Ловили, ловили й ніяк не можуть піймати. Аж тут упіймали – золоту рибку.

Змилуйтеся, – каже золота рибка, – відпустіть мене в море, а я ваші два побажання виконаю.

Брешеш – кажуть синьожопники. Ну, ладно, міркують вони, рибка та маленька, навіть на закусь не годиться, та й вимазалася десь в яскраво-жовту фарбу, мабуть біля золота затопленого терлася. Толку з неї ніякого.

Випустили вони золоту рибку, а вона й каже, щоб два побажання свої сказали.

Здивувалися синьожопники та й думають – а що, може щось з цього й вийде.  Давай кажуть нам чотири мільйони євро.

А ще одне яке у вас бажання – каже золота рибка.

Синьожопники замешкалися, а потім й кажуть – ну, давай ще 200 тисяч.

От така історія, дорогі малята, приключилася з нашими синьожопниками – не те, що з москалями, які в золотої рибки просили цілу річку горілки, а потім ще й склянку оковитої попросили вкінці – щоб мало не показалося.

Лука Іваницький.

Українська Національна Асамблея, місто Суми.

http://www.unso.sumy.ua E-mail: luka100luka@ukr.net, una-unso_sumy@ukr.net

]]> http://unso.sumy.ua/2011/01/pro-zolotu-rybku-j-4-miljony-z-tysyachamy/feed/ 0 http://unso.sumy.ua/2010/10/istorychni-hroniky-pro-kozakiv-jevrejiv-ta-sche-kohos/ http://unso.sumy.ua/2010/10/istorychni-hroniky-pro-kozakiv-jevrejiv-ta-sche-kohos/#comments Sat, 23 Oct 2010 22:40:04 +0000 Лука Іваницький http://unso.sumy.ua/?p=1304 А зараз, малята, я розповім вам про історичні хронічки щодо нашого народу.

Жили-були якось кільканадцять представників московського, польського, палестинського та ще деяких народів, про яких люди говорили – «ну…мудреці». А самі вони себе називали істориками – це таке, як зараз молодь каже, поганяло в них було, вони цим дуже хизувалися.

В житті як буває? – до одних приліплюється поганяло нетудихата чи кривокобильський або пустоголоватий, а до цих пристало поганяло – історик. Вони дуже пишалися своїм поганялом та й давай витворювати в своїй уяві, часом хворобливій, а часом на замовлення, різні історичні романи чи розказні, які вони називали історичні дослідження, трактати тощо. Обізнані люди про це шанобливо говорили – ну й заліпуха!

Всякого понаписували ці історики, а особливо вони полюбляли розписати про життя-буття українського народу, козацтва тощо, а наші хахли дуже те цінували та й досі цінують, бо навіть у деяких підручниках історії посилаються на їх витвори історії – заліпуху значить. А сучасна найвища освітянська кантора – та взагалі тільки цією поважною заліпухою й хоче керуватися, бо її каган чи як там його головного посадовця величають, тільки цього й бажає.

А що вже в літературі та в побутових розказнях про козаків, які витворювалися на основі витворів цих істориків, особливо в «лунную ночь», то це є взагалі істиною в останній інстанції, особливо для хахлів.

От зараз я вам й переповім, так сказати збірний образ українського козацтва за витворами цих істориків.

Усі знають, що українські козаки жили спочатку на острові Хортиці, який неподалік сучасного Запоріжжя. Так от, коли ви в добу козаччини запливаєте на той острів човном, то зразу ж біля пристані бачите два ряди величезних діжок з оковитою. Кожний козак чи заїжджий може там пити скільки заманеться. А горілочку козацтво полюбляло добре, про це саме ці історики й писали, що козак – безкінечно п’яна людина.

Правда, люди говорять, що коли козаки в бій ходили, то горілку не вживали. Ну це, думаю, що чистісінька брехня, