вищому національному рівні не будуть теж лише декларації? За 20 років ми ситі по горло деклараціями.

- То якби Ваш батько був живим, він навряд чи був би в цій організації?

- Безумовно. Ще перед виборами я виступив у міськраді. Говорив не лише про «Свободу», а й про «Пору», БЮТ, і називав прізвища. Я сказав їм: «Ви б’єте себе в груди, що є спадкоємцями Коновальця, Шухевича. Але якби Шухевич сьогодні встав із могили, то вас усіх тут перестріляв би як мародерів». Це стосується не тільки «Свободи», вони всі… Просто в одних більше гасел, в інших – менше. Але ділити комунальне майно, землю, бюджет – тут вони всі майстри.

- Ви провели у в’язницях майже 40 років. Мені складно навіть уявити це… Такі випробування могли зламати будь-кого. Як удалося зберегти свої погляди?

- Безумовно, це вплинуло на мене. Але попри десятки років за ґратами, я не міг стати радянською людиною. Світогляд не змінився, бо знав, що все це несправедливо, все це побудовано на брехні, що рано чи пізно цьому має бути кінець. І він настав, Союз розвалився.

- Про що найбільше шкодуєте в житті?

- Таки немало років було втрачено на марне. Сидів у чотирьох стінах. Багато можна було зробити.

- Наразі Ви залишаєтесь активним політиком?

- Десь трохи залишаюся.

Олександр Чамара, спецiально для “Полемiки”

http://polemika.com.ua/news-71082.html

ДО ПИТАННЯ ПРО РОДОВІД ГЕРОЯ УКРАЇНИ ОЛЕКСІЯ БЕРЕСТА

Про останню, найкровопролитнішу в світовій історії війну, говорилось і говориться багато. Домінуючою темою є героїзм бійців і командирів, опис їх подвигів. Є багато і біографічної інформації. Проте, тільки останнім часом дослідники звертаються до такої теми, як «родове коріння» учасників і героїв війни. Потреба у висвітленні саме цих сторінок біографії посилюється ще й тим, що в багатьох випадках про деталі життя декого з них, та про їх дійсно людський подвиг ми дізнаємося тільки сьогодні. І це на 65 році після закінчення Другої світової війни! Не останньою причиною, яка спонукає нас дослідити походження видатних учасників війни є бажання побачити і зрозуміти життєві обставини, в яких формувалися характери майбутніх героїв і мучеників. Повною мірою це стосується, зокрема, Олександра Марінеско, Івана Земнухова, та інших, чиї біографії свого часу не вписувались в канонізований образ радянського героя і, як наслідок – десятиліття замовчування.

Окремою сторінкою в цьому списку є життєпис нашого земляка, лейтенанта Олексія Береста. Протягом останніх чотирьох років з`явилося кілька популярних біографій воїна, який 30 квітня 1945 року встановив разом з М. Єгоровим та М. Кантарією Прапор Перемоги на даху німецького Рейхстагу [1].

З давніх часів родина Берестів жила в селі Горіястівка (згодом Гояристівка) Лебединського повіту Харківської губернії (теперішня Горяйстівка Охтирського району Сумської області), про що свідчать ревізькі казки села, які зберігаються в Державному архіві Харківської області та метричні книги слободи Олешня в Державному архіві Сумської області. Свою назву село ймовірно отримало від прізвища дворян Горіястових [2], які в кінці ХІХ століття мешкали в Олешні. Можливо, раніше вони були власниками Горіястівки, хоча у 1850 році село вже належало поміщику таємному раднику Івану Васильовичу Маркову [3]. Виходячи з того, що Олешня була заснована в першій половині ХVII століття (писемна згадка датується 1638 роком) [4], можна припустити, що і Горіястівка закладалась, як козацьке поселення в період масової колонізації Слобожанщини. Про це свідчать такі характерні прізвища її мешканців кінця ХІХ – початку ХХ століття, як: Барабаш, Забашта, Порубай, Пластуненко, Кочерга, Бардак, Соболь, Рубан, Кривогуз, Заброда тощо.

Безумовно, детальний аналіз походження родини Берестів ще попереду, і пов`язаний він з дослідженням матеріалів переписів населення (ревізій), які потрібно знайти і опрацювати. З тих документів, які уже вдалося виявити на цей час, першу згадку про родину Берестів знаходимо у ревізьких казках 9-ї – передостанньої ревізії за 19 жовтня 1850 року. Отже, на той час в с. Горіястівка згадуються:

Григорій Стефанович Берест [5] (прапрадід Олексія Береста), який помер у 1837 році, проживши 68 років.

Його сини:

Олексій Григорович Берест [6] 44 років;

Іван Григорович Берест [7] 40 років;

Григорій Григорович Берест [8] 37 років;

та 32-річний Арістарх Григорович Берест [9].

Від другої дружини мав Григорій Стефанович і п`ятого сина – Якова Григоровича [10], якому на час ревізії виповнилось 26 років. Це і є прадід героя.

З метричних книг Преображенської церкви слободи Олешня Лебединського повіту довідуємось, що Яків Григорович, який мешкав теж у Гояристівці, мав сина Никифора Яковича [11] – діда Олексія Береста. Його син – Прокіп Никифорович Берест (батько Олексія  – 1879 року народження [12]) з дружиною Христиною Вакумівною (Вакулівною) мали шістнадцятеро дітей [13]. На цей час вдалося знайти метрики тільки вісьмох з них.

Так, зі старших братів і сестер Олексія, Прокіп Прокопович Берест народився 26 лютого 1909 року [14], Лаврентій – 28 січня 1911 р. [15], Марина – 25 лютого 1913 р. [16], Катерина – 14 листопада 1914 р. [17], Анастасія – 17 жовтня 1916 р.[18].

Олексій Прокопович Берест народився 9 березня 1921 року [19]. Запис про його народження в книзі реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) по с. Олешня виявила начальник відділу інформації ДАСО І.Є. Гончарова. В цьому записі він значиться одинадцятою дитиною. В книгах РАЦС по с. Горяйстівка вдалося знайти записи про народження тільки двох його молодших сестер: Марії [20] (4 вересня 1924 р.) та ще однієї Марії [21] (12 травня 1929 р.), яка народилася, очевидно після смерті своєї старшої сестри.

Подальший пошук документів про народження інших братів та сестер Олексія Береста ускладнюється відсутністю книг РАЦС в ДАСО за деякі роки. Певну «підказку» можна було б отримати з його судової справи за 1953 рік, адже скоріш за все, в анкеті арештованого має бути названо всіх родичів та роки їх народження.

Не до кінця з`ясованою залишається і доля його рідних. В одній з біографій Олексія Прокоповича зазначається, що він «у віці 11 років залишився круглим сиротою разом з вісьмома братами і сестрами». [22] Спробуймо трохи порахувати: 11 літ Олексій мав у 1932 році. Отже, на цей час померли половина його братів і сестер, а також батьки. Книга РАЦС про смерть по с. Горяйстівка за 1932 рік не збереглась, а ось у книзі за 1933 рік з 10 січня по 15 вересня в селі значаться померлими 217 чоловік, в тому числі прізвище Берест вписано 11 разів. Причина смерті померлих переважно не вказана. Зустрічається і такий запис: «член родини хлібороба, розпроданого за невиконання хлібозаготівлі, засудженого» [23]. Крім спеціальних бланків, яких, мабуть не вистачало на всіх померлих, кілька вклеєних аркушів, де жертви вказані просто списком. На одному з них, під номером 139 читаємо: «Берест Прокіп Никифорович, 55 років, одноосібник. Помер 15 травня…» [24]

У жовтні 1939 року Олексій пішов добровольцем у Червону Армію. Брав участь у боях на Фінській війні у складі 2-го полку зв’язку Ленінградського округу. Під час служби в особовій справі з’явилась подяка червоногвардійцю Бересту за врятування життя командира [25].

З 22 червня 1941 Олексій Берест воює проти німецьких загарбників як зв’язківець, з 1942 – командир відділення. З грудня 1943-го по вересень 1944 року – навчання в Ленінградському військово-політичному училищі. Після випуску був направлений на 1-й Білоруський фронт, де він потрапив у 756-й стрілецький полк 150-ї стрілецької дивізії. Його призначили заступником з політчастини командира батальйону, яким командував капітан С.Неустроєв. О.Берест брав участь у боях за Польщу, в боях на річці Одері, в боях за Берлін.

У квітні 1945 року Олексій Берест у складі цього ж підрозділу, брав участь у боях за Рейхстаг. В офіційній радянській історіографії зазначено, що Прапор Перемоги встановили сержанти М.Єгоров і М.Кантарія. Проте на основі звітів воєначальників керівництву Кремля можна зробити досить об’єктивні висновки про те, що серед героїв був Олексій Берест, і цей факт приховувався. Так, у протокольному документі тих років «Боевая характеристика знамени», підписаному командуючим військами 3-ї ударної армії, генерал-полковником Кузнєцовим та членом Військової ради армії генерал-майором Литвиновим, зазначено: «Отважные воины коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента» [26].

На початку травня 1946 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерам і сержантам, які підняли Прапор Перемоги над рейхстагом у Берліні. Прізвища О. Береста там не було. Залишмо іншим гадати про причини такої несправедливості. На нашу думку вони є характерними для системи…

Варто згадати і ще один епізод, пов’язаний з прізвищем Береста. Справа в тому, що після встановлення прапора над Рейхстагом в ніч на 1 травня німці перейшли в контрнаступ і після того, як знову були витіснені до підвалу, умовою капітуляції поставили переговори з офіцером ЧА званням не нижче полковника. І знову, Олексій Берест, накинувши поверх лейтенантських погонів новеньку шкіряну куртку під виглядом полковника веде переговори про складення зброї з генералом німецької армії [27].

Подальша доля Олексія Береста склалась драматично. В 1953 році, працюючи завідуючим райвідділом кінофікації, він був за сфабрикованим звинуваченням засуджений до тюремного ув’язнення на термін 10 років [28]. Повернувшись додому з пермських таборів, працював на заводі «Ростсільмаш» у сталеварному цеху, простим робітником. Жив з сім`єю надзвичайно бідно [29]. Життя О. Береста трагічно обірвалось у 1970 році в Ростові-на-Дону: ввечері 3 листопада Олексій Берест врятував п’ятирічну дівчинку з-під коліс поїзда, проте сам був збитий потягом, і о четвертій ранку, 4 листопада, не приходячи до свідомості, помер [30].

6 травня 2005 року „за бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над рейхстагом” Указом Президента України Віктора Ющенка Олексію Бересту було посмертно присвоєно звання Героя України з присвоєнням ордена Золотої Зірки [31].

Наводячи сьогодні приклад біографії Олексія Береста ми хочемо звернути увагу на потребу дослідження життєписів і інших учасників війни, виявлення нових документальних і краєзнавчих даних, які не через призму ідеологічних нашарувань минулої епохи, а через людську пам`ять донесуть до нас життєву стійкість того покоління, неповторну історію кожної людської долі. Тоді, усвідомивши трагедію кожної, окремо взятої людини ми зможемо відчути глибину і масштаби того, що переніс український народ у лихолітті Другої світової. Відчути, можливо, не для салютів і парадів, а для того, щоб згадати кожного поіменно, схилити голову і промовити: «Вічна пам`ять…».

Геннадій Іванущенко,

член Вченої ради Центру досліджень визвольного руху

___________________________________________________

1 http://uk.wikipedia.org/wiki/

2 Державний архів Сумської області (далі ДАСО) Ф. 743, оп. 1, спр. 124, арк. 30.

3 Державний архів Харківської області (далі ДАХО) Ф. 31, оп. 141, спр. 366, арк. 335.

4 Сумщина від давнини до сьогодення. Науковий довідник / Упоряд. Покидченко Л.А. – Суми, 2000. – С. 101.

5 ДАХО. Ф. 31, оп. 141, спр. 366, арк. 337.

6 Там само.

7 Там само.

8 Там само.

9 Там само.

10 Там само.

11 ДАСО. Ф. 743, оп. 7, спр. 3, арк. 167 зв.

12 Там само.

13 http://uk.wikipedia.org/wiki/

14 ДАСО. Ф. 743, оп. 1, спр. 192, арк. 83 зв.

15 ДАСО. Ф. 743, оп. 1, спр. 204, арк. 3 зв.

16 ДАСО. Ф. 743, оп. 1, спр. 229, арк. 137 зв.

17 ДАСО. Ф. 743, оп. 1, спр. 240, арк. 512 зв.

18 ДАСО. Ф. 743, оп. 1, спр. 257, арк. 505 зв.

19 ДАСО. Ф. Р. 7720, оп. 11, спр. 13, арк. 91 зв

20 ДАСО. Ф. Р. 7720, оп. 11, спр. 86, арк. 69.

21 ДАСО. Ф. Р. 7720, оп. 11, спр. 205, арк. 91 зв.

22http://uk.wikipedia.org/wiki/
23ДАСО. Ф.Р. 7720, оп. 11, спр. 265, арк. 103.

24ДАСО. Ф.Р. 7720, оп. 11, спр. 265, арк. 128.

25http://uk.wikipedia.org/wiki/
26 Там само.

27 Горбачев С. Берлинский Маринеско // http://www.grafskaya.com/article.php?id=382

28http://uk.wikipedia.org/wiki/

29Горбачев С. Берлинский Маринеско // http://www.grafskaya.com/article.php?id=382

30http://uk.wikipedia.org/wiki/

31http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=753%2F2005

Вихід книги Валерія Бобровича «Щоденник сотника Устима», про що наш сайт повідомляв, змушує дещо ширше поглянути на унсовську літературу останнього часу….

… щодо прози В. Бобровича,книги “Щоденник сотника Устима” (обсяг 224 ст.), що вийшла у видавництві “Зелений пес”. Слід зазначити, що значні частини тексту книги можуть бути уже добре знайомими шанувальникам його літературної праці. Може і не дослівно, але все що було паном Валерієм опубліковане до цього часу, сильно перегукується зі змістом його нової книги. Розділи, які розповідають про його участь у в’єтнамській війні, та про похід у Кодорську ущелину 1997р. повторюють його ж публікації в журналі “Солдат удачі” кінця 90-х років. А частина присвячена війні в Абхазії 93-го року, відома за публікаціями в журналі ”Волонтер” та розділами його авторства, що увійшли до книги “Війна в натовпі” 98р. Однак у “Щоденнику” можна знайти і багато чого нового, зокрема про події майже десятирічної давності на Кавказі. Хоча останнє якраз і описано найбільш туманно, з чого важко локалізувати їх час. У цій частині автор, певно невипадково, порушує хронологію міксуючи епізоди 1993-го, 97-го, та 2001-го років. Певно для необізнаного читача воно й непогано з точки зору розвитку драматургії сюжету. З іншого ж боку ще не настав час бути абсолютно відвертим. Тож може й добре, що написана ця книга саме так, адже для широкого кола читачів, не надто обізнаних з темою, тут все буде вперше та досить цікаво. Від одного варто їх застерегти, не сприймати цей твір як абсолютно документальний. Адже автор у своїй розповіді, як безпосередній учасник і творець змальованих ним подій, може захоплюватись своїм баченням їх.

Крім згаданих у цьому огляді книг можна було б назвати ще кілька, а також деякі вже написані але опублікуванні лише в партійній пресі або в Інтернеті. Та щоб робити попередні висновки й цього досить. З переліченого вище можна побачити що останніми роками з’являється, нехай і невелика, але якась кількість видань, так чи інакше об’єднаних однією темою. Тобто тих, які розповідають про Організацію, героїчний та разом з тим тернистий шлях пройдений нею, про її теоретичну та мистецьку спадщину. Всі вони створені різними людьми, часом далекими від будь-якої літератури й дають також доволі різні погляди на життя та історію сучасності, чим і цікаві. Враховуючи що деякі автори, такі як журналіст Наталка Чангулі та інші, продовжують працювати зараз у тому ж напрямі, слід очікувати в майбутньому появи нових цікавих творів. Це дає підстави говорити про певні тенденції.

Справджується старе гасло що нема мистецтва поза УНА (УНСО) як і немає УНА поза мистецтвом, бо в цій партії зібрались не якісь там бойовики, екстремісти і т.п, а суцільні митці, поети і прозаїки. Якщо ж серйозно, то в нашій вояцькій спільноті закономірно відбувається певний літературний процес який зруйнував монополію однієї особи на весь її спадок. Мається на увазі книга “літератора” та шоумена Д. Корчинського “Війна в натовпі”. В період після II світової говорили про так звану “прозу лейтенантів” як про свого роду певну течію. Зародження чогось подібного ми спостерігаємо і в нашому випадку, коли починає говорити ціле покоління, яке висловлює не чиюсь офіційну точку зору, а своє особисте бачення та відчуття подій. А це для збереження, осмислення та передачі певного історичного досвіду має велике позитивне значення.

Адже у вік інформації все що не записано, не зафіксовано в любий спосіб, наче як і не відбувалось. Всього якихось 20 років тому ми майже нічого не знали про наше славне минуле. Особливо з періодів перших (1917-21р.р.) та других (1942-55р.р.) визвольних змагань. Здавалось все це безповоротно відійшло канувши у небуття. Однак ні. Завдяки праці їх учасників та діаспорі, до нас дійшли і “Холодний яр” й “Історія УПА” і багато іншого. Історичний досвід нації став у якійсь мірі, нашим особистим досвідом. Так читаючи ті твори читач як би сам переживав те про що в них ідеться. Тож нині сам обов’язок перед нащадками кличе сучасників передати їм імена героїв і обставини недавньої боротьби. Подібна література в житті народу, як ми бачимо, відіграє велику виховну роль. Серед недоліків згаданих книжок, найпершим є їх дуже малий тираж ( від 100 до 5 тис. примірників). Але для початку і цього досить.

Про їх мистецьку вартість, з огляду на важливість розпочатої справи, поки зарано говорити. Появу більш якісних та глибоких творів слід очікувати в недалекому майбутньому. Ще одним спільним моментом що привертає до себе увагу є майже повна непричетність, власне самої УНА-УНСО як партійної структури, до появи і видання цих книжок. У тому є одночасно і добре й погане. Оскільки література та видавнича справа є засіб до поширення ідей, ним у наш час неможна нехтувати. Питання ж нестачі на це коштів, як бачимо, в кожному конкретному випадку, тим чи іншим чином було вирішено. Добром же на певний погляд непричетність партії є тому, що дає більше свободи творчості та об’єктивності. Кожен пише і видає те що сам вважає за потрібне, несучи лише особисту відповідальність за сказане. При керівній ролі партії (не так важливо якої саме) мистецтву та історичній правді завдається непоправна шкода. Інша справа відверта пропаганда на потребу дня, яка теж має право на існування. Наприклад безумовно про боротьбу ОУН-УПА більш повну інформацію можна отримати не з підпільних видань, які й були тією пропагандою, а з книжок які з’явились уже в повоєнний період на еміграції, або з тих що з’являються зараз в Україні. Так само відбувається й у випадку з УНСО. Тож такий хід розвитку цієї літератури неможна не вітати.

Владислав Мирончук

http://una-unso.in.ua/?p=12954#more-12954

Підготував Микола Тисячник

Таке явище є природнім, заявляють науковці. При цьому, посилатися на те, що це буде нескоро – не є аргументом. А може завтра, хто знає?

А хіба хто може гарантувати, що китайці завтра не розпиляють якусь з планет на сувеніри для свого населення – їм скоро саме стільки й потрібно буде. Або кляті москалі викачають увесь газ з якоїсь газової планети та продадуть Європі.  Ось й не стане таких планет.

А що ж мені тоді робити післязавтра, коли відомий астролог напророкував мені саме за розміщенням цих планет та зірок й саме в цей день хорошу рибалку в ставку? Мабуть через цю злоякісну зірку чи планету в тому ставку вимре уся риба. І нема на те ради!…

А от Спілка астрологів України вимагає визнати діяльність астрологів професією та не прирівнювати їх до екстрасенсів та ворожок.

Про це можемо довідатися в газеті «Україна молода», в статті пані Ярини Городиської.

На позачерговому Конгресі астрологів Спілка астрологів України (САУ) ухвалила проект Положення «Кваліфікаційні характеристики професії астролог», згідно з якими, кожен астролог повинен мати вищу освіту, уміти складати та розтлумачувати гороскоп та ще й відчувати клієнта.

У кожного астролога має бути відповідний рівень знань зі світової культури, історії й навіть економічної географії, він повинен орієнтуватись у всіх видах діяльності, — запевняє голова Спілки астрологів України, голова Академії професійної астрології пані Олена Калантарова. — Проблема в тому, що астролог досі не внесений у державний реєстр професій. Ось я за освітою математик та психолог. У нашій спілці є багато психологів, фізиків, економістів, фінансистів.

Загалом проект Положення «Кваліфікаційні характеристики професії астролог» — відповідь на намагання депутатів припинити діяльність астрологів, а ми боремося, щоб нарешті визнати астрологію професією.

Нагадаємо, ще минулої весни в парламенті зареєстрували законопроект №6299 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо заборони діяльності екстрасенсів, знахарів, ворожок, хіромантів та послуг з передрікання майбутнього (долі)», розгляд якого Верховна Рада 11 січня перенесла. Він забороняє діяльність астрологів — поряд з екстрасенсами та ворожками.

На думку пані О.Калантарової, реєстрація такого законопроекту в парламенті не так пов’язана з астрологами, як з намаганням заборонити сумнівні телевізійні проекти за участю так званих астрологів та ворожок. «Це не зовсім коректно у відношенні до нас, у телевізійних проектах немає справжніх професійних астрологів, — пояснює пані О.Калантарова — Наголошую, астрологія — це не магія, це наукове дослідження.

Поки розгляд законопроекту відклали, астрологи роблять усе, щоб врятувати свою професію. Спілка астрологів України вже розпочала розробку концепції свого Народного університету астрології, щоб займатися самоосвітою, й Центру астрологічних досліджень, який прогнозуватиме ДТП та шукатиме зниклих людей.

З цього приводу сайт Сумської обласної організації Української Національної Асамблеї (УНА) пропонує Вашій увазі статтю члена СОО УНА академіка Петра Перепуста в співавторстві з Артемієм Юрчуком.

Християнство й астрологія.

Зважаючи на те, що християнство в наш час переживає випробування своєї моці через активізацію диявольських сил, які набувають різноманітні види й прояви аби всіляко нашкодити людству й занурити його в гріхопадіння, а кожну людину звернути на манівці з праведного шляху, який вказує Церква Ісуса Христа, то постала нагальна необхідність розібратися в хитросплетінні різних псевдо теологічних течій сучасності, в тому числі й астрології.

Для того, щоб з’ясувати суть цього ганебного явища в історії цивілізації маємо всебічно дослідити причини, які спонукають суспільство до заняття астрологією, а також ознайомитися з витоками та історією її розвитку впродовж існування людства.

Доцільно зважити відношення до астрології науковців та науки вцілому в різні періоди розвитку наукової думки, а також у теперішній час. Завдяки розквіту технологічного прогресу ми маємо можливість всебічно вивчити фізичні явища природи, якими так підступно маніпулюють астрологи.

Актуальним є дослідження астрології, як суспільного явища, актуальним є відношення до цього християнської церкви – і в наш час, і впродовж існування християнства, а також у дохристиянську добу. Особливо важливо з’ясування причин цього явища в наш час, що безпосередньо стосується відродження Православної віри нашого народу.

Слід також зазначити, що українська філософська думка не оминула своєю увагою астрологію. Українське суспільство має особливе бачення з цього приводу, бо український народ є чи не найстародавніший у світі й тому має величезний досвід з окультних вчень та астрології зокрема.

Чи не найважливішим значенням у дослідженні астрології є православне бачення причин цього явища, коли, через відсутність належної віри, людина може збочитися на манівці, повіривши лжепророкам, лицемірам та фарисеям.

1. Астрологія, витоки та предмет.

Астрологія є відома з давніх часів псевдонаука, що визначає безпосередній зв’язок між розташуванням й рухом небесних тіл та явищами суспільного життя, долею, таке інше.

Енциклопедичний словник Блокгауза стверджує, що астрологія – уявна наука, яка намагається пророчити майбутнє окремих особистостей та людства зі спостережень над положенням світил на небі. Виділяють натуральну та юдиціарну астрологію. Натуральна астрологія переймається впливом світил на тваринний та рослинний світ. Юдиціарна астрологія намагається пророчити за взаєморзташуванням світил долі як народів, так й окремих людей.

За твердженнями астрологів небесні тіла не тільки впливають на історичні події, долю окремої людини та цілих народів, а й визначають, можна сказати – „планують” це наперед. Але християни вважають, що, звертаючись до астрологічних систем забобонна особа сама віддає себе в рабство безсловесним творінням Божим – планетам й зіркам та навіть не стільки їм, скільки химерним й безґрунтовним прогнозам та порадам астрологів.

Преподобний Максим Грек говорив: „Творець одарив нас свобідною волею і ми панівні над своїми ділами, а всі зірки підпорядковані людині тому, що всі вони створені заради людини, щоб служити їй, а не володіти людиною”.

Самі ж маги-окультисти відносять астрологію до однієї з так званих окультних наук.  До цього слід додати, що всі трактати з ритуальної магії XII–XIX століть містять астрологічні розділи. Навіть такий корифей та прихильник „наукової” астрології, як С.А. Вронський вказує на надзвичайну важливість для успіху астрологічного прогнозу володіння астрологом ясновидінням та іншими паранормальними здібностями, що завжди відносилися й понині відносяться до області магії. А Френсіс Кінг підкреслює: „Магія, за визначенням самих окультистів, також являє собою, між іншим, мистецтво зміни стану свідомості”.

Отже, астрологія без магії – це такий же нонсенс, як сірководень без сірки. Отже, всі викривальні слова пророків, усі канонічні виступи проти чаклунів та магів в однаковій мірі відносяться й до астрологів.

Корені магії та всіх окультних наук сягають у далеке минуле. Час її зародження представники деяких християнських церков відносять до періоду життя Каїна та його нащадків. У Біблії сказано, що „…коли люди почали примножуватися на землі і народилися у них дочки, тоді сини Божі побачили дочок людських, що вони красиві, і брали їх собі за дружин, яку хто обрав. І сказав Господь [Бог]: не вічно Духу Моєму бути зневаженим людьми [цими], тому, що вони плоть; нехай будуть дні їх сто двадцять років. У той час на землі були велетні, особливо ж з тих часів, коли сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, спрадавна славні люди”.(Бут. 6,1-4)

Сучасні думки щодо зародження астрології різняться своїм змістом. Наведемо приклад розуміння виникнення астрології, що описано в книзі московського попа Радіона.

Ось, як вважають про це в Московській патріархії.

Оскільки шлюб у Біблії нерідко позначає єднання з Богом (Ос.2,16; Еф.5,22-23), то в шлюбі духів та людей можна вбачати символ зародженого поганства з його шануванням демонів – поганських богів, магією, астрологією й іншими видами чаклунства. Тут гріховна людина намагається проникнути в таємниці світу незалежно від волі Творця, стати богом без Бога. Тобто повторюється спокуса Єви в Едемі, коли Сатана, з’явившись Єві у вигляді змія, спокусив її скуштувати заборонений плід, пообіцявши, що після цього вони з Адамом стануть як „боги”, що знають добро та зло.(Бут.3,4-5) Але замість того, щоб стати як „боги”, просто побачили, що вони голі й піддалися великим нещастям за зраду Бога та зв’язок з Сатаною.

Так і у випадку з магією – отримавши заборонене знання, принесене падшим ангелом з вищих сфер, вони потрапили під ще більший його вплив та ще далі віддалилися від Бога.

В силу цього демони намагаються підкорити собі людину, залучаючи його увагу й інтерес до себе завдяки відкриттю деяких утаємничених знань та наділення своїх послідовників надприродними здібностями.

Опанувавши цими таємними магічними знаннями, людина набуває можливість впливати на оточуючих людей та стихії світу, але при цьому опиняється повним рабом нечистих духів, від яких отримала ці дарування.

Як видно з усього вищенаведеного, магія, астрологія й інший „дари” демонів не тільки не призвели до процвітання людства, до встановлення щастя на землі, а навпаки – примножили злобу, нечестя, розпусту, що великою мірою призвело до загибелі практично всього стародавнього світу, як наголошує отець Радіон.

Однак, в такому тлумаченні Святого Письма явно вбачається нерозуміння самої суті, що подано в Біблії. Адже „сини Божі” не є духами, вони також, як і людина матеріалізовані. Про це у вищезазначеній цитаті зі Святого Письма й наголошено, а саме: „У той час на землі були велетні, особливо ж з тих часів, коли сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, спрадавна славні люди”.(Бут. 6, 4)

Отже, „сини Божі” це різновид Божого творіння, фізіологія яких має спільний корінь з людиною, бо вони, ці „сини Божі”, могли „брати їх (дочок людських) собі за дружин”, „увійти до дочок людських” й запліднити жінку (людини), яка народжувала від їх сім’я дітей-велетнів.

„Сини Божі”, будучи земними матеріальними створіннями напевно під час потопу всі загинули й в подальшому не могли впливати на розвиток людської цивілізації. Коли б це було не так, то ми змогли б довідатися про їх подальшу долю в Біблії, Але там – ні слова. Вбачається, що ці творіння Божі не були потрібні промислу Божому й щезли з лиця Землі назавжди.

Археологічні дослідження виявляють останки цих стародавніх створінь під час розкопок, бо знаходяться скелети людиноподібних істот величезного розміру. На цій основі в умах деяких фантазерів визрівають уяви про сучасних велетнів, які й до сих пір мешкають на Землі. Знаходиться велика кількість бажаючих розповісти людям про зустріч з цими велетнями, яких „охрестили” „Снігова людина”, Але всі „докази очевидців” не витримують критики і є неспроможними, бо це є наслідком хворобливої уяви, а в більшої частини випадків – фантазія любителів „дешевої” сенсації.

Можна з впевненістю сказати, що астрологія, як й інші види магії, чаклування й такого іншого, зародилась у той час, коли людство почало впадати в гріхи – ще на початку свого існування. Адже в Біблії сказано, що вже при Ною „…Господь [Бог] сказав, що велике розбещення людей на землі, і що всі їх думки і помисли серця їх були злом повсякденно; і розкаявся Господь, що створив Людину на землі, і засмутився у серці Своєму”.(Бут. 6, 5-7)

Причиною зародження астрології може бути таємниці в пізнанні природи речей. У своїх спостереженнях та міркуваннях перші люди часто робили хибні висновки. Спостерігаючи за різними природними явищами, вони вибудовували й перші системи пізнання, в тому числі й про небосхил та його предмети та властивості. Будучи малодосвідченими, первісні люди проводили паралелі між небесним та земним, наділяючи небесні світила особливими властивостями, які можуть впливати на людину.

При цьому варто зауважити, що „небо біблійне” не є хмари й небесна далечінь над Землею. Біблійне небо є образне розуміння висоти знаходження божественного „помешкання”, а для людей, особливо пересічних та ще й первісних, слово „небо” в Біблії може асоціюватися з „небом Божественним”.

Вивчаючи зоряне небо  людина створила (обумовила) собі сузір’я, помітила планети, рухи сузір’я та інше. Міркуючи над всім цим, асоціюючи з реалістичними земними подіями та явищами, людська фантазія, певно, наділила небесні творіння властивостями впливу на Землю, людей, події, а пізніше й на народи та й усю людську цивілізацію. Так почала складатися „наука”, яку згодом було названо астрологією. При цьому, як ми бачимо з Біблії, Господь, через людське гріхопадіння засмутився у серці Своїм. Завдяки свобідної волі людина розвивалася „автономно” й вельми повільно набувала реального досвіду і в пізнанні світопобудови, і в пізнанні наук. Людство набувало різномаїття за своїм видом та за своєю культурою.

2. Проблеми Астрології.

Проблема близнюків у твердженні астрології.

Астрологія за своє довге існування в суспільстві не вирішила або не спростувала підозрілі питання щодо істинності тверджень астрологів, а навпаки – все більше  й більше накопичує питання на які астрологи не можуть відповісти в контексті їх вчення.

Серед таких питань одним з яскравих є проблема пояснення доль близнюків. Для астрологів – неподоланна проблема пояснення розбіжності життєвих доріг близнюків. І дійсно, астрологія впродовж тисячоліть її існування неспромозі впоратися з проблемою близнюків.

Близнюки мають спільний (однаковий) гороскоп (різниця між часом їхнього народження може бути кілька хвилин), але долі близнюків часто бувають дуже несхожими та навіть протилежними. Відомо, що однояйцеві близнюки крім разючої зовнішньої подібності мають й схожі характери та схильності, природничо-наукове пояснення цьому явищу дав Гіппократ. Він говорив, що на близнюків однаково впливає здоров’я та схильність до захворювання однаковими хворобами й часто навіть вмирають незадовго один за одним (мова йде про природну смерть). Уже в античності зауважили про однаковий склад харчування матері під час вагітності й годівлі, близнюки виховуються в однакових умовах. Крім того, як ми тепер знаємо, однояйцеві близнюки мають ідентичну генетичну програму.

Однаковий психотип близнюків буває причиною того, що часто вони обирають ідентичний фах. Разом з цим відомі приклади, коли життєві шляхи навіть і однояйцевих близнюків, розлучених у дитинстві, складалися різно. А вже зовсім ніякої подібності не знайти між „астральними близнюками”, тобто людьми, що з’явилися на світ від різних батьків, але одночасно  в тому самому місці.

У своїй знаменитій книзі „Сповідь” великий християнський учитель блаженний Августин, ще до свого навернення в християнство теж захоплювався пророкуваннями доль людських за розташуванням зірок, переконливо показує неспроможність цієї „науки” на прикладі старозавітних братів – близнюків Ісака та Якова. Вони появилися на світ при тому самому розташуванні сузір’я, але доля їх, неоднакова. „Ти, Господи, найвищий і правосудний Правитель Всесвіту (пише блаженний Августин підводячи підсумок своїм міркуванням з астрології), Ти дієш незбагненними для нас шляхами без відома і запитуючих, і відповідаючих так, що коли хто запитує про свою долю, то згідно зі своїми внутрішніми заслугами отримує ту, а не іншу відповідь з глибини праведного суду Твого, якого людина не може заперечити…”.

Американський учений Гоклен вивчив більш, ніж 50 000 гороскопів багато з яких були складені для астральних близнюків, щоб знайти доказ „паралельності” їх життя, але ці його дослідження не підтвердили теорію астрологів.

Алогічність тверджень астрологів.

Фундаментальною проблемою астрології є також система авторитетів. Уся історія астрології являє собою суміш багатобожжя, містицизму, ворожіння й псевдонауки. Де ж авторитет, де надійне джерело істини? На якій підставі астрологи думають, що їхнє тлумачення подій вірне? Чому одне сполучення світил є доброю ознакою, а інше — поганою? Схоже, що Марс був названий своїм ім`ям на честь давньоримського бога війни через свій червоно-кривавий колір. Відповідно „якості”, якими Марс (чи вавилонський бог війни Нергал) наділяє того, хто народився, коли ця планета була у відповідному положенні на небосхилі, набувають риси свого характеру, які притаманні богу війни (агресія, мужність тощо).

Цікаво, що в китайській астрології планетою війни вважається Венера. Точно так само довільно були встановлені відповідності між іншими планетами та персонажами міфології. Схожим чином різні конфігурації зірок (сузір’я) за зовнішнім виглядом, що нагадували людей чи тварин наділили своїми „магічними” якостями тих, хто народився „під ними”. Риби стали „водяним” знаком з відповідними цій стихії атрибутами, народженому під знаком Тельця, покладалося виявляти терпіння та силу й тому подібне.

Існує кілька суперечних одна одній астрологічних систем. Китайські й індійські астрологи інтерпретують картини зоряного неба не так, як це роблять їхні західні колеги, та й у середовищі західних „звіздарів” є відповідні розбіжності з приводу числа знаків зодіаку. В своїй книзі „Астрологія 14” Стівен Шмідт стверджує, що до знаків Зодіаку варто додати сузір’я Кита та Змієносця. Одні говорять, що знаків Зодіаку 8, інші вважають, що їх 10, а деякі говорять, що їх 24. Астрологи розходяться з приводу позицій багатьох найважливіших положень свого культу – порізно розраховують та витлумачують свої прогнози.

Втім, для сучасної астрології, особливо вульгарної, характерний високий ступінь еклектизму, який об’єднує здавалося б несумісні астрологічні системи. Також треба зауважити, що хоча в рамках однієї астрологічної школи існують більш-менш „стандартні” правила інтерпретації особистого гороскопа, різні астрологи порізно витлумачують розташування світил у залежності від своєї суб’єктивної думки, бо не існує в природі речей „стандартів астрологічної науки”.

На початку астрологи в своїх пророкуваннях користалися назвами й траєкторіями п’яти планет та Сонця й Місяця (які вони називають „сім планет”). Однак, з тих пір, як були відкриті ще три планети Сонячної системи невидимі неозброєним оком (Уран у 1781 р., Нептун у 1846 р. та Плутон у 1930 р.), більшість астрологів намагається ввести їх у свої системи, перерозподіляючи частину функцій від „старих” планет до „нових” (наприклад, від Венери до Нептуна), що змінює їхні символічні значення.

Намагаючись пояснити той факт, що транссатурнові планети не враховувалися в гороскопах минулого, астрологи прибігають до свого улюбленого прийому тлумачення заднім числом. Вони говорять, що транссатурнові планети мають дуже великий період обертання навколо Сонця і вступили в такі взаємодії з іншими планетами, що виразно впливали б на земні справи (причому не на окремих людей, а на народи), тільки тоді, коли вони були відкриті. Іншими словами, що початком впливу транссатурнових планет було їхнє відкриття.

Європейська астрологія виникла на широтах Середземномор’я, але багато людей народжуються в таких місцях земної поверхні, для яких складання повноцінного гороскопу в принципі неможливо. Наприклад, усі системи розрахунку „доль” недієздатні до людей, які народжуються за Полярним колом, бо там зовсім інше розташування планет та світил, ніж, скажімо, на середніх широтах. І при цьому немає абсолютно ніякої системи яка б враховувала саме момент географічного розташування особистості.

Будь-яка наука має універсальний характер, але астрологія подібна послідовникам вегетаріанства, яке не може нам вказати – яким чином можуть вижити народи в тундрі де навіть лобода не росте…

Астрологи стверджують, що вони здатні пророкувати долю і навіть характер майбутньої смерті, але їхнє пророкування спростовуються фактами, і, в першу чергу, такими масовими соціальними чи природними катастрофами, як наприклад атомне бомбардування Японії чи масова загибель населення під час землетрусів або загибель людей в США 11 вересня 2002 року у Всесвітньому торговому центрі тощо. Індивідуальні гороскопи, складені для деяких з загиблих у таких катастрофах, навіть не згадували про можливість подібних подій. Помітимо, що однаковим чином загинула велика кількість людей, які народилися в різний час у різних місцях.

Астрологи для пояснення цього протиріччя говорять, що у випадках масової загибелі індивідууми підкорялися гороскопам народів, міст тощо. Однак, у випадку, скажімо, землетрусів катаклізмом бувають охоплені не окремі населені пункти, але й величезні території багатьох країн разом. Земля, як справедливо зауважує святитель Григорій Ниський у трактаті „Проти навчання про долю”, створена не вроздріб частинами, які появились у різний час і яким могли б відповідати різні гороскопи.

Гороскопи, складені для відомих, видатних вчених й артистів, нічим не відрізнялися від гороскопів пересічних людей. Навіть, якби астрологічні пророкування мали б який-небудь зміст з біологічної точки зору, то вірніше було б складати гороскопи ґрунтуючись на часі зачаття, а не на часі народження – всі спадкоємні фактори ведуть свій початок з моменту зачаття. Заперечення, що тіло матері деяким чином екранує плід від міфічних „астральних впливів”, не може вважатися вагомим. Навряд чи тіло являє собою кращий екран, ніж дах та стіни пологового будинку. Крім того, процес народження може забирати тривалий час – до кількох годин. Чому варто вести відлік від моменту першого подиху, як роблять більшість астрологів? Не тільки час, але й дата народження в сучасних умовах може бути штучно визначена лікарями. Вагітність у наш час може бути прискорена чи затримана в залежності від стану здоров`я матері.

Занадто часто те, що було передбачене астрологами, не збувалося. Наприклад, астролог Джин Діксон помилилася в найвідоміших своїх пророкуваннях (Третя світова війна не почалася в 1959 році, Ліндон Джонсон не був переобраний у президенти в 1968 і ін.).

У 1524 році спостерігався парад планет. Це явище періодично повторюється і знову мало місце в 1982 році. Астрологи пророкували, що на світ зваляться всілякі катастрофи (повені, землетруси, пожежі тощо). Деякі, щоб уберегти себе від повені, навіть подалися в гори напередодні цієї дати. Однак нічого екстраординарного не відбулося.

Бонатто, знаменитий астролог XIII століття, не зміг точно напророчити дату своєї власної смерті. Астролог Галілео в 1609 році склав гороскоп для герцога Тосканського, в якому пророкував йому довге життя. Герцог же вмер два тижні по тому.

Майже у всіх книгах, що захищають астрологію, можна знайти згадування про Нострадамуса, як про видатний приклад та здатність астрологів пророкувати майбутнє. Але, навіть сам Нострадамус визнавав, що його пророкування досить невизначені.

– Нострадамус пророчив, що в 1792 році Венеція набуде небувалу могутність та вплив у світі (венеціанці, напевно, дотепер очікують цього).

– Нострадамус пророчив, що в 1607 р. будуть гоніння на астрологів, однак це не виправдалося.

– Повалення католицького духовенства, як він пророкував, повинно було відбутися в 1609 році так і не відбулося.

– Китай, пророкував Нострадамус, у 1700 році скорить усю північну частину світу, але цього не сталося.

Астрологи не змогли визначити початок другої світової війни. Потім, коли війна почалася, вони говорили, що Англія не візьме в ній участі. Астрологи не змогли визначити вбивства Джона Кеннеді, замість цього вони напророкували його переобрання на посаду президента. Відповідно до розрахунків астрологів комуністичний уряд Китаю мав упасти в 1970.

Можна було б навести ще чимало прикладів несправджених пророцтв, але й цих цілком достатньо, щоб заперечити здатність астрології до пророкування майбутнього. Деякі астрологи, однак, говорять, що коли пророкування збувається, це доводить істинність астрології. Якщо ж ні, то причиною цього є те, що зірки не примушують, а лише спонукають. Люди можуть відмовлятися співпрацювати з зірками таким чином, що невиконані пророкування до справи не відносяться. Взагалі астрологи придумали безліч різних відмовок та софізмів.

Щоб продемонструвати хибність астрології, можна скористатися також дуже показовим „грошовим тестом”. Оскільки астрологи Заходу займаються своєю „наукою” впродовж тисячоліть, то вони повинні були б уже придбати всі багатства світу, якби їхні пророкування були вірними. Вони повинні б завжди вигравати на кінних перегонах і тому подібне.

Одним зі способів оцінки точності астрології є метод співвідношення фаху й кар’єри з Сонячними знаками. Були розглянуті спортсмени-чемпіони, актори, військові начальники, люди науки, політики, художники й так далі за допомогою звертання до різноманітних довідкових видань. Так, Джон Макгерві досліджував дні народження 16 634 вчених зі збірника „Американські вчені” та 6 475 персоналій з книги „Хто є хто в американській політиці” і не знайшов ніякої підстави для тверджень про те, що фах має тенденцію тяжіти до обумовлених знаків Зодіаку. Астроном Дж. Аллен Хайнек вивчив дати народження вчених, які ввійшли в каталог „Американські люди науки”. Розподіл дат їхнього народження за знаками Зодіаку виявилися випадковими. Доктор Бік опрацював аналогічне дослідження каталогу „Хто є хто в науці” та прийшов до такого ж висновку. Інші ґрунтовні статистичні дослідження, проведені Ван Дойзеном та Калвером Янном також не виявляють ніякої взаємозалежності. Те ж саме відноситься й до твердження сумісності чи несумісності людей, народжених під відповідними знаками Зодіаку. Наприклад, одруження чоловіка під знаком Діви й жінки-скорпіона на думку астрологів має набагато більше негативних моментів, ніж позитивних, тоді, як одруження жінки-скорпіона й чоловіка-рака є чудовим шлюбом. Припинення шлюбу вважається неодмінним знаком несумісності, хоча професор Берні Сільверман спостерігав у Мічигані за 2 978 одруженими парами та за 478 парами, які були розведені, порівнюючи їхні знаки й сімейний статус з пророкуваннями астрологів не знайшов ніякого зв’язку.

Два психологи, доктор Сільверман з Рузвельтського університету та доктор Вітнер зі Стокгольмського державного коледжу, розробили тест на відповідність особистих рис астрологічному прогнозу. Сільверман та Вітнер попросили 130 студентів й викладачів оцінити свої якості, такі як агресивність, творчі здібності, честолюбство й вміння пристосуватися. Кожного з них попросили запросити близького друга, якому також запропонували відповісти на зазначені питання щодо характеру цього студента чи викладача. Крім того, кожний з учасників опитування заповнив стандартну анкету й вказав точний час свого народження, свої сонячний та місячний знаки. Астрологи ознайомилися з цими первісними особистими характеристиками. Аналіз результатів показав відсутність будь-якого зв’язку між описом учасників опитування, описом їхніх друзів чи їхнім рейтингом за результатами психологічних тестів й характеристиками, які приписувалися їм гороскопами.

Деякі дослідники проводили свого роду експерименти для перевірки правдивості гороскопів, що враховують не тільки сонячний знак, але й розташування планет у момент народження людини. Так, французький астроном Поль Коудерк опублікував у газеті рекламу безкоштовних гороскопів для всіх бажаючих. Усім респондентам він надіслав ідентичні фальсифіковані гороскопи, які включають, як це прийнято в астрології, загальні фрази типу: „у Вашому житті багато проблем”, „у Вас є внутрішні конфлікти”, „Ви іноді засмучуєте оточуючих” тощо. Абсолютна більшість респондентів вважали гороскоп точним своїм описом.

Дотепер ще ніхто не підтвердив яке-небудь астрологічне правило за допомогою методики, яка заслуговує довіри. Отже, не існує ніяких наукових доказів істинності астрології. Навпаки, здоровий глузд, досвід та об’єктивні дослідження спростовують твердження астрологів. Окрім цього, діяльність сучасних астрологів яскраво засвідчує облудність їх намірів.

На долю людини впливає спадковість, середовище перебування, виховання – сотні законів та закономірностей, а рух світил визначається тільки законами гравітації й механіки. В нашому світі немає місця для „астрологічних законів”.

Знаючи закони фізики, ми можемо точно визначити майбутнє небесних тіл, їхню конфігурацію в будь-який момент часу. Не так з людиною. Опираючись на закони фізики, закономірності психології, соціології, економіки тощо, можна з різною часткою ймовірності прогнозувати, що станеться з індивідуумом, з групою, з суспільством. Але напевно довідатися майбутнє людей не можна і справа тут навіть не в неврахованих природних факторах, а в тім, що майбутнє визначається взаємодією мільярдів вільних людських воль.

3. Поступ розвитку астрології.

Астрологія в стародавньому світі.

Коли ми простежимо історію людства після Ноя, то побачимо, що ті стародавні цивілізації, в яких магія, астрологія й інші „таємні знання” набувають найбільшого поширення та входили в структуру суспільства, гинуть й зникають з просторів Земних як тільки розквіт окультизму в них досягає свого апогею. Можна зробити висновки, що окультизм, до складу чого входить й астрологія, особливо противні Богу й він відвертається від такого суспільства де він розквітає буйним цвітом. Також можна стверджувати, що окультні науки буйно розвиваються в суспільстві з розбещеними добробутом верхніх його прошарків. Недарма говорять, що Візантійську імперію згубила надмірна розкіш. Прикладом тому є й Вавилонське, Ассірійське та Перське царства, Єгипет, а також Македонська, Візантійська, Римська, Російська та інші імперії.

В клинописах, що походять з стародавніх епох, яких у музеях світу нараховується до півмільйона, містяться зведення, що жерці Вавилона успадковували знання, особливо в області астрології та світобудови. Постає питання – від кого? Вавилонський історик та жрець Берос (III в. до н.е.) стверджує про збереження магічних знань після потопу. Пам’ять народів доносить нам відомості про початкових творців вавилонської традиції з родів халдеїв, які нібито знали культуру деякого неземного знання, вони нібито були першими математиками, астрологами, алхіміками, теософами. Вони також виконували обов’язки чорнокнижників, ворожбитів й тлумачів снів при дворах стародавніх правителів. Халдейський стародавній переказ наполягає на тому, що десять їхніх перших царів походять з неба.

Тут нічого дивного ми не знаходимо. Це звичайнісінький плід фантазії. Адже й скандинавські правителі „походять від бога Одина”, а багато з європейських – чи не від Зевса? В цивілізованій Японії зараз мешкають „божественні нащадки” – імператорська сім’я Японії, правда, зовсім недавно вони відмовилися від свого „божественного походження”, хоча більшість японців це неприємно вразило.

Відомо, що ніневійські царі не розпочинали ніяких важливих справ без наради з зірками. Вони мали при собі астрологів, які спостерігали небо та пояснювали плин планет, як про це часто згадують стародавні надписи. З одного такого пам’ятника ми довідуємося, що Сеннахериб відмовився від походу тільки тому, що розташування зірок виявилося несприятливим. Заняття астрологією у Вавилоні було настільки поширене, що сама назва халдеїв позначалася в багатьох письменників стародавності – астрологами. Всім відома доля Вавилонського царства, яке перетерпіло страшну катастрофу й загибель. Така ж доля припала й на Ассірійське та Перське царства.

Астрологи не втомлюються наводити приклади причетності до астрології відомих людей цивілізації. Але це є, все ж таки, поодинокі випадки, які відбувалися з хворобливими особистостями й не можуть бути сприйняті за твердження, що в стародавньому світі магія та астрологія були чи не найважливішою філософією тогочасся, яка навіть перевершувала релігійні вчення та народні традиції. Правителі стародавнього світу вбачали за корисне тримати суспільство в облуді тайн та невігластва, що придумували різні дільці. Але, те, що зараз називається „еліта суспільства”, мало переймалася в ті часи окультними науками, хіба що для своєї вигоди. „Чаклунство й астрологія завжди існували, але, разом з цим – й завжди засуджувалися в стародавніх суспільствах. Ще в збірнику законів царя Хаммурапі в стародавньому Вавилоні є стаття, направлена проти чаклунства, бо чаклун якби ставив себе поза норм громади й держави. Але на початку нашої ери віра в силу магії, в пророцтво стає масовим явищем”. Сучасна астрологія все ще нагадує астрологію стародавності, хоча за минулі століття ця псевдо релігійна система набула істотних змін.

У долині Межиріччя, в часи розквіту халдейско-вавілонскої цивілізації, були побудовані величезні східчасті вежі – зиккурати (найвища з них цілком могла бути прообразом біблійної вавилонської вежі). Халдейські жерці спостерігали з цих веж зоряне небо й креслили мапи розташування небесних світил. Вони вбачали, що Сонце, Місяць, планети та зірки – божества, здатні магічно вплинути на долю світу й кожної людини окремо та вважали, що коли вони спроможуться зрозуміти та пророчити рух небесних світил, то зможуть пророкувати майбутнє. Астрологію такого роду називають вульгарною чи примітивною астрологією. Головний принцип вульгарної астрології в тім, що розташування речей на Землі й тенденції розвитку подій відповідають конфігурації небесних тіл. Астрологічні погляди релігії Ханаану, яка була відгалуженням релігії Межиріччя, тісно пов’язана з поклонінням таким божествам як Ваал (Білий, Молох), Астарта (Іштар) та Ремфан, що ототожнювалися відповідно з Сонцем, Місяцем та Сатурном.

На цій стадії розвитку астрологів цікавила скоріше доля народів та передбачення різного роду великих катастроф, ніж доля окремих особистостей. Але з тих пір, як Вавилон був підкорений персами, астрологи зосередили свої зусилля на складанні гороскопів, покликаних визначити майбутнє кожної окремої особистості. Доля людини, на їхню думку, була безпосередньо пов’язана з розташуванням світил у момент народження. Астрологію цього типу називають натальною, генетичною чи юридичною. Ця форма пророкування майбутнього була не єдиною галуззю мантики, але поступово астрологія стала відігравати провідну роль.

Перси-зороастрійці, навіть якщо вони й першими застосували астрологію для пророкування індивідуальної долі, запозичили знання про розташування світил у вавилонських жерців. Вавілоняни раніше інших прийняли зв’язок пір року з фазами місяця й обчислили лінію еклектики (річний шлях Сонця на тлі нерухомих зірок). Крім того, їм були відомі траєкторії планет (але не їхні справжні орбіти).

У IV столітті до Р.Х. Персію було завойовано греками (македонянами), які запозичили астрологічні знання в халдейських жерців. Особливим авторитетом користувався, вже згаданий вище, вавилонський астролог Берос, який жив у III столітті до Р.Х. Астрологія прекрасно відповідала пантеїстичному матеріалізму давньогрецьких стоїків. 12 знаків були розділені на чотири групи по три знаки кожна. Ці групи співвіднесли з чотирма стихіями природи – вогнем, повітрям, землею та водою. Крім того, кожному знаку Зодіаку були присвоєні відповідні планети, кольори, рослини, метали та дорогоцінні каміння.

Астрологія в тому виді в якому вона існувала по II століття до Р.Х., описана в праці Клавдія Птоломея (дійшла до нас) астронома й астролога часів епігонів. Центром системи Птоломея є Земля, а Сонце, Місяць та планети рухаються навколо неї.

Астрологія в Середньовіччі.

У середні віки астрологи мали значний вплив при дворах монархів європейських країн, Руси-України й арабського халіфату. Крім астрології західного типу в інших частинах світу виникли й розвилися свої астрологічні системи. Китайці склали свої астрологічні збірники ще до вавилонських жерців. Індійська астрологія також сягає коренями в глибоку давнину й тісно пов’язана з індуїзмом та продовжує й зараз відігравати важливу роль у житті індійського суспільства.

Впродовж двотисячолітньої історії християнства відношення між ним та астрологією були дуже різними. Періоди повного невизнання змінювалися періодами, коли астрологію оцінювали більш-менш позитивно, а в деякі часи астрологія отримувала повне визнання. Слід зазначити, що період найбільшого розквіту ідеології та розквіту християнства в Середньовіччі співпав з періодом найбільшої популярності астрологічних вчень.

Середньовічне розуміння астрології в цілому було магічним, воно вводило людину в світ архаїчних вірувань. „Магічним” була свідомість мас та навіть духовенства. Через це і астрологія, і релігія в уяві середньовічної людини „природно” входили в повсякденний вжиток, що давало свого роду „техніку безпеки” для життя в світі, наповненому утаємничених пасток та непередбачених явищ.

Астрологія вказує на „благодатні” та „не благодатні” дні для того чи іншого виду діяльності, заняття чи праці. Є думка, що саме астрологія внесла в практику розкладу християнського року, коли, окрім описаних у Святому Письмі, висуваються заборони на заняття в той чи інший день, відповідно тими чи іншими справами.

Впродовж усього середньовіччя астрологія своєю практичною стороною підтримувала інтерес до астрономічних досліджень. У Західній Європі найбільший розквіт астрології припадає на XIII, XIV та XV століття. В багатьох університетах астрології відводили почесне місце, а в Болоньї та Падуї існували окремі кафедри астрології. В XV та XVI століттях астрологією займалися видатні вчені свого часу. Для прикладу, Тіхо Браге (1546-1601), видатний скандинавський астроном, засновник практичної спостережувальної астрономії, він свою наукову діяльність до певної міри присвятив й утвердженню астрології. В своїй вступній промові в Копенґаґенському університеті він відкрито заявив, що хто заперечує вплив зірок, той заперечує мудрість та суперечить самому явному досвіду.

Один з провідних вчених людства, Йоганн Кеплер (1571-1630), учень Тіхо Браге, був не тільки чудовим математиком й астрономом, але й проникливим мислителем та навіть придворним астрологом. І хоча астрологія давала йому засоби до існування, хто насмілиться звинуватити цю чесну й пряму людину, яка не знала компромісів зі своєю совістю в тому, що він займався астрологією виключно заради грошей.

Той, хто вивчав праці Кеплера, знає, що він займався астрологією тому, що для нього в своїй основі вона мала ту істину, яка була наріжним каменем його філософських уявлень про світ. Він відносився до астрологічних досліджень з не меншою увагою та наполегливістю, ніж до астрономії, в якій йому належать основні закони руху планет.

Навіть Френсіс Бекон (1561-1626), знаменитий англійський філософ, який чи не одним з перших зрозумів велике значення експерименту в природничих науках, вважав, що астрологія як наука має всі права на існування.

В епоху Відродження захоплення астрологією ще більше зросло та не спадало в часи Реформації. Навіть Меланхтон, соратник Мартіна Лютера, віддав данину астрології. Останнім „визначним” астрологом з цієї плеяди був Жан Батист Моренус (1583-1656), який був особистим астрологом кардинала Ришельє.

Астрологія в епоху Ренесансу.

З початком епохи Просвітництва, почався занепад астрології, яка відродилася лише в кінці ХІХ століття в середовищі європейських окультистів. Що ж відбувалося впродовж XVII-XVIII століть, коли власне астрологію й почали вважати псевдонаукою? Набирали сили природничі науки, вчені почали „вириватися з під опіки” інквізиції й вони не могли пробачити церкві її ставлення до Миколи Коперніка (1473-1543), Джордано Бруно (1548-1600), Галілео Галілея (1564-1642).

У 1687 побачили світ знамениті „Математичні начала натуральної філософії” Ісака Ньютона (1643-1727), власне тоді була створена нова фізика та закладені теоретичні умови для швидкого науково-технічного розвитку. На той час вважалося, що ньютонівська фізика описує всі явища природи. Швидкими темпами йшов розвиток техніки, астрономи відкривали нові планети. Фізика стає в цей період панівною наукою. В наукових колах з цього приводу панує ейфорія. Під впливом бурхливого розвитку фізики, та, як реакція на інквізицію, починає кріпнути науковий матеріалізм та атеїзм.

Відтак, астрологія оголошується „пережитком середньовіччя”, оскільки її принципи суперечать матеріалізму й фізичній картині світу. Особливо показове в цьому відношенні XVIII століття, яке увійшло в історію як „Епоха Ренесансу”, його тріумфу. Це була епоха Вольтера та Руссо, Французької буржуазної революції та Наполеона.

Розглядаючи настрої, що панували тоді серед науковців, візьмемо для прикладу видатного фізика, математика, механіка й астронома цього часу П’єра Симона Лапласа (1749-1827). Відомий такий факт. Після того, як Лаплас подарував Наполеону свою книгу „Викладення системи світу”, останній зауважив: „…Ньютон у своїх працях говорив про Бога, а у вашій же книзі, яку я вже продивився, я не зустрів імені Бога жодного разу. Лаплас відповів, що він цієї гіпотези не потребує”.

Визнаючи існування тільки матерії та її руху, Лаплас відкидав існування духу. Він формулює свої погляди на психіку людини так, що на грані видимої фізіології починається інша фізіологія, яку ми позначимо ім’ям психологія і вона є, без сумніву, продовженням фізіології видимої. Нерви, волокна яких губляться в мозковій речовині, поширюють нею враження, отримані від зовнішніх предметів та залишають у ньому постійні враження, які змінюють невідомим нам чином сенсоріум, або місцеперебування думки.

І це були типові наукові погляди XVIII століття. В першу чергу привертає увагу разюча зміна світогляду, втрата зв’язку з поглядами й світоглядом вчених та мислителів XVI-першої половини XVII століть, бо вони були піонерами нової наукової думки.

Українська філософська думка епохи Ренесансу розпочинається з творчості Юрія Дрогобича (Котермака, 1450-1494). Майбутній мислитель, гуманіст, астроном, астролог, медик та математик одержав освіту в Краківському та Булонському університетах. Вчену ступінь доктора філософії та медицини здобув у Болоньї де потім викладав математику та астрономію, а в 1481-1482 роках  обіймав  посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. У 1487-94 роках у Кракові працював професором медицини та астрономії. Був учителем М. Коперніка.  Серед його найвідоміших творів –  „Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року”, „Прогностична оцінка поточного 1483 року”, „Трактат з шести розділів про затемнення” (1490) та інші. Творчість Ю. Дрогобича має гуманістичне спрямування, що виявляється в його високій оцінці людського розуму: „Простори неба для очей незбагненно великі, але розумом легко можемо їх осягнуть”.

Проблему співвідношення небесного й земного світів учений розв’язував у дусі неоплатонівської ідеї космічної любові, якою, як він вважав, сповнений Всесвіт. На його думку людина, завдяки своїм доброчинним вчинкам, може уподібнитися Богові. Поряд з християнським Богом у творах Ю. Дрогобича появляються містичні  сили як наслідок його фахового заняття астрономією та астрологією. Він ототожнював впливи різних планет та інших космічних сил з певними надприродними силами, які діють на життя людини. З волі Марса, „властителя року”, „затемнення буде відповідати природі Сатурна”,  – писав він і, як приклад, довгі „сатурнівські хвороби” відбуваються з волі Сатурна, який розганяється біля „хвоста Дракона” та інше. Це пояснюється тим, що магія на той час ще була могутньою основою природознавства.

Ю. Дрогобич постійно наголошував на вивченні природи та її законів, щоб  знання поставити на служіння людині. У віршованих посланнях до папи Секста IV писав про те, що його праці пронизані, в першу чергу, шаною та повагою до людини, що наукові знання відіграють провідну роль. Він вважав, що погода залежить від географічних широт, місцевості, що можливо передбачити  погоду за допомогою тривалих спостережень над її змінами.

Філософським підґрунтям поглядів Ю. Дрогобича на людину є його прогностичні дослідження. Завдання всього людського життя  вбачав у піднесенні рівня пізнання до першоджерела життя, пізнання Начал, які рухають усім світом. У цьому пізнанні нам допомагає астрологія, що проливає світло на осягнення промислу Божого. З огляду на це й виникають ті фундаментальні філософські питання доби Відродження,  як про свободу волі, про активне начало людської природи, що сприяє розбудові власного життя та інше. Зірками управляються справи земні. Не примушують вони, але дозволяють самим правити, а якщо раптово загрожують – люди можуть відвести ці загрози розумом.

Отже, на думку Ю. Дрогобича, саме астрономічні дані (дані науки) допомагають людині у вирішенні певних проблем, з якими вона зустрічається в житті, оскільки значення зірок відображають загальний хід розвитку матеріального світу. Він вважав, що зірки – не причина злих вчинків. Зло  –  від лихих потягів людини. Значення астрології в тому, що вона дає змогу визначити певну засторогу, або надихнути на вчинок.

Отже,  принагідно українському філософу, знати як  зірки впливають на долю, вміти застосувати це знання в особистому житті під час вибору стратегії поведінки та цінувати це мистецтво, вбачаючи в ньому унікальність людської особистості  – ось та філософська основа його розуміння образу індивідуальності та неповторності людини. Згодом аналогічні думки буде висловлювати один з стовпів італійського Відродження Томмазо Кампанелла (1568-1639), який у  „Метафізиці” зауважував, що про божественність людини свідчить і пророчі (чаклунські) мистецтва, коли подібно Богу передбачають майбутні події, хоча й обумовлені Богом, але це не доказує, що пророцтва не божественні. Також, що окрім того великою мірою доказує божественність людини  астрономія, бо це він позначає в небі коло, рух зірок та  передбачає строки місячних й сонячних затемнень, сходження світил та їх імена, вплив на водні, земні й людські речі та поясняє, які зірки до яких речей воліють симпатію чи апатію.

Приклад діяльності Ю. Дрогобича вказує стан української філософської думки в епоху Ренесансу.

Астрологія в Нову епоху.

У XX столітті астрологія пережила справжній розквіт разом зі всілякими окультними й містичними вподобаннями. Основу сучасної астрології країн Заходу складає астрологія й багатобожжя древніх вавілонян, греків та римлян, хоча астрологи не вірять більше, що зірки та планети суть божества. На теренах України в цей час насаджуються інші принципи світосприйняття, які відрізняються від притаманного їх бачення в традиції нашого народу. Відбувається це через прихід до влади юдейської секти сатаністів, які назвали себе марксистами-ленінцями й з часом поширили своє вчення в значні маси населення не тільки в Україні, але й серед різних народів світу.

Як сказав англійський письменник-християнин Г.К. Честертон, що коли люди перестають вірити в Бога, вони починають вірити у все решту. Ми мали можливість пересвідчитись у справедливості цього вислову, коли насильницьки втрачена віра в Бога. Більшість населення Радянського Союзу вірило „у все” – в світле комуністичне майбутнє, в перевагу соціалістичної системи, в непогрішимість батьків-засновників комунізму, в правдивість друкованого слова й тому подібне. Звичайно, й у всесилля науки, яка могла пояснити всі тайни світобудови та творчо перетворити дику природу й людство, привівши його до комунізму.

Скасування чи підміна релігійної традиції християнського устрою життя призвела до того, що нові покоління тієї країни, які вже не могли пам’ятати різні народно-християнські традиції, або ж не хотіли, розпочали придумувати нові, здебільшого недосконалі й такі, що суперечать здоровому глузду. Наприклад – у день весілля подружжя разом з весільним поїздом в якому більшість його учасників уже напідпитку та, звісно, веселі й життєрадісні, бо цього вимагає це свято, приїздили до Могили невідомого солдата – місця скорботи, й галасливим натовпом, часто зі сміхом та веселощами, покладали квіти до цієї могили.

Впродовж тривалого часу гонінь на церкву й православну віру, що виходило з радянської влади, наука використовувалася для нищення релігійного уявлення про життя, як „науково недоказаного”, а „відсталого” й „середньовічного”. Проголошувалося, що віра  походить від невігластва та мракобісся та що „світло науки” розсіє „релігійні навіювання й забобони”.

Одначе, хоч би трохи уважна та розсудлива людина не могла не помітити, що багато оточуючих її феноменів виходять за рамки наукових знань. Також спрага духовного, а це звичайний стан людської душі, не могла задовольнитися плоским матеріалістичним поясненням. Коли наука проголошувалася всесильною, вона повинна була б надати відповідь на все. Ось тому, чим далі, тим більше набували розповсюдження псевдо наукові переконання та вірування – в темні пророцтва Нострадамуса, в контакти з прибульцями, в надприродні властивості утаємничених індійських йогів, у чарівне діяння різних контактерів, гіпнотизерів та екстрасенсів, у чудодійну силу роздільного харчування, ну, звичайно, в першу чергу, в можливість дізнатися про свою долю за непогрішимими вказівками зірок – тобто в астрологію.

Ще за радянської доби астрологічна тематика й термінологія набула розряду завидної популярності. Місцеві художники прикрашали мозаїчні панно в палацах піонерів, будинках культури й санаторіях Дівами, Вагами, Скорпіонами, Левами тощо. Знаки Зодіаку виготовлялися в благородних металах у вигляді кулонів та інших нашийних прикрасах, що набуло певної популярності серед населення. На початку Перебудови астрологічні прогнози протурили шлях на сторінки друкованих видань та екрани електронних засобів масової інформації.

Суспільство було настільки приучене до науко-поклоніння, що будь-яка, навіть поверхнева наукова образність, викликала почуття довіри. Але справжня неідеологована наука має справу з об’єктивними постулатами. Це ріднить її зі справжньою вірою й робить непримиренним ворогом різного роду забобонів. Ось чому, коли рухнув радянський ідеологічний диктат, то на його обломках розцвіла ядовита поросль окультизму, пробуючи підмінити собою справжню віру, розпочалися спроби задушити й справжню науку.

У ХХ столітті теми про астрологію все частіше заполоняють сторінки видань. Всілякого виду гороскопи стали чи не „найчитабельнішими” матеріалами. Хтось цікавиться, як йому поводитися того чи іншого тижня, хтось шукає свого коханого, а когось просто приваблюють ці таємничі космічні сили. Зараз законодавчо справа астрологів не заборонена, як і близька до неї – справа чаклунства. По селах ще й досі живуть бабки, які зцілюють, варять чар-зілля, просто пророкують. І через те, що часто за їх допомогою звертаються люди, то подібних „фахівців” стає все більше.

Гороскопи налаштовують людину на певний лад. Хтось дорікне – це ж нормально, коли людина, прочитавши, що зорі віщують небезпеку, буде обережною. Так. Але обережність надто теж не дуже корисна, бо вона надає людині невпевненості й, тим більше, не завжди виправдана. Іноді людина могла б ще більше утвердитися, довести свою правоту, відзначитись в якихось благих ділах, а та обережність, яку пророкує їй гороскоп, стримує та змушує іноді жити в якійсь боязні. Адже, якщо ми надіємося на Бога, то нічого не страшне. Хтось скаже, що коли гороскоп віщує добре, то людина більше спокійна, налаштована на краще, яке обов’язково здійсниться. Іноді так. Але гороскоп – річ не досконала, тим паче сьогоднішні газетні та журнальні гороскопи, які або „витягають” з Інтернету, або складають самі журналісти, щоб на час виходу видання не здаватися відсталим від інших. До того ж, „щасливий” гороскоп теж може нашкодити – іноді людині треба бути дійсно обачною, щоб не потрапити в халепу. Часом її треба застерегти, а не втішити брехливими передбаченнями. І тут знову – сила Сатани.

„Лише приблизний підрахунок коштів, які обертаються в сфері світового астрологічного бізнесу, нараховує 400 мільйонів доларів США щороку. Біля 4 мільйонів осіб, принаймні два рази за рік, звертаються до астрологів, ясновидців, сплачуючи при цьому від 10 до 100 доларів США. В розвинутих країнах кількість фахівців-ворожбитів сягає 10 й більше тисяч. У Франції їх більше 10 тисяч, якщо брати до уваги інформацію з декларацій про доходи. Насправді ж їх понад 30 тисяч, з яких 20 тисяч заробляють цією справою підпільно, не сплачуючи жодних податків”.

Астрологія є складовою вчень й практики багатьох сект та груп неопоганського руху „Нью ейдж”. ЇЇ використовують різноманітні чаклуни, маги, окультисти, кабалістики й теософи. В сучасній Європі також, як і в Америці, астрологія користується великою популярністю, вона стала найрозповсюдженішим методом передбачення долі в наш час. У країнах, де формальна більшість складають християни, значна частина людей у той же час вірять в астрологію. В США таких 40%, у Франції – 53%, у Німеччині – 63%, у Великобританії – 66%, у Російській Федерації – понад 40%. У США більш, ніж 200 тисяч астрологів з яких, як мінімум, 12 тисяч професійних. Щорічний обіг індустрії ворожіння на зірках – сотні мільйонів доларів. Приблизно таке ж положення в Канаді, Англії, Франції, Німеччині та й в багатьох інших країнах.

Зараз у світі діє безліч астрологічних центрів та шкіл, які часто ворогують між собою. На пострадянському просторі особливо відома школа Павла Глоби, яка являє собою синкретичну псевдозороастрійську секту. В світі існує декілька астрологічних громад та асоціацій, у тому числі й „Американська федерація астрологів” та „Міжнародне суспільство наукових астрологічних досліджень”. Величезними тиражами виходять різноманітні астрологічні часописи. Більшість газет в Україні публікують гороскопи. Мільйони людей купують книги з астрології та навіть збірки гороскопів для домашніх котів та собак.

Над вірою сміючись, храми руйнували, релігійні книги спалювали. Вакуум, що утворився в душі, намагалися заповнити атеїстичним маренням, матеріалістичним безглуздям. І багато людей у силу свого виховання прийняли це й стали цим жити. Зараз божевілля цих ідей стала очевидна для всіх. Сучасна людина потягнулася до духовного життя, а їй відразу пропонують нову „духовну їжу” – окультизм.

Неозброєний християнською вірою, знанням Священного Писання та пророцтв про майбутнє світу й пришестя антихриста, сучасна людина часом не в змозі вірно оцінити нав’язаних їй окультних вчень. Зголодніла за духовністю людина поглинає різну містичну отруту, пропоновану їй відповідними силами. Цим користуються уловлювачі душ, що навіть часто й не ховають своїх намірів. Вони прагнуть виховати новий тип людей „з окультними властивостями”, у тому дусі, котрий визначить можливість приходу лжемесії, антихриста, що спробує, як і передвіщено в Апокаліпсисі, знищити християнство й насадити інший тип релігії, що полягає в поклонінні йому, антихристу.

Серед сучасних українських псевдо релігій можна навести приклад секти послідовників вчення Ольги Асауляк, яке не являє собою нової систематичної філософсько-релігійної доктрини. Це – еклектична суміш з елементів східних містичних практик та вчень різних часів й народів, розведена християнською символікою та термінологією. Важко сказати, яких тільки елементів у ньому немає. Але, все ж таки можна визначити основні переважаючі складові вчення Ольги Асауляк, як таке, що засноване на псевдо-гностицизмі орігеністів, вченнях Стефана бар-Судаїлі та Вардесана, а в певних пунктах воно повторює єретичні думки Маркіона, Манеса та інших.

В основі єретично-міфічного вчення Стефана бар Судаїлі закладений пантеїстичний принцип – будь-яке єство співприродне Божественній сутності. Поширення цього вчення, що провадиться школою Ольги Асауляк пагубне для православного християнина, оскільки взяте воно з вчення єретичного орігенізму, заснованого Стефаном бар Судаїлі. Відчутний вплив думок самого Орігена в твердженні Ольги Асауляк про передіснування душ. Вчення Орігена було засуджене на П’ятому Вселенському соборі (553 р.). Вона вважає, що душі вже створені раніше й перебувають у „предвічному сяйві Трійці” й втілюються в земні тіла та стають людьми й так далі.

Основою майже всієї стародавньої християнської єресі, на які спирається Ольга Асауляк, є таємне єврейське вчення Кабала. Воно виникло на межі нашої ери в середовищі освічених юдеїв й увібрало в себе ідеї того часу. Можна знайти в ньому схожість з буддизмом, даосизмом, з грецькою філософією, з єгипетською та халдейською магією. Пізніше Кабала стала основою більшості „таємних вчень” – від першої християнської єресі, гностицизму та герметизму до середньовічної астрології, алхімії та сучасної магії. В Кабалі міститься ключ до розуміння масонського езотеризму.

Розглядаючи чимало положень з вчення Ольги Асауляк, що названо Школою єдиного принципу (ШЄП), простежується небезпідставний потяг її самої до „таємного єврейського вчення”. Кабалістик, як і Ольга Асауляк, вважають, що Мойсей у П’ятикнижжі (Торі) приховав від непосвячених „таємне знання” про будову матеріального та духовного світів, засоби проникнення в світ духів та керування ними. Вся Кабала побудована на паролях (кодах), до яких вдавалися пізніше також і гностики.

Довідавшись про „таємні знання” та про можливості сенситивних осягнень, людина, не очистившись від гордині та марнославства, забажала будь-якою ціною досягти їх. Звідси справжній бум новоявлених екстрасенсів кінця 80-х і початку 90-х років ХХ століття.

Не є виключенням й сама Ольга Асауляк, яка має так звані контакти з „невидимими друзями” розпочинаючи від 1992 року. Скориставшись ослабленням Православної Церкви, яка з великими труднощами почала підніматися з руїн, спричинених 70-літнім пануванням войовничого атеїзму, та часом неготовністю її служителів швидко створити масштабну альтернативу зруйнованому радянському матеріалістичному світогляду, Ольга Асауляк та подібні їй лжевчителі та сектанти швидко знайшли свою нішу.

Шукаючи істину людський розум знаходив не істинне догматичне Православ’я, а сурогатні містичні засоби „осягнення” Бога. Таким чином, не будучи ніколи причетними до церковного життя та самої Православної Церкви, люди потрапляли до антицеркви лжевчителів та через призму їхнього викривленого вчення ознайомились з псевдоправослав’ям.

Особливістю вчення Ольги Асауляк є те, що вона видає його в цілому за вищу стадію розвитку християнства, подає як надрелігійне християнство. Спрямовуючи своїх учнів до храмів, вона дає їм окультне (поганське) чи магічне тлумачення всього побаченого там. Відомо, що той, хто сповідує вчення новітніх псевдо пророків чи читає гороскопи, відкриває шлях до свої душі злим силам.

Передбачити щось особливе не беруться навіть найіменитіші астрологи. Згадаймо хоча б президентські вибори між Леонідом Кучмою та Петром Симоненком, коли Павло Глоба поклав у конверт аркуш з указаним прізвищем переможця. І розголосили напис лише після перемоги Кучми. Упевнений у собі астролог мав би ще до виборів назвати Кучму, адже тоді не треба було бути великим політиком, аби вгадати переможця. Не збулось пророцтво Глоби, що наприкінці 90-х років знову настане вік політичної кар’єри Горбачова.

Ось такі новітні хитросплетені шарлатанські псевдовчення, з застосуванням витяжок з магії, астрології й інших окультних вчень, обступили душу сучасного православного християнина.

Наведемо також приклад відомих та популярних в новітній час астрологів вже згадуваних вище подружжя Глобів. Вони часто виступають в теле-радіо передачах з лекціями з астрології, широко розказують на цю ж тему в друкованих виданнях, накрили чи не всю Росію й Україну мережею астрологічних шкіл. Хто ж вони такі та яке в них завдання?

Спочатку надамо слово їм самим. В журналі „Работница” в статті „З ким розмовляють зірки” ми читаємо „Пращури Павла по материній лінії – перси з роду гебрів (гебреї-юдеї) в Ірані – здавна присвячували своє життя астрології; дід також навчав Павла астрології, а вмираючи дід передав онуку слова-пароль, який відкриває учню доступ до вчителів – великих астрологів… Та заповідав їх шукати в Індії”. Коли Павло виріс, то відправився в Індію про що він говорить: „Я знайшов вчителів, які признали мене – заповідані слова-пароль допомогли. Допустили до вчення самого сакрального, яке передається тисячоліттями з вуст в уста, надали книги… навчили, як знайти дружину й добавили, що коли ваші життя поєднаються, ти посвятиш її в те, чим володієш сам й на вас буде покладена велика місія”.

Як видно зі сказаного Павлом Глобою, ним був послідовно пройдені всі види ритуальної магічної посвяти  в „утаємничені знання”. Перше – предки перси-гебреї, потомственні астрологи, в яких утаємничені знання завдяки навчанню та посвяти передавалися з покоління в покоління. Дід, помираючи, передає заклинання, які відкривають шлях до вчителів, тобто магів високої ступені посвяти, в яких астролог початківець має здійснити відповідне стажування.

Друге – Павло їде в Індію, чинить заклинання, з’являються вчителі й Глоба проходить новий курс магічної освіти, отримує високу ступінь посвяти, забезпечується необхідною літературою й посилається з великою місією в країну, де ще не розвинулася астрологія.

Щоб легше було здійснити задумане, йому підшуковується за допомогою відповідних сил дружина, яку він повинен посвятити в те, чим сам володіє.

Придумавши собі «легенду», Глоба підкидає її на загал. Далі відбувається найстрашніше. З радістю для нього надаються сторінки журналів та газет, в телеканалах відкривається телепрограма під рубрикою „Школа астрології”. Глобами проводиться мовлення на обширний загал для пропаганди астрологічних ідей. Країна покривається мережею шкіл, де люди слухають плівки, намовлені астрологами Глобами, а після цього активно долучають до заняття астрологією своїх рідних й знайомих. Та магічна отрута, великою частиною завдяки якій певно й загинув допотопний світ, все більше й більше заполоняє розум й серця мільйонів людей, відповідно формуючи їх свідомість та стиль поведінки в суспільстві.

І це твердження не голослівне. Як приклад наведемо твердження Тимура Свірідова, одного з яскравих представників школи Глоби. В статті „Що нам говорить Водолій?” він стверджує, що сьогодні на планеті формується новий тип людей, нова раса, яка буде наділена невідомими нам здібностями – окультними… І нам потрібно розвинути в людей потужне астрологічне мислення. А Павло Глоба передбачає, що в 1999 році прийде Месія, який народиться в Росії й надасть новій „Епосі Водолія” своє світобачення, інший тип релігії.

Це є свідченням, що пропаганда астрології та магії грає відповідну роль та має свою обумовлену мету – астрологія та магія покликані стати ще одним засобом у формуванні людської свідомості в нехристиянському, демонічному дусі. Шириться атака окультизму на сучасний світ, безкомпромісна боротьба за завоювання людських душ, яка відбувається на попередньо підготовленому тлі безбожжя.

Не озброєна християнською вірою, знанням Святого Письма та пророкувань про майбутнє світу й пришестя антихриста, сучасна людина не завжди здатна оцінити накинутих їй окультних вчень. Духовно висаджена, вона всмоктує різні містичні отрути, які пропонуються відповідними силами. Цим користуються ловці душ, які подібно Свірідову навіть й не приховують своїх намірів. Їм потрібно виховати новий тип людей з окультними здібностями. Потрібно виховати людей в тому сенсі, що надасть можливість приходу лжемесії-антихриста, який прагнутиме, як і написано в Апокаліпсисі, згубити християнство й насадити інший тип релігії, яка обумовлює в своїй основі поклоніння йому, антихристу.

Все це потребує в сучасний час особливої пильності, уважності християнина до себе й до всіляких проявів зовнішнього світу, необхідно пам’ятати, що боротьба йде не на життя, а на смерть, при цьому – смерть вічну для збочених з вірного шляху та, як сказав апостол Петро: „Будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти. Станьте проти нього міцною вірою, знаючи, що такі самі страждання трапляються і з вашими братіями в світі”.(1 Пет. 5, 8, 9)

4. Церква, наука й астрологія.

Церковні та наукові уявлення про астрологію

Вчення Миколи Коперніка призвело до переосмислення матеріальної світопобудови й релігійного світогляду щодо устрою Всесвіту, а також змусило теологів уважніше відноситися до Святого Письма де образність, а не буквальність відіграє сакральне значення в прочитанні його текстів. І справа була не тільки в тому, що руйнувалася релігійна карта світу, руйнувалися уявлення, які церква оголосила абсолютною непогрішимою істиною, а це не могло не викликати сумніви в непогрішимості й інших релігійних догм. Розпочався процес поступового ослаблення релігійної влади над умами людей, вивільнення мас від впливу „релігійних забобонів”, які мали місце в середні віки. Йдеться про помилки в трактуванні церквою матеріального світу, що підпорядковане законам природи, а також упереджене ставлення непогрішимості церкви в своєму трактуванні всіх без винятку питань – не тільки сугубо релігійного напрямку, але й природознавства, що є, в принципі, хибним явищем тогочасся, бо церква покликана до задоволення людства саме сакральними, а не матеріалістичними вченнями.

Як же розвивалися стосунки між церквою та наукою від середньовіччя до наших часів? Внаслідок діяльності Коперніка, Бруно, Галілея церква вже в середні віки була змушена певним чином переглянути свої позиції. А в подальшому зміна історичних умов не раз змушувала захисників, можна сказати, примітивного сприйняття релігії пристосовуватися до нових обставин. Особливо виразно цей процес пристосування можна простежити на прикладі католицької церкви.

Минає два сторіччя, настає ХІХ вік. Нова капіталістична формація завойовує провідні позиції в суспільстві, зростає й роль науки. Католицька церква не може ігнорувати цю обставину. І на Ватиканському соборі в 1869-1870 роках було проголошено тезу про можливість пізнання Бога природним світлом розуму через пізнання сучасного світу. Але на той час це була ще не стільки спроба зблизити релігію з наукою, скільки відображення прагнення церкви нейтралізувати значення наукових відкриттів, запобігти їх впливу на уми людей. Тому настійливо повторювалося, що не слід покладати особливо великі надії на людський розуму та всіляко підкреслювалось, що наука не повинна вступати в суперечність з істинами віри, а лише сприяти їх обґрунтуванню.

Було урочисто заявлено, що церква позитивно оцінює науковий прогрес й віднині не зазіхатиме на свободу наукового дослідження та самостійність науки.

У листопаді 1979 року черговий глава римської католицької церкви Іван Павло ІІ уперше офіційно визнав, що великий італійський вчений Галілео Галілей несправедливо постраждав внаслідок переслідування з боку церкви. Папа заявив, що інквізиція силою примусила Галілея відректися від вчення Коперніка.

Якщо наукова теорія правильно відображає певне коло природних явищ та зв’язки, що діють між ними, то вона здатна передбачити й такі явища, які існують, але ще не відкриті. Іншим словами, наукова теорія має велику евристичну силу, вона не тільки пояснює, а й організовує відкриття нового, певним чином спрямовує наукову діяльність, допомагаючи усвідомлено шукати нові факти.

Що ж до релігійних пророцтв, то вони ґрунтуються не на знанні, не на вченні властивостей навколишнього світу, а на промислі Божому. Отже, немає нічого дивного в тому, що подібні пророцтва мають неабияку завбачливу силу. Головна мета релігійних пророцтв не справити враження на релігійних людей, а зміцнити їхню віру, спонукати ще більш ревно дотримуватися настанов церкви, виконувати релігійні обряди. Католицькі теологи говорять приблизно так – та обставина, що Всесвіт перебуває в стані безперервної еволюції, що в ньому безнастанно виникають нові структури, незаперечно й неспростовно свідчить про творення яке триває, про те, що все в світі перебуває в стані безперервного винаходу вищою надприродною силою – Богом.

Релігія – це складне соціальне й духовне явище, корені якого виходять з глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси вказують на її зв’язок з розвитком суспільств – певної самовідтворюючої системи де один елемент пов’язаний з іншим. Процеси прогресивних змін або занепаду духовних цінностей в цілому всього суспільства неодмінно позначаються й на історичній еволюції релігійних вчень зміст яких становить основу релігійних вірувань. Навіть Фрідріх Енгельс писав з цього приводу: „В чому ж був вихід, в чому було спасіння для знедолених, пригнічених та бідних – вихід, спільний для всіх цих різних груп людей зі сторонніми та навіть протилежними один-одному інтересами? І все ж таки знайти такий вихід було необхідно для того, щоб всі вони стали охоплені великим революційним рухом. При тодішньому положенні речей вихід міг бути тільки в області релігії”.

Релігієзнавство визначає релігію як складову частину суспільства, яка розвивається разом з ним та впливає на людську свідомість. Перші істини досліджуються за допомогою пізнання реальних речей та явищ, що оточують людину. Другі пізнаються лише через одкровення Бога за допомогою церкви.

Фома Аквінський, використовуючи вчення Аристотеля, розробив систему п’яти доказів буття Бога засобами людського розуму та на основі вивчення природних явищ.

У світі все рухається, тому повинен існувати „першодвигун” яким є Бог.

Одна природна річ обумовлює іншу. В світі загальна спричинювана обумовленість. Такою першопричиною є Бог.

Світ також складається з випадкових явищ. Ці явища не можуть існувати самі собою, вони повинні породжуватися необхідною причиною, тобто Богом.

Різні речі містять в собі й різні ступені вдосконалення. Про них можна говорити лише в порівнянні з чимось більш досконалим. Такою абсолютною досконалістю є Бог.

Розвиток світу підпорядкований якійсь певній меті. Отже, повинен існувати початок, що визначає напрям розвитку світу до відповідної мети. Таким початком є Бог.

Наука, філософія, та релігія вивчають одну й ту саму проблему, тільки на різних рівнях. Розум наука охоплює лише сферою зовнішнього досвіду, а релігія володіє абсолютною істиною. Наука – це нижчий вид знання, релігія – вищий.

Що стосується відношення церкви до астрології, то воно також досить неоднозначне. Наприклад, видатний теолог та вчений середньовіччя, домініканський монах з Кельна Альберт фон Больштедт (1193-1280), більше відомий як Альберт Великий, першим висловив думку, що на внутрішньоутробний розвиток дитини впливають почергово всі планети. Його учень, також домініканський монах та видатний релігійний мислитель Фома Аквінський (1225-1274) у своїй теологічній праці „Summa Theologiae” розглядає астрологію як частину відносин між людиною та космосом. Він наголошує, що пророцтво та передбачення майбутніх подій за положенням планет можливе, оскільки вміння передбачати те, що можливо передбачати, належить до тієї галузі знань, яка лежить у площині можливостей людського духу і є одним з показників людської мудрості.

До цього можна додати, що астрологією займалися римські папи, як наприклад Сильвестр II, Іоанн XX, Іоанн XXI, Юліан II, Павло III, Лев X. Взагалі можна відзначити, що Римо-католицька й Греко-католицька церкви виявляють значно більшу толерантність до астрології, порівняно з православною церквою. На сучасному етапі вони взагалі виявляють більшу толерантність до інших філософських течій та поглядів.

Вчення про карму (і астрологія зокрема) цілковито суперечить християнству, але община Євсеїв використовувала деталі з астрології, адже вони складали гороскопи, зокрема для неофітів (з метою їх самовдосконалення та усунення вад характеру самими неофітами). Деякі фрагменти таких гороскопів збереглися в Кумранських рукописах.

Що ж стосується вчення про карму й реінкарнацію, яке присутнє як в астрології, так і в східних філософських системах, та яке несумісне з християнством, то доречно згадати, що так було не завжди. Тільки в 553 році, на II Вселенському Соборі в Константинополі це вчення було остаточно відкинуте та засуджене як єресь. Цей Собор взагалі оголосив усі інші філософські течії в релігії єрессю.

Якщо ж проаналізувати основні причини претензій зі сторони церкви до астрології, то ці претензії полягали в тому, що деякі астрологи вважали долю людини фаталістично детермінованою, незалежною від самої людини, в той час як християнська релігія вчила, що Бог дав людині свободу вибору. З другого боку, астрологічні прогнози нібито були засобом уникнути можливих неприємних подій, в той час як церква вчила смиренно переносити всі незгоди, розглядаючи їх як кару за гріхи.

У Біблії погляд на Всесвіт радикально не змінюється. Земля посідає місце в центрі Всесвіту. Це, звичайно, є образним значенням Землі, як центру осідку розуму людського, бо тільки планета Земля у Всесвіті населена розумними матеріальними істотами – людьми. Твердження фантастів та фантазерів про існування розумного біологічного життя в космосі не витримує ніякої критики, бо немає цьому ніяких підтверджень і в наукових колах, і в християнському вченні. Можна сказати, що зараз немає, а завтра будуть. Це так, абстрактне мислення дозволяє це, але такий плин думки суперечить основам християнського світосприйняття світопобудови, що відкрито людині завдяки Промислу Божому і про що викладено в християнських Святих Книгах. Стосовно осідку ангелів, то зараз нам це не дано познати, але вони й не асоціюються з космічними біологічними мешканцями.

Сумніватися в помилковості Святого Письма немає підстав навіть з точки зору „розумного матеріалізму”. Адже, те, що колись трактувалося церквою як істина, а потім, з розвитком наук, виявилося або недосконалим, або й невірним не є доказом не ідеальності основ Святого Письма, бо й після наукових винаходів Святе Письмо не спростовується, а навпаки – ще більше підтверджується його істина. Прикладом можемо навести дні творення Всесвіту, Землі й всього, що там є. Адже ці дні творення відповідають, обумовленим наукою, епохам та послідовності „зародження” космосу, Землі, рослинного й тваринного світу, а також „Homo sapiens” – людини розумної. Як було зазначено вище, Біблія – невичерпна криниця пізнання Всесвіту завдяки її символічності.

„Бог створив небо і землю” – стверджує Біблія вже з перших сторінок Книги Буття. Тому тільки Творець гідний поклоніння. І якщо зорі світять, то це Бог наділив їх такою властивістю, а якщо вони й втручаються в життя Його народу – то на це також є воля Божа. Зорі – це не боги, як у старих вавилонських текстах, а Господні слуги.

В Ізраїлі чаклунство було заборонено, а за астрологічну практику суворо карали. Той, хто хотів дізнатися про своє майбутнє, міг звернутися тільки до єрусалимського храму. Тут це питання адресувалося до самого Господа Бога через посередництво священика. Існував ще один „законний” шлях пізнання свого майбутнього – звернутися до справжнього пророка.

Боротьба проти астрології тривала дуже довго. Особливо виступили проти цього святий Василій та святий Августин. Для святого Августина астрологія є водночас єрессю та богохульством, оскільки відповідальність за людську гріховність вона покладає на Бога, бо астрологи вважають, що на небі існує невідворотна причина, яка зумовлює нашу гріховність, а саме: Венера, Сатурн або Марс схиляють нас до тих чи до інших дій, переклавши відповідальність за це на Того, хто створив небо й зорі і хто через посередництво колообігу зірок керує всім.

Інтерес до астрології зростав у XII столітті, особливо в Франції. Однак не всі вчені вірили цій „науці”. Досить поміркованим був Фома Аквінський. Гороскопам він присвятив дві праці – „Про долю” та „Про астрологічні судження”. В останній він відзначає, що коли людина зважає на мову зірок у питаннях, які стосуються, наприклад, можливості негоди, захворювання, якості майбутнього врожаю та інших речей, що залежить від пізнаних природних причин, в такому разі немає жодного гріха, оскільки всі люди зобов’язані враховувати „волю неба”. З іншого боку дуже важливо утримуватися від думки, що воля людини залежна від астральної необхідності, адже, якби то була правда, не розумно було б вважати людські вчинки добрими або злими, похвальними або такими, що заслуговують на покарання. Тому звертання саме з цієї причини до гороскопу є великим гріхом.

Отці Церкви впродовж усієї її історії також приділяли велику увагу боротьбі з чаклуванням та астрологією. Вони вказували на фаталізм астрології, непряме виправдання нею зла.

Блаженний Августин, єпископ Іпонійський: говорить, що астрологи приписують небесним тілам причину того, що підвладне волевиявленню кожного з нас, тобто причину схильності до чеснот чи до пороків. З одного боку смішно заперечувати їм, а з іншого, оскільки багато хто вражені цією оманою, сама необхідність вимагає не залишати цього в мовчанні. Але в словах цих звичайно багато нерозумного, а набагато більше нечестивого. Тому що злотворні зірки причину своєї злотворності переносять на Творця свого. Якщо зло для них природне, то Творець – творець зла. А якщо вони робляться злими зі своєї волі, то вони живі істоти, обдаровані сваволею, що піддаються невимушеним та вільним прагненням. Стверджувати ж це про речі неживі є вершиною божевілля.

Потім, наскільки безглуздим є твердження, що зло й добро припадає кожному не за його достоїнством, але через те, що зірка стає благотворною, бо знаходиться в такому-то місці. І що вона ж робилася злотворною, тому що стикається з такою-то зіркою чи групою зірок. І знову негайно забуває свою злоякісність, якщо трохи ухилилася від відомої фігури!

Окрім цього, якщо початок вчинків порочних та доброчесних не від нас залежить, але є наслідком народження, то даремно існують законодавці, що визначають, що нам робити та чого уникати, даремно існують і судді, що нагороджують чесноту та карають порок. Ні злодій, ні убивця не винний у злочині, бо йому, якби й хотів, неможливо було утримати руки, бо до цих вчинків неминуче спонукувала його необхідність. А хлібороб збере рясні плоди, насіння не кидаючи в землю та не поточивши коси, а купець збагатиться чи хоче того він, чи ні, тому що доля збере йому купи грошей.

Великі ж надії християн обернуться в ніщо тому, що ні праведність не буде вшанована, ні гріх засуджений, тому, що люди нічого не роблять за власної волі. Отже. там де панують необхідність та доля, там немає ніякого місця нагороді за доброчинність, а саме це складає перевагу правосуддя.

Царства людські влаштовуються взагалі божественним провидінням. Якщо ж хто-небудь приписує це долі на тій підставі, що ім’ям долі називає саму  волю чи силу божественну, такий нехай думку стримає, але вислів її виправить. Бо навіщо йому не сказати відразу ж того, що він скаже після, коли його запитає хто-небудь, що він розуміє під долею? Адже коли люди чують це слово, вони, відповідно до звичайного вживання його, розуміють під ним не інше, як вплив відомого розташування зірок у той момент, коли хто-небудь народжується чи зачинається.

Цей вплив деякі вважають незалежним від волі Божої, а деякі стверджують, що воно саме на ньому й ґрунтується. Ті, котрі думають, що зірки без волі Божої визначають, що ми будемо робити, які будемо мати блага чи які потерпимо нещастя, повинні бути предметом відрази для всіх, не тільки для сповідуючи істинну релігію, але й для тих, котрі бажають бути шанувальниками яких би то не було, хоча б і помилкових, богів. Тому, що подібна думка ні до якого іншого наслідку не призводить, як до того, що не потрібно рішуче шанувати чи молити ніякого бога.

Ті ж інші, котрі ставлять у залежність від волі Божої розташування зірок, і що визначають певним чином, яким хто буде та що з ним трапиться доброго чи поганого, ті, якщо думають, що вищою божественною владою надана зіркам така влада поганять небо, тому що за їхньою уявою виходить, що, в свого роду, ясновельможному сенаті небесному та світлій небесній курії визначається, що повинні бути вчинені лиходійства.

Також, яке місце залишається промислу Божому про справи людські, котрим надається небесна необхідність, коли Господь є Господь і зірок, і людей? Якщо ж скажуть, що зірки, хоча й отримують владу від верховного Бога, визначають вищезгадане не за своєю волею, а при відомому сполученні неминучих умов виконують тільки Його веління – в такому випадку чи не варто відразу про самого Бога думати те, що виявилося найвищою мірою невартим приписувати волі зіркам?

Скажуть, що зірки скоріше позначають згадане, ніж роблять його так, що відоме розташування їхнє є як би свого роду відома фраза, що пророкує майбутнє, але не вирішальна для нього. Дійсно, такої думки трималися деякі досить вчені люди. Але в такому випадку виходить, що вони ніколи не могли пояснити, звідкіля в більшості випадків така різниця між близнюками в житті, у діяльності, в пригодах, у заняттях, у мистецтвах, у суспільному становищі та в інших умовах життя людського, бо багато людей, які чужі їм у цьому відношенні бувають на них більш схожі, ніж самі близнюки один на одного, хоча вони в народженні бувають відділені самим незначним проміжком часу, а зачинаються в один навіть момент? Ось так пояснює питання астрології блаженний Августин, єпископ Іпонійський.

Тертуліан у своїй праці пише, що між різними людськими заняттями не можна не помітити деяких мистецтв чи професій, що сприяють ідолопоклонству. Про астрологів навіть говорити не варто, але тому що один з них надумав виправдати себе в тім, що продовжує займатися цією професією, то слід сказати кілька слів з цього приводу. Зауважимо, що поміщати імена поганських богів на небі, приписувати їм як би всемогутність та відхиляти людей від піднесення молитов Богу, вселяючи їм віру, начебто їхня доля однозначно визначена зірками, а все це є рівнозначне поклонінню поганським богам. Астрологія в цьому випадку уподібнюється падшим ангелам, що відійшли від Бога для зваби роду людського. Якщо магія підлягає засудженню, а астрологія її різновид, то разом з видом підлягає осуду і різновид. Так з часу появи Євангелія всякого роду софісти, астрологи, чаклуни, маги повинні бути неминуче покарані.

Татіан у „Слові проти еллінів” пише, що: „Демони зробили людей жертвою свого відступництва. Вони, показавши людям порядок розташування зірок, як ті, що грають у кості, ввели долю, яка далека справедливості, тому що і суддя, і підсудний такими зробилися за визначеністю долі, яку демони винайшли. Підставою до цього для них послужило поміщення тварин на небі. Тому що вони удостоїли небесної почесті тварин з якими жили після повалення з неба, плазуючих, що плавають у водах, чотириногих, живучих у горах – це для того, щоб думали, що й вони перебувають на небесах і щоб за допомогою розташування зірок переконати, що життя на землі, не завжди логічне та передбачуване, може бути наперед визначеним. Таким чином, чи гнівливий хто чи терплячий, помірний чи не помірний, багатий чи бідний хто  таким буває від призначення тих, котрі мають у своєму розпорядженні народження та що розподіл Зодіаку є справа богів. Якщо світло одного з них, як говорять, сильніше, то він віднімає славу в інших, а хто переможений нині той знову може бути переможцем. Вони з задоволенням займаються семи планетами як гравці в кості. Але ми вище долі і замість блукаючих демонів знаємо одного Господа незмінного і, не підпорядковуючись долі, відкидаємо і її основоположників”.

Мінуцій Фелікс у своєму творі „Октаві”, говорячи про римські гадання та пророкування пише, що коли в рідкісних випадках ці пророкування й збувалися насправді, то це можна пояснити тим, що між безліччю помилкових пророкувань яке-небудь з них випадково могло б потрапити в істину і, що чаклуни й астрологи, які промишляють пророкуваннями, не тільки знають демонів, але й за допомогою їхньою чинять усі свої витівки, схожі на чудо, бо за їхніми настановами та впливом вони роблять свої чари, змушують бачити те, чого насправді немає чи навпаки не бачити того, що є. Перший з таких магів за словами та справами своїми є Сосфен (Остан), тобто – той самий маг, що, як ми вже вказували, появився один з перших розповсюджувачів астрології в Елладі.

У першій половині ХІV століття в Україні-Русі стало поширюватися безліч марновірств. Мудреці, що приїжджали з Заходу, привозили з собою багато книг з астрології та інших окультних наук. Великим захисником віри православної проти пагубних марновірств став Преподобний Максим Грек. Він написав цілий ряд слів та послань проти астрологів. Ці його твори не втрачають своєї актуальності й у наш час.

От назви деяких його творів проти марновірств та марновірних вчителів. „Про те, що Промислом Божим, а не зірками щастя й людська доля влаштовується”. „Проти тих, котрі намагаються за допомогою спостереження зірок пророкувати майбутнє і про свобідну волю людини”. „Повчальне послання до одного князя про облудність астрології й втішливе для тих, хто в тузі живе”.

У своїх творах проти марновірств преподобний Максим Грек наводить численні приклади зі Священного Писання, з історії церковної, а також повчання святих отців церкви – святителів Василя Великого та Григорія Богослова, блаженного Августина, преподобних Максима Сповідника й Іоана Дамаскіна.

Викриваючи розповсюджувачів гороскопів, преподобний Максим Грек пише: „Божевілля їхнє і облудність незначної їхньої хитрості всякий може зрозуміти з того, що кожен з них, а їх дуже багато, описує щороку свої довгі міркування, які й пропонує для розпродажу на базарах, де всі про одне й те ж саме пишуть, і не можна знайти жодного з цих міркувань, щоб воно було згідне з іншим. Тому що кожен, розуміючи за своїм поглядом вплив тієї чи іншої зірки, порізно описує її. Цього з ними не сталося б, якби їх «наука» була істинна. А як основа в них не вірна та не тверда, то й все, що походить від них – брехливе”.

У листі невідомій особі, що супроводжувала його, він пише, що надсилає працю, яка відкидає всю принадність астрологічну і всяке чаклунське нахабство, бісами винайдене.

Преподобний Максим Грек звертається до Бога: „Як я, створений за Твоєму божественному образу й подобі, тобто вшанований даром свободи волі та одержав силу й дію блага та праведності – невже я дією якоїсь недоброї зірки можу бути схилений до здійснення зла, як безсловесна худоба, яку господар тягне на прив’язі? Ні, я ніколи не погоджуся з цим безбожним вченням божевільних зіркарів, що позбавляє мене свободи волі!”. „Тому що Творець обдарував нас свободою волі, ми владні над своїми справами. А всі зірки підлеглі тобі, тому що всі вони створені заради тебе, щоб служити тобі, а не володіти тобою”.

Хто захоплюється чаклунством, буде корисно повчання святителя Василія Великого, який закликав, що не цікався про майбутнє, але з користю має в своєму розпорядженні сьогодення. Бо яка тобі вигода передбачити майбутнє? Якщо майбутнє принесе тобі щось добре, то воно прийде, хоча ти й не знав заздалегідь. А якщо воно скорботне, навіщо дочасно мучитися скорботою? Ти хочеш упевнитися в майбутньому? Виконуй запропоноване євангельським Законом та очікуй насолоди вічними благами.

Взагалі неможливо знайти когось з християнських письменників, який би не викривав у своїх творах певного роду марновірства. І, як ми бачимо, отці церкви одностайно виступають проти астрології, викриваючи її як різновид магії, засіб спілкування з демонами, а астрологів порівнюють з падшими ангелами, які зваблюють рід людський й суворо забороняють спілкування з цими „ворогами Божими”. Особливої уваги заслуговує висловлювання Тиціана, де показано божевілля астрологів, які назвали сузір’я іменами тварин, планети – іменами поганських богів, а потім з характеру останніх стали виводити долю людини чи держави в залежності від розташування цих „небесних тварин”.

Окремою темою потрібно розглянути присутність волхвів під час народження Ісуса Христа. Декого бентежить питання, що коли астрологія основана на демонічному характері, а використання її є гріхом, то як же волхви взнали час народження Христа?

На це питання відповідь обумовлює причину, за якою чекали цю зірку на Сході та пильнували за її появою. Народження Христа пов’язують з пророкуваннями, які наведені в книгах Старого Завіту. В книзі Чисел ми читаємо: „Бачу Його, але нині ще немає; бачу Його, але не близько. Сходить зірка від Якова і постає жезл від Ізраїля…”.(Числ.24,17) У пророка Ісаї: „Постань, світися [Єрусалиме], бо прийшло світло твоє, і слава Господня зійшла над тобою. І прийдуть народи до світла твого, і царі – до сяйва, яке сходить над тобою. …усі вони із Сави прийдуть, принесуть золото і ладан і звістять славу Господа”.(Іс.60,1,3,6) У псалмі 71-му ми читаємо: „Царі фарсійські з островів дари піднесуть, царі Аравії і Сави дари принесуть”.(Псалтир.71,10) В Святому Письмі є й інші пророкування щодо місця й часу та обставин народження Христа.

З іншого боку ми повинні звернути увагу на можливостях, які обумовлюють премудрість Божу, яка могла надати можливість волфам піти до Христа. Йому одному відомі оптимальні засоби для здійснення задуманого.

З цього можна зробити висновок про волфів, які прийшли поклонитися Христу, що не завдяки магії чи астрології, а завдяки тому, що Сам Господь відкрив їм це засобами, які Він вважав за потрібне. Отже, ніякої заслуги астрології в факті приходу волфів за зіркою до місця народження Христа немає. Навпаки, Господь таким чином показав волфам, що їх заняття астрологією нічого не варте, бо де ж їх власна прозорливість щодо появи такого значимого для Всесвіту явища, як поява Віфлеємської зірки. Їх поклоніння немовляті-Христу є свідченням величі Слова Божого, а астрологічні міркування є мішура. Господь послав це їм, певно, як приклад всім астрологам та іншим магам про те, що їх заняття противне, недієспроможне.

Небо й зірки – це таке творіння рук Божих, яке видне всім. Через це в деяких випадках Господом за допомогою їх даються знамення, які передбачують важливі події в майбутній долі людства. Так, під час хресних страждань Спасителя, перед самою його смертю „…настала темрява по всій землі аж до години дев’ятої. І сонце затьмарилось…”.(Лк.23,44-45) Людям цим вказувалося, що людськими руками убитий Той, Який прийшов спасти рід людський, а також відкрити шлях до спасіння, до Царства Небесного. Відбулася тимчасова перемога темноти, здійснилася справа беззаконня, а в знак цього, як символ, земля покрилася темрявою.

Ми також читаємо в Євангелії про те, що під час кінця світу, перед другим приходом Христа будуть знамення на Сонці, Місяці й зірках і, що будуть страшні та великі знамення з неба. Отже, для сприйняття  Божих знамень небесних нам не потрібні „знання” астрології чи тлумачення їх астрологами. Кожний, хто прийняв Святе Письмо в серці своїм, не засумнівається в причині цих явищ.

Ми знаємо, що людям таємниці Божі відкриваються в міру їхньої духовної посвяти чи, інакше кажучи, в міру набування Духа Святого. Чим більше людина відкривається й віддається Богові, тим більше вона буде жити життям Христа, мислити, відчувати та діяти подібно Христу. Як сказано в Євангелії від Іоанна: „…хто любить Мене, той слово Моє триматиме і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього й оселю сотворимо в нього, щоб усі були єдине – як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, так і вони нехай будуть у Нас”.(Ін.14,23;17,21) І як сказав Святійший Філарет, Патріарх Київський і всієї Руси-України: „Ніхто не може знати Бога, але Сам Бог відкриває Себе людині настільки, наскільки Він хоче і наскільки людина може вмістити Його в собі”.

Загальновизнаною думкою серед наукової інтелігенції, особливо технічної, є твердження, що астрологія – антинаукова за своєю суттю, і не має під собою ніякого ґрунту, відноситься до забобонів та пережитків минулого й у наш час науково-технічного прогресу не має права на існування. Причому, в залежності від рівня інтелігентності й вихованості, що, на жаль, зовсім не обов’язково співпадає з наявністю в людини диплому про вищу освіту, реакція на астрологію проявляється від саркастичної посмішки до відкритого агресивного нападу як на саму астрологію, так і на конкретних людей – астрологів. Загальновизнаною є думка, що серйозний науковець не може займатися астрологією. Особливо в цій царині відзначилися астрономи. Основною „жертвою”, як правило, є газетні гороскопи, а також астрологи, які їх складають та легковірні, забобонні люди, які ці гороскопи читають.

З точки зору більшості представників технічної інтелігенції астрологи – це люди малоосвічені, або ж шарлатани, які наживаються за рахунок довірливості та необізнаності пересічних людей. Поряд з цим важливим аргументом з боку віруючої частини цієї інтелігенції, а також священників, є прирівнювання астрології до магії й поганства.

Розвиток науки в XIX-XX століттях, зокрема виникнення квантової механіки та релятивістської теорії, показали наївність механістичного матеріалізму, в результаті чого наука від нього відмовилася. Виявилося також, що психіка людини не обмежується фізіологічними процесами. Науковці „перехворіли” й атеїзмом, відтак переважна більшість видатних вчених цього періоду – глибоко віруючі люди.

Втім, ідеї матеріалізму не зникли, їх підхопили деякі філософи. В 1918 році „науковий” матеріалізм та атеїзм набув найбільшого визнання за всю свою історію існування, входячи складовою частиною до марксистсько-ленінської філософії. При цьому з матеріалізмом відбулися певні зміни. Так, механістичний детермінізм був усунутий, відповідні погляди вчених XVIII століття були оголошені „вульгарним” матеріалізмом. Натомість було додано вчення про класову боротьбу й керівну роль комуністичної партії в формуванні суспільно-політичних подій.

У Радянському Союзі починалася доба ідеологічної цензури в науці, яка в кінцевому результаті вилилася в репресії проти видатних вчених, знищення та заборону наукових праць, їх авторів, а то й цілих галузей науки, як це було з генетикою та кібернетикою.

5.Висновки.

Глибока віра в Бога – панацея від марновірства.

„Коли народ побачив, що Мойсей довго не сходить з гори, то зібрався до Аарона і сказав йому: встань і зроби нам бога, який ішов би перед нами, тому що з цією людиною, з Мойсеєм, який вивів нас із землі Єгипетської, не знаємо, що сталося. І сказав їм Аарон: вийміть золоті серги, що в ушах ваших дружин, ваших синів і ваших дочок, і принесіть до мене. І весь народ вийняв золоті серги з вух своїх і принесли до Аарона. Він взяв їх з рук їхніх, і зробив з них відлитого тельця, і обробив його різцем. І сказали вони: ось бог твій, Ізраїлю, що вивів тебе із землі Єгипетської! Побачивши це, Аарон поставив перед ним жертовник”.(Вих. 32,1-6)

Отримавши від Бога все, люди не хотіли бути вдячними Йому за це. Не маючи ні в чому потреби, бачачи Його підтримку, блага, якими він обдаровував усіх, люди легко відпадали від Бога. Впродовж історії людство постійно впадало в ідолопоклонство. В чому ж його причина. Впродовж плину людської цивілізації постійно повторювалися спроби відірватися від Бога, людина намагалася пізнати світ, зрозуміти його таємниці. Але чомусь замість того, щоб звертатися за поясненням цих таємниці до Творця всього, вона покладалася на власний досвід, брала за одкровення свої власні пізнання та припущення, які були обмеженими й часто призводили до безглуздя та великих помилок.

Минули часи, коли причиною марновірств називали брак просвіти й наукового погляду на явища природи, але, як бачимо, і в час розквіту суспільних наук, розвитку наднових технологій, людство не позбавилось марновірств. Світ охопила епідемія, що навіть у середні віки називалася дрімучим марновірством. Загал легко визнав права ірраціонального досвіду в зв’язку з модою на фантастику, НЛО, пара-нормальними явищами. Закостеніла в матеріалізмі комуністична пропаганда через телебачення впродовж десятків років запевняла, що „неймовірне” може бути „очевидним”.

Колись свідомість, що не знає Бога, несамовито пручалася всякій метафізиці, чому ж тепер отримали повну „індульгенцію” містика та магія? Виникло бажання проникнути в інший світ, заволодіти ним, але тільки не засобами які вказав Бог. Бачимо ту ж саму тягу до забороненого плоду. Причина такого стану в тому, що люди перестали признавати існування Творця всього, а внаслідок цього зникла першопричина, існування всього. Це вплинуло на всі сфери людського буття. Матеріалізм так й не зміг доказати чи пояснити надприродне, не зміг доказати відсутність існування духовного, не зміг заперечити й переконати у відсутності існування людської душі, зате підготував ґрунт для розтління цієї душі .

Наукові відкриття призводили до ще більших таємниць. В наш час зіткнулися два світи – постатеїстичний та секулярний. Ось у цьому середовищі розвинувся новий виток історії розвитку й поширення марновірств. Тому в сучасному світі є активний агностицизм, є різні форми атеїзму, як, наприклад, форма антирелігії, що зводить атеїзм саме на рівень деякої нової релігії. Є індиферентний атеїзм – форма байдужості, найбільш розповсюджена нині. Цим можна визначити поняттям секуляризму, що формує приблизно таку психологію: „Може бути Бог десь і є, – може бути! Але взагалі ж мене, поки я тут живу, це не стосується. От подивимося, коли я вмру. Але доти турбуватися не варто. Він десь там, а я тут, й життя будується зовсім від Нього не залежне”. Приблизно такий секуляризм, який воістину царює в сучасному світі. А з цим признається існування будь-чого, будь-яких форм існування суспільної й релігійної свідомості, новітніх псевдонаукових та філософських морально-етичних систем тощо.

Прийняття секуляризму може поступово призвести до повного знищення релігійної сторони навіть усередині християнських церков, вважають песимісти. Секуляризація свідомості полягає в тім, що в голові людини може одночасно бути присутнім безліч абсолютно несумісних понять. Ця індиферентність та секуляризм проявляється в хворобливих суспільних формах. Як писав Достоєвський, що коли Бога нема, то все дозволено! Ну, а якщо все дозволено, де ж ти зупинишся?

Таке становище крім розтління суспільства й падіння моралі, спричинило можливість нового відродження окультизму й навколо окультних систем. Але досвід Православної Церкви аргументовано переконує в тому, що не однаково як вірити, в що вірити, яким змістом наповнювати життя людини.

Що таке віра? На перший погляд немає нічого складного у визначенні цього зрозумілого й відомого всім почуття, але це тільки на перший погляд. Чи до кінця відоме воно нам та чи вповні ми його розуміємо.

Насамперед потрібно сказати, що віра – це властивість людської природи. Вона є основним фактором, що забезпечує формування розвиток та всю життєдіяльність людини. Звучить дещо дивно, але якщо розглядати значимість усіх складових, що забезпечують функціонування людської природи, то віру можна з упевненістю назвати основною. А як складова властивість людської природи, вона притаманна абсолютно всім, всьому людству. Тому поняття невіруючий, або ототожнене з ним у наш час атеїст – є відносним терміном, який вказує стан віри в людині, але аж ніяк не виказує наявність чи відсутність віри в певної людини. Бо в цьому випадку обумовлюється не відсутність у людини віри як такої, а відсутність віри в Бога, наявності віри релігійної, тобто це поняття стосується предметності людської віри.

Визначимо саму природу віри. Насамперед звернемось до Святого Письма. Апостол Павло говорить: „Віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому”.(Євр.11,1) Так визначає сутність віри апостол Павло. Отже, віра є, по-перше, та духовна сила в християнина, що може забезпечити йому осягнення бажаного, а, по-друге, – впевненість у тім, що не дано йому пізнавати безпосередньо, через його зовнішні органи почуттів. Жити без віри людина взагалі не може, як би вона не запевняла себе в своєму безвір’ї. Як говорить про це архієпископ Іоанн Шаховський, що шлях високої віри є напрямок, даний усім людям. Навіть невіруючі в Бога, самі того не розуміючи й не бажаючи визнавати, живуть вірою в своєму житті. Вони вірять свідченню інших, довіряють іншим і в історичному сенсі, і в особистому своєму житті.

Так, ми, люди, не вагаємося, що наша мати є саме наша мати, хоча впевненість наша не спочиває на досвіді власних знань, а тримається на вірі, на довірі до близьких людей. Віра є те, що живе Богом, а не собою. Віра є деяке нове повітря, через яке предмети світу ми бачимо по-новому й усе по-новому бачиться. Віра, достовірніша всякої реальності цього світу – вона є не тільки переконання, але й стан. Віра є добра дійсність, а невір’я – дурний сон. Невір’ям жити не можна, як не можна жити тільки сьогоденням на цій землі. І тому невір’я, по суті, немає. Є тільки віра та є маловір’я. „Дійсно, всяка людина, що живе на землі, як тінь ходить…”.(Пс.38,7) Минулого вже немає, майбутнього ще немає, а сьогодення – де воно?

Яким чином забезпечується сприйняття сьогодення, існування в ньому. У вірі, найвищому акті душі людської, є дві сторони: одна, так би мовити, матеріальна, основна, первісна, а друга – духовна, похідна. По-перше, віра є довільне сприйняття істини, без допомоги очевидності, скоренням розуму свідченню одкровення. По-друге, віра є вільне зречення самого себе, тобто абсолютне підкорення своєї волі того, чийому одкровенню скорив себе розум. І це підкорення відбувається повсякчасно, кожної миті нашого існування, в залежності від того кому чи чому ми підкоряємо свою волю, а відбувається це через віру. За словами апостола Павла: „Невже ви не знаєте, що кому ви віддаєте себе в раби на послух, того ви й раби, кому покоряєтесь: чи то раби гріха – на смерть; чи то послуху – на праведність?”.(Рим.6,16) Підкорення волі йде через віру, а від волі залежить всі інші вчинки людини, плине вся її життєва діяльність.

Віра – це те, завдяки чому в людині фіксується, аналізується та утверджується будь яка інформація, тобто через віру відбуваються всі пізнавальні процеси. Отже, при розгляді явищ марновірств ми повинні апелювати саме до нашого розуму, фундаментальною підвалиною якого є наша Православна віра.

Християнин має постійно підвищувати свій розумовий потенціал, бо до цього закликає Біблія. На жаль сили зла всіляко відвертають людство від цього, бо досвідченій, розумній людині значно легше протистояти витівкам Диявола. Отже, християнські провідники мають докласти не абияких зусиль, щоб залучити людство до вивчення християнської релігійної філософії та й взагалі наук, а це створить можливість більш глибокого пізнання світопобудови на користь людству.

Стосовно марновірств людських зауважити, що всі вони побудовані на незнанні законів природи й світопобудови взагалі та відсутності в їх носіїв глибокої християнської віри.

З огляду на вищенаведене ми можемо більш ґрунтовно охарактеризувати явище астрології стосовно впливу планет й зірок на долю народів чи навіть людини. Можна запевнити однозначно, що ніякої передбачувальності долі за розташуванням небесних тіл не може бути навіть речі. А всі без винятку астрологи є звичайнісінькі аферисти й шарлатани, що використовують необізнаність й „темряву” людини лише з однією метою – аби отримати матеріальну чи прирівняну до неї винагороду, інколи моральну.

Отже від Бога та віри людини залежить зміст її життя. Адже, хто краще може розкрити цей зміст, наповнити його істинними цінностями, істинним сенсом, як не Той, Хто дарував це життя людині та постійно Своїм промислом піклується про життя кожної людини.

Всього Вам щонайкращого!

Підготував Лука Іваницький.

Українська Національна Асамблея, місто Суми.

http://www.unso.sumy.ua E-mail: luka100luka@ukr.net, perepust@ukr.net

]]> http://unso.sumy.ua/2011/02/hrystyyanstvo-j-astrolohiya/feed/ 0 http://unso.sumy.ua/2011/02/hto-vykonaje-prohramu-revolyutsijnoji-ukrajinskoji-partiji/ http://unso.sumy.ua/2011/02/hto-vykonaje-prohramu-revolyutsijnoji-ukrajinskoji-partiji/#comments Thu, 10 Feb 2011 22:03:56 +0000 nimyj http://unso.sumy.ua/?p=4299 Рівно 111 років тому (10 лютого 1900 року) в Харкові виникла перша в Наддніпрянській Україні українська політична самостійницька організація – Революційна Українська Партія (РУП). Програму до неї написав ідеолог державної самостійності України Микола Міхновський. Ця програма так і називається – «Самостійна Україна».

З огляду на те, що суть програми, затвердженої 10 лютого 1900 року, залишається актуальною й донині, подаємо витяги з цього документу:

«1. Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває в становищі зрабованої нації.

Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього роз­витку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в дер­жаві, для якої плекання індивідуальности є ме­тою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що держав­на самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеа­лом у сфері міжнаціональних відносин.

2. Коли доводиться нам іти на свої збори під до­питливими поглядами цілої фалянги правительственних шпіонів, коли українцеві не вільно при­знаватись до своєї національности і коли люби­ти Вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царсь­ке правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, ви­дано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі яко­го права на всіх урядах нашої країни урядовця­ми призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізуваних ренегатів? На ґрунті якого пра­ва з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і так далі. І, нарешті, найголовні­ше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?

3. Над нами висить чорний стяг, а на йому на­писано: “Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?”

Це не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли в Української держави відібрано право бути дер­жавою, то поодинокі члени колишньої республі­ки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав, ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої Української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш із бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажа­ють той люд, на кошт якого годуються. Непокір­ливі тубольці погорджуються невимовно, а не­безпечні з них засилаються на Сибір.

4. Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді не­людські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля.  Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукають, хто був кому родичем, – ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв’язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби!

5. Одно можна сказати, що первозвісника сучасного політичного українства – Шевченка – не зрозуміло ні його власне покоління, ані по­близькі до нього. Коли Шевченко своїми страж­даннями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну ук­раїнського народу, то поблизькі до нього поко­ління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: “Робім так, щоб ніхто ніде не бачив вашої роботи!” Ці покоління “білих горлиць” своїм псевдопатріотизмом деморалізу­вали ціле українське суспільство у протязі півсто­ліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його това­риші, ці покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію льояльности, ці покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інерт­ністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молоді, що стояла на українсько-національному ґрунті. Ці покоління зробили український рух чимсь га­небним, чимсь смішним, чимсь обскурантним ! Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Ці покоління самі найліпше назвали себе україно­філами, цебто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями. Так­тика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лиши­лися без потомства, і сучасна молода Україна вва­жає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та ко­роля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв’язків – крім однієї страшної й фатальної зв’язі – своєю кров’ю заплатити за помилки попередників.

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки ми­нули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обо­в’язок. Вона виписує на свому прапорі ці слова: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Вона віддає себе на служення цьому великому ідеалові, і доки хоч на однім клапті української території панува­тиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою.

Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування.

Нехай наша історія сумна й невідрадна, не­хай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити, як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато – цілих 30 мільйонів. Нам нале­житься будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людности, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом!

Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне “Я”. Наша нація у своєму історичному процесі часто була не со­лідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх части­нах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас Берестечки і Полтава. Ми відродили­ся з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародав­ню любов нашої нації до Вітчизни та її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бур­хливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що, прокинувшись до життя, ламає свої кайдани.

Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам’ятати, що ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його післанці. Цей великий – увесь народ український. Але як партія бойова, партія, що виросла на ґрунті історії і є партією практичної діяльносте, ми зобов’язані вказати ту найближчу мету, яку ми маємо на оці. Ця мета – повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року, з розширенням її впливу на цілу терито­рію українського народу в Росії.

Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу, і перший ступінь до неї – Переяславсь­ка конституція.

Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’є­мо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє виходи­мо на історичну арену і або поборемо, або вмремо…

Ми не хочемо довше зносити панування чу­жинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!

Сини України! Ми, як той Антей, доторкаю­чись до землі, наберемося усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожний, у кого ще не спідлене сер­це, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!

Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами, і ми проголошуємо їх ворогами Вітчизни.

Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда – це доля борців за народню справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність.

Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!»

«Дух волі»

Підготував Микола Тисячник

Це був не перший досвід активної співпраці між антикомуністичними рухами обох народів. На той момент загальновідомою була взаємодія українських та литовських дисидентів, легендарним стало співробітництво колишніх “лісових братів” з вояками УПА в сталінських таборах.

Спроби розгорнути спільну боротьбу робилися й перед цим, коли упівці зі зброєю в руках протистояли сталінському тоталітаризмові, розпалюючи вогонь повстання на західних околицях Радянської імперії. Одним із елементів цієї боротьби був прибалтійський рейд УПА 1950 року.

Командування УПА мало значний досвід організації успішних військово-пропагандистських рейдів на території сусідніх держав. Впродовж 1945-1949 років такі акції здійснено в Польщі, Словаччині, Чехії, Румунії. Їхнім завданням було налагодити контакт з місцевим антикомуністичним підпіллям та поширити інформацію про український визвольний рух у світі.

За результатами рейдів про УПА стали писати провідні європейські та американські газети, інформація про важку боротьбу в Україні стала відомою в світі.

Проте неможливим виявилося втілити перше завдання – місцеві підпільні рухи виявились надто слабкими та незабаром після завершення Другої світової війни були ліквідовані місцевими комуністами за активної радянської допомоги.

На кінець 1940-х антирадянська війна не вщухала тільки на Західній Україні та в Прибалтиці, особливо в Литві. Керівництво українського визвольного руху знало про ситуацію в цій країні, українці її уважно вивчали та обговорювали. Тож, улітку 1950 року було вирішено відрядити групу українських повстанців до Прибалтики.

Відповідальним за підготовку акції призначено Василя Галасу, тодішнього крайового провідника на північно-західних українських землях. Очевидно, цю справу доручено йому не тільки тому, що відправною точкою рейду були підконтрольні йому терени Волині, але й тому, що саме він мав найбільший серед керівників підпілля досвід у підготовці аналогічних заходів. У 1945-1946 роках Василь Галаса готував рейди на Словаччину, в 1946-му розробив тактичну інструкцію для рейдів польськими теренами, а в 1947-му відправив до Західної Німеччини три сотні вояків УПА із Закерзоння.

Тож і цього разу Василь Галаса підготував спеціальні вказівки для учасників рейду, а також агітаційні матеріали. Оскільки рейд мав проходити теренами Білорусі, то, крім звернення до народів Прибалтики – листівки “Литовці, латиші, естонці!” (українською та її скорочений варіант російською мовою), підготовлено окрему листівку “До білоруського народу”. Для посилення пропагандистського ефекту повстанці використали як ілюстрацію чудовий дереворит “Воля народам! Воля людині!”, виконаний відомим художником підпілля Нілом Хасевичем-”Бей-Зотом”.

Основний наголос у заклику до народів Прибалтики був на необхідності налагодження тісної співпраці між визвольними рухами всіх поневолених СРСР народів.

“Литовці, латиші, естонці! – писав Василь Галаса. – Боротьбу ваших народів за своє визволення ми мусимо вести спільно та мусимо ставити її в єдину розумну площину – площину боротьби за побудову самостійних національних держав усіх поневолених Москвою народів…

Литовські, латиські, естонські революціонери! Затіснюйте співпрацю з нашим визвольним рухом. Пересилайте в Україну свою підпільну літературу, листівки, заклики. Наставляйте своїх побратимів, щоб вони, будучи у ворожій армії, на примусових роботах на Сибірі, у в’язницях та концтаборах та при всяких інших обставинах нав’язували з українцями дружбу та щоб спільно допомагали собі в житті та боротьбі проти окупантів. Ми завжди робили, робимо й робитимемо так само”.

У російському варіанті звернення читаємо: “Скріплюйте зв’язки з українським визвольним рухом. Спільним фронтом розвернемо наступ проти загального окупанта. Хай живе Антибольшевицький Блок Народів! Відгукніться таким самим чином на наш заклик”.

Очевидно, в 1950 році не могло бути й мови про цілковите повторення досвіду рейдів 1945-1947 років, в яких брали участь сотні вояків УПА, котрі впродовж кількох тижнів здійснювали операції на території сусідніх держав. Завдання налагодити зв’язок, пройшовши сотні кілометрів, та провести ефективну пропагандистську кампанію на терені, насиченому ворожими силами, могла виконати тільки невелика мобільна група повстанців. Таку групу доручено сформувати керівнику Ковельської округи Василю Сементуху-”Ярому”. До неї включено 12 підпільників на чолі з провідником Камінь-Каширського району “Рибаком”. Повстанці настільки наповнили пропагандистською літературою наплічники (крім уже згаданих листівок там були інші підпільні видання, зокрема “Хто такі бандерівці та за що вони борються?”), що не змогли взяти більше харчів.

19 липня 1950 року повстанці перетнули кордон між УРСР та БРСР і вступили на територію Давидгородоцького району Пінської області. Щоб якомога швидше досягнути Литви, повстанці рухалися конспіративно та впродовж першого етапу рейду не здійснювали пропагандистської роботи на білоруських землях. Проте вже дуже швидко стало зрозуміло, що їхнє перебування не є секретом для радянських спецслужб, більш того, скидалося на те, що останнім відомо про завдання дістатися Литви. Раніше запланований рух на північ став неможливим через блокаду території військами білоруського МВД та МҐБ. Зважаючи на це, 22 липня керівник групи вирішив змінити напрямок рейдування, а разом з тим відкоригувати поставлені завдання. Зрозумівши, що досягнути кінцевої мети рейду їм не вдасться, повстанці повернули на схід та розпочали активну пропагандистську кампанію серед місцевого білоруського населення.

Віднайдений нещодавно в архіві СБУ звіт про цей рейд відтворює атмосферу повстанських акцій на Білорусі: “До нас сходиться населення зі всіх кінців села, інша гутірка перетворюється в мітинг. Про боротьбу на українських землях, про нашу політичну платформу, про важливість спільного фронту поневолених большевиками народів, про наш клич: “Воля народам і людині!” уважно прослухали до 200 селян.

Після короткого мітингу зав’язалися дискусії, під час яких селяни нам щиро розказували все про своє життя, особливо нарікаючи на сталінські колгоспи, в яких нічого не виплачують на трудодні, та сталінських колгоспних гайдуків, у тому числі й на того, який перед тим втікав від нас… Ось одна старша жінка, звертаючись до нас, каже: “Хлопці, рятуйте нас усіх, бо ми пропали, розбивайте цю нечисту силу”. Довелося вже пережити горя білоруському народові під большевицьким пануванням.

Після поширення нашої революційної літератури залишаємо село. Населення проводить нас. Дехто, щоби говорити з нами, кілька разів забігав нам дорогу та нав’язував розмову, а дітвора, а навіть старші, провели нас аж до лісу”.

Дійшовши до ріки Прип’ять, повстанці, які на той момент відвідали вже 21 населений пункт, зокрема Туровського та Петриковського районів Поліської області, розпочали зворотний рух. 1 серпня 1950 року вони перетнули білорусько-український кордон та незабаром повернулися на місце своєї дислокації на Волині. Незважаючи на насиченість території ворожими військами, повстанцям удалося уникнути збройних зіткнень. Але попри цей тактичний успіх та ефективну пропагандистську роботу на білоруських теренах, головна місія рейду – налагодження стосунків з прибалтійськими партизанами – залишилася нездійсненою.

Співпраця стала можливою через кілька років й за тисячі кілометрів від західноукраїнських та литовських земель – в безкрайніх просторах Сибіру та Казахстану. Саме колишні партизани з України та Литви, хоча й без зброї в руках, але все ще нескорені, зуміли не лише зламати диктатуру кримінальних в’язнів у сталінських таборах. Повстаннями 1953-1954 років вони розвалили саму систему ГУЛАГу.

А взимку 1991 року їхні онуки добили Радянську імперію, не давши танками розчавити молоді національні демократії.

Володимир В’ятрович

Підготував Петро Перепуст.

Українська Національна Асамблея, місто Суми.

http://www.unso.sumy.ua E-mail: luka100luka@ukr.net, perepust@ukr.net  

Що ж такого небезпечного побачив там нинішній режим?..

«Убивці оскаженіли, почувши гімн “Ще не вмерла Україна”… – було в підручниках історії.

Фактів про цю подію більше ніж достатньо. Тому історики мають консенсусне уявлення про події під станцією Крути біля міста Ніжина наприкінці січня 1918 року.

Після оголошення більшовицького ультиматуму Українській Центральній Раді вона виявилася не готовою ані організаційно, ані психологічно до відбиття агресії радянської Росії. У країні мародерствували банди російських солдатів, які втікали з фронту Першої світової війни через територію України, та чинили злочини проти цивільних громадян.

Наступ більшовицьких військ відбувався в умовах підривної діяльності більшовицької партії, навіть не забороненої Центральною Радою. Ніхто не перешкоджав діям відмінної системи революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік населення й навіть загони української армії.

Російські війська захоплювали одне безборонне місто за іншим, користуючись тим, що українська влада не зуміла втримати та демобілізувала свої війська.

27 січня 1918 року з Києва назустріч російським більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив загін, до складу якого входив добровольчий Студентський курінь. Він складався зі студентів Університету ім. Святого Володимира (нині це Київський національний університет ім. Т. Шевченка), новоствореного Українського народного університету, а також із гімназистів київських гімназій. Ці юнаки походили переважно з відомих і шанованих у Києві родин, проте майже не мали бойової підготовки. Студентським куренем керував студент Українського народного університету Андрій Омельченко.

Загін мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач на Чернігівщині. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за м. Ніжином на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ. Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3–4 кілометри. Поряд зі студентами зайняли оборону трохи більш досвідчені студенти Української військової школи в кількості 250 бійців. Студентський курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших бійців, то українські сили під Крутами не нараховували й шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін більшовицьких військ під керівництвом полковника Муравйова кількістю близько 6 тисяч вояків, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була лише одна гармата.

Бій під Крутами відбувався з ранку до вечора 29 січня 1918 року. Вогнем кулеметів та рушниць студенти й школярі відбили кілька більшовицьких атак. У бою загинув Омельченко. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової школи – дав наказ відступати. Однак ліве крило (Студентський курінь) не зорінтувалося чи не почуло наказу й фактично в темряві пішло в наступ та вийшло прямо на позиції більшовиків. У результаті більша частина студентів загинула під час цього неузгодженого маневру, а 35 потрапили в полон.

Сімох полонених більшовики не розстріляли й відправили в більшовицький тил. Один із них згодом дивом урятувався. Решту вбивали під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім різали й кололи багнетами та ножами.

Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Григорій Пипський заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого полоненого, який босоніж утік до села. Селянську хату, що дала йому притулок, більшовики спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців.

Втрати більшовиків оцінюють за непрямими даними. Відомо, що до Києва з 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі, хоча по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших значних сутичок не було. Після бою під Крутами дорога до столиці України для всього корпусу Муравйова була відкрита.

Більшовики убивали киян, котрі говорили українською мовою.

Водночас бій під Крутами дав можливість українським військам придушити Січневий заколот у Києві, який у січні 1918 року в розпал більшовицького наступу на Київ почали більшовицькі агенти. Центром бунту став київський завод «Арсенал». Більшовики захопили майже весь центр столиці, але в жорстоких боях були вибиті зі своїх позицій і капітулювали перед українськими частинами. Проте придушення повстання на «Арсеналі» не зупинило наступ більшовицького війська.

Під час обстрілу більшовиками Києва з лівого берега Дніпра зазнали тяжких гарматних ушкоджень низка церков та культурних пам’яток Києва.

Після відступу українських військ у Києві почався червоний терор. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій, уродженець Дебальцева (Донеччина) поет Володимир Сосюра. Людей хапали просто на вулицях або в домівках і розстрілювали просто за те, що вони говорили українською мовою або мали охайний («непролетарський») вигляд. Зокрема, російські більшовики розстріляли київського митрополита Володимира. Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з «гайдамаками», «щирими українцями» чи «панами українцями». Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито, за різними оцінками, від 10 до 30 тисяч городян (населення міста на той час не перевищувало 300 тисяч). Через півроку після погрому в Києві та відступу більшовиків самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром наклав на себе руки.

У злочинах проти України брали участь і окремі українці, зокрема Юрій Коцюбинський, син видатного українського письменника Михайла Коцюбинського, Затонський та ін. Вони слугували «українським» фасадом більшовицької агресії Муравйова, приховуючи її окупаційну сутність. Під час репресій в СРСР у 1937–1938 роках усі ці діячі були страчені, що загалом мало б стати уроком для всіх зрадників свого народу. Як сказав колись Юлій Цезар, «я люблю результати зради, але не люблю зрадників».

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду й подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання двадцяти восьми студентів, розстріляних більшовиками під Крутами. Їх викопали з братської могили на місці бою. Над цієї могилою місцеві селяни за власною ініціативою насипали курган.

Грушевський зрозумів сенс російської політики, коли зруйнували його будинок.

Бій під Крутами в Україні часто порівнюють з битвою грецьких вояків під Фермопілами. У 480 р. до н. е. спартанський цар Леонід добровільно пирушив з загоном у складі 300 спартанців захищати Фермопільський прохід, поки решта 6 тисяч греків рятувалися від варварських військ. Під час героїчної оборони проти персів загинув і сам спартанський цар, і весь його загін та ще воїни з сусіднього міста Феспій, які сказали, що їм соромно бути гіршими від спартанців та ховатися за чужі спини. Схожість між Крутами та Фермопілами справді є – обидва загони пішли майже на вірну смерть проти набагато сильнішого супротивника.

Політики Центральної Ради, діючи під соціалістичними гаслами, популярними на той час, у 1917 році послідовно перешкоджали спробам тверезомислячих політиків, зокрема Симона Петлюри й Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, у Центральній Раді за оборону відповідали люди, котрі були тісно пов’язані з Москвою, зокрема як її агенти.

Через це всі спроби організації та самоорганізації українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об’єднувало десятки тисяч боєздатних козаків у регіонах. Козакам “згори” наказувалося не виявляти жодної ініціативи. Також було розформовано низку українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати і з білими, і з червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично це була зрада.

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, далекою від реальної політики чи, тим більше, воєнного будівництва. Він сам зізнався, що почав розуміти зміст російської політики щодо України зразу після того, як під час шаленого артилерійського обстрілу Києва, який з лівого берега Дніпра в січні 1918 року вели більшовики, було зруйновано його власний будинок.

Чи не найголовнішою вадою політики Центральної Ради стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз’їдала суспільство та військові частини. У самому Києві діяли агенти й провокатори, які майже відкрито готували заколот.

Тому коли російське радянське військо в складі близько 30 тисяч вояків рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати віддані їй частини. Зв’язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів і організувати розформовані війська не було жодної змоги. Влада мала під рукою дуже невеликі військові сили.

Напередодні бою під Крутами навіть не було проголошено мобілізації – лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців.

Варто відзначити, що вже через рік після подій під Крутами, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.

За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!» Однак такого закріпачення не було в тих бійців, котрі воювали під Крутами. Воно лишалося тільки в безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смертельну загрозу самому існуванню українського народу.

Лакеї не можуть оцінити героїв.

Як неможливо уявити історію Греції без подвигу Фермопіл, так і справжню історію України неможливо уявити без подвигу Крут.

Героїзм вимірюється не силою, і навіть не результатом, а звитягою і моральним вибором.

Від учинку спартанців подвиг українців відрізняється насамперед тим, що до складу загону спартанців увійшли виключно особисті охоронці царя Леоніда – загартовані в численних сутичках «кращі з кращих» бійців найбільш войовничого царства Греції, та й то лише зрілі воїни – ті, що вже мали синів.

У трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. Водночас ті, хто зобов’язаний був боронити країну – політики, – маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свого обов’язку перед народом, що коштувало йому мільйонів жертв.

…Чому ж відбулася така атака нинішньої влади на ледь відкриту історичну правду героїв Крут? Очевидна причина – передача владою гуманітарної політики України в руки Росії. «Правильний» герой для таких, як Табачник, – лише той герой, якого затвердив Кремль. Без затвердження Кремля «героїв» не буває.

Діячі Партії регіонів регулярно виступали з ідеєю переписати Гімн України. Нещодавно влада видала в ефір на Новий Рік скорочені слова Державного гімну, без слів «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці». Видно, на кому шапка горить. Переживання влади зрозумілі – хто як рік зустріне, так і проведе. Тільки забули російську приказку, що із пісні слів не викинеш.

Але є ще один момент.

Владі, заснованій на приватному збагаченні, від природи вороже поняття героїзму. Люди, які на 99% становлять нинішню верхівку (залишимо 1% для дива) навряд чи зрозуміють, як можна ризикувати за якусь не матеріальну, а отже, ефемерну для них річ. Як можна віддавати найдорожче «задля країни», якщо смачніше в неї брати.

Коли влада вклоняється ветеранам Другої світової, вона очевидно робить це ритуально, навіть не розуміючи змісту ритуалу.

Ідейні та безідейні люди за ефективністю співвідносяться приблизно так, як мотивовані люди з Майдану-2004 з мітингувальниками за Партію регіонів, що на День Злуки вимагали по 120 гривень під її офісом. Тобто в пропорції 1 до 1000. Як писав Іван Котляревський, «любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша від гармат».

Кожен рік життя в Українській державі, кожне нове покоління сприятиме, щоб держава ставала ціліснішою. Саме тому в гуманітарній сфері влада проявляє найбільший поспіх.

Масоване видання “виправлених” підручників для дітей має на меті максимально зацементувати національні комплекси меншовартості, які руйнуються кожним новим поколінням українців.

Тепер із молоді, за старими імперськими лекалами, намагатимуться зробити покручів, що зневажають власну країну та її шлях до свободи, прищепити віруси байдужості, корупції та зради.

Манкурт – це не одеський сержант Швець. Манкурт – це людина, у якої імперія видалила серце й мізки, залишивши тільки шлунок. По суті, це є продовженням політики культурного геноциду українців і фіксацією результатів фізичного геноциду.

Гегель якось сказав, можливо, занадто жорстку, але цікаву фразу: «Жодна людина не може бути героєм для лакея. Не тому що вона не герой, а тому що лакей – тільки лакей».

Як кажуть воєнні психологи, за ставленням до героїзму можна безпомилково визначати, на що здатна людина – і чи здатна вона на щось.

Ті, хто за радянських часів боялися «розпікань» на парткомах, «мовчали в кишеню», боялися сказати слово, лежачи на дивані, не можуть зрозуміти, що могло бути інакше, що на світі могли існувати люди, які кидали цьому виклик. Для такого розуміння треба велика доля щирості в самим собою, яка, на жаль, є не в усіх. Як кажуть, кожен кривий цвях думає, що всі цвяхи мають бути кривими.

Нещодавно Табачник, заявив, що сподівається, наша студентська молодь виступить проти «націоналізму», маючи на увазі, український патріотизм. Це називається судити про молодь по собі. Зрадники – завжди слабкіші люди…

Героїзм – це зразки, які формують майбутнє. Кожна спроба (іноді навіть не важливо – успішна чи ні) задає стандарт, на який рівняються цілі покоління, а іноді, як у випадку з Фермопілами, цілі тисячоліття.

Люди, виховані на героїчному, становлять природну загрозу для клептоманського режиму. Тому з українських підручників і забирають героїв Крут.

Олександр Палій.

Підготував Лука Іваницький.

Відомий московський політолог Олексій Широпаєв опублікував програмну статтю, в якій від імені Націонал-демократичного Альянсу (НДА) зажадав від кривавого русофобського режиму Медведєва-Путіна від’єднання від Росії окупованого Імарату Кавказ заради порятунку росіян.

Широпаєв зокрема вказує: «В історичному генезисі Росії немає нічого національного російського. Більш того: Росія почалася зі знищення достеменно російських культурно-державних та соціальних засад, втілених в новгородській демократії. Ненависть Москви до Великого Новгорода — це ретрансляція ординської ненависті до Русі як такої.

Антиросійський характер історичної російської державності був зумовлений тією роллю, яку Москва виконувала, будучи ще улусом Орди — роллю окупаційної комендатури на російській землі. І він зберігся досі, визначаючи весь комплекс відносин російської держави з російським народом.

Це відносини завойовника із завойованими — відносини, що стали в Росії головним дердавостворюючим чинником.

Тільки так можна зрозуміти феномен російського деспотизму, природу опричнини і Гулага.

Росія — це об’єктивно антиросійське історичне явище, і тому «для росіян» вона бути не може просто за своєю природою. Росія в російському розумінні — це перевернутий світ, в якому зрадник і садист Олександр Невський є «героєм», а деспотизм, сприйнятий від ординських «царів» і декорований візантізмом, — нібито споконвічно російська форма правління.

Дует Путина і Медведєва висунув «ідею російської нації» і «загальноросійського патріотизму». При цьому Медведев поділився своїми ностальгічними спогадами про «міжетнічний мир», який нібито панував за часів радянської влади, а Путін з теплом нагадав про горезвісну «нову історичну спільність» — радянський народ.

Таким чином, генезис кремлівського проекту «Російська нація» очевидний. Очевидна і його конкретно антиросійська спрямованість. Він заточений саме проти росіян, проти їх і без того млявої самосвідомості, отруєної казенним імперським патріотизмом.

Інші народи Росії, що мають свої національно-державні утворення, захищені від цього проекту плавильного казана. Вони залишаться татарами, калмиками, якутами. Т.з. «росіян», таких безрідних імперських космополітів можна робити тільки з росіян, як це було завжди: і при царях, і при радах, і зараз. Якщо в СРСР і був радянський народ, то це росіяни — саме в їхню свідомість вдалося найбільшою мірою впровадити категорії імперського патріотизму.

Росіяни — головний етнічний ресурс імперії. Імперія не має іншого вирішення цієї проблеми, окрім максимального знеособлення росіян в національному плані і їх дискримінації.

Росія не може бути «для росіян». Історична, імперська  Росія може будуватися тільки на дискримінації росіян, за рахунок росіян, які завжди були «керівним» народом лише на словах. Гасло «Росія для росіян» зіштовхує російський націоналізм з іншими народами Росії. Проте з іншими народами Росії росіянам ділити абсолютно нічого.

Потрібне перезаснування Російської федерації — історична дія, в якій, за допомогою засновницьких зборів, візьмуть участь всі народи Росії, за винятком Північного Кавказу. Цьому проблемному регіону, що вимагає все нових пільг і дотацій, необхідно надати повну незалежність, унаслідок його очевидної винятковості цивілізаційного характеру.

У складі федерації Північний Кавказ завжди залишатиметься джерелом нестабільності, генератором нерозв’язних проблем для самого себе і для інших. Ставши незалежним, діставши можливість жити за власними законами і звичаями, він, поза сумнівом, знайде своє заслужене положення на політичній карті світу (ми в цьому не сумніваємося — КЦ)».

Відділ моніторингу «Кавказ-Центр»

Підготував Микола Тисячник.

Українська Національна Асамблея, місто Суми.

http://www.unso.sumy.ua E-mail: luka100luka@ukr.net, una-unso_sumy@ukr.net

А навіщо міліція взагалі проводить обшук? Це тільки у фільмах будь-який міліціонер, щось запідозривши, має право ввійти до квартири та обшукати чи оглянути її.

Обшук – це процедура, яка прописана (хоч й не зовсім досконало) в главі 16 Кримінально-процесуального кодексу України, а тому співробітники міліції в обов’язковому порядку повинні її дотримуватись. Обшук проводиться лише у випадках, коли міліція має достатні підстави вважати, що в жилому приміщенні переховуються розшукувані злочинці або знаходяться знаряддя злочину чи здобуті злочинним шляхом речі або цінності.

Згідно зі статтею 177 Кримінально-процесуального кодексу України, обшук у Вашій квартирі чи домоволодінні може бути проведений тільки за вмотивованою постановою судді, яку міліціонери зобов’язані Вам пред’явити. Якщо така постанова, засвідчена печаткою суду, є – нічого не поробиш, вона оскарженню не підлягає, й обшук відбудеться. До речі, за окремих обставин законодавство надає міліціонерам право провести обшук й без суддівської постанови, але лише в невідкладних випадках, пов’язаних виключно з безпосереднім переслідуванням злочинця або врятуванням життя чи майна.

Перед проведенням обшуку Вам повинні повідомити, що саме будуть шукати у Вашому житлі та запропонувати видати розшукувані речі добровільно. Проте, як правило, міліціонери хитро формулюють свої вимоги та, не конкретизуючи, пропонують видати «заборонені для зберігання речі й документи», що дає їм можливість провести обшук у будь-якому разі. Про проведення обшуку складається протокол у двох примірниках, який підписується слідчим (а він обов’язково повинен бути присутнім при обшуку), понятими та власником житла.

Тепер про що Вам необхідно знати та які застережні заходи доцільно вжити для зменшення ризику отримання неприємностей.

Запам’ятайте:

– обшук житла проводиться тільки в присутності двох понятих та особи, яка в цьому житлі проживає. Якщо міліціонери прийшли обшукувати Ваше житло зі своїми понятими – це перший сигнал про їхню можливу упередженість та недобрі наміри. Наполегливо вимагайте, щоб в якості понятих виступали Ваші сусіди: незаангажовані поняті – це серйозна гарантія дотримання Ваших прав;

– перед обшуком Вам й понятим мають оголосити передбачені законодавством права (бути присутніми при усіх діях співробітників міліції та робити заяви й зауваження з приводу цих дій, які заносяться до протоколу обшуку). Важливо, щоби поняті почули про свої права саме від правоохоронців та міліціонерів, така процедура дисциплінує;

– пильно стежте за діями співробітників міліції та контролюйте їх перебування в своєму житлі. Обшук, як правило, проводиться кількома співробітниками міліції, але при цьому вони не повинні обшукувати усі кімнати Вашого домоволодіння одночасно. Якщо Ви з понятими, скажімо, перебуваєте у вітальні, а працівник міліції радісно вигукує, що він знайшов щось заборонене у Вашій спальні, – категорично протестуй, оскільки ні Ви, ні поняті в цей час поруч з ним не перебували. Вимагайте занесення до протоколу обшуку такої важливої обставини, як виявлення забороненого предмета, та просіть понятих засвідчити своїми підписами факт того, що вони на час цієї «знахідки» в приміщенні не перебували (ось чому так важливо забезпечити присутність неупереджених понятих);

– особа, яка проводить обшук, має право вимагати від Вас відчинити замкнуту шафу, секретер чи сейф, а тому, якщо не хочете, щоби їх просто зламали, краще це зробити;

– міліція має право заборонити присутнім виходити з кімнати, в тому числі й особам, які зайшли до приміщення вже під час проведення обшуку та заборонити їм контактувати між собою. Такі вимоги необхідно виконувати, оскільки слідчий уповноважений провести також й особистий обшук, якщо вважатиме, що Ви могли передати заборонені предмети комусь з присутніх, й він ховає їх при собі;

– якщо раптом міліціонер «виявив» у кімнаті незнайомий Вам предмет, ні за яких обставин не беріть його в руки. Хай на провокацію правоохоронця: «Візьми й продивись – це не твоє?» ведеться хтось інший, а Вам не треба, щоби на чужому предметі появились саме Ваші відбитки пальців;

– обшук – не погром, тому співробітники міліції зобов’язані уникати пошкодження предметів у приміщенні, а також Ваших речей;

– по закінченню обшуку уважно прочитайте складений за його результатами протокол, вимагайте внесення до нього усіх Ваших, навіть незначних, зауважень та обов’язково отримайте один примірник протоколу (здобудете офіційний документ про підстави проведення обшуку та його реальну мету, крім цього, відомості про міліціонерів та залучених ними понятих також зайвими не будуть).

За результатами обшуку можуть бути вилучені лише заборонені предмети, речі чи документи або такі, які мають значення для справи, тому вимагайте пояснення, чому міліція вилучає у Вас ту чи іншу річ. Усі документи або предмети, котрі правоохоронці вирішили вилучити, мають бути пред’явлені для огляду Вам й понятим та перелічені в протоколі обшуку з зазначенням їх назви, кількості, ваги, матеріалу, з якого вони виготовлені, а також характерних індивідуальних ознак. Це теж важливо, а тому слід особисто проконтролювати, аби слідчий детально описав вилучений предмет, бо інакше знайдений у Вас на кухні звичайний ніж для нарізання хліба може раптом перетворитися на небезпечний стилет чи «фінку». Вимагайте, щоби вилучені у Вас предмети були на місці обшуку упаковані та опечатані, а паперові печатки засвідчені підписами понятих (знову таки бачите, яку важливу роль відіграють поняті в забезпеченні Ваших прав).

Володимир Батчаєв http://khpg.org/index.php?id=1287909834

Підготував Петро Перепуст.

Українська Національна Асамблея, місто Суми.

http://www.unso.sumy.ua E-mail: luka100luka@ukr.net, una-unso_sumy@ukr.net, perepust@ukr.net

Поради юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Олександра Бахова стосовно поведінки в разі, якщо вас викликають до відділку міліції.

Пам’ятайте! Тільки отримана під підпис повістка зобов’язує особу з’явитись до міліції, а не телефонний дзвінок. Ви маєте право знати: куди, хто, в якості кого та для чого Вас викликають. Про це також повинно бути вказано в повістці.

Відвідувати райвідділ міліції краще з адвокатом, або в супроводі родичів, друзів. У випадку неможливості такого супроводження, проінформуйте родичів, знайомих, друзів куди ви йдете. Домовтесь, щоб за певний час Вам зателефонували.

При вході до відділку міліції просіть чергового зареєструвати Вас у журналі відвідування та поставити час прибуття.

При спілкуванні з правоохоронцями ведіть себе спокійно, впевнено, будьте коректними та ввічливими, не провокуйте працівників міліції навіть якщо їхня поведінка не взаємна.

Також пам’ятайте, що відповідно до ст. 63 Конституції України, Ви можете відмовитись давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Також Ви маєте право на правову допомогу згідно ст. 59 Конституції України.

Стаття 59 Конституції України

Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Підготував Петро Перепуст.

Українська Національна Асамблея, місто Суми.

http://www.unso.sumy.ua E-mail: luka100luka@ukr.net, una-unso_sumy@ukr.net, perepust@ukr.net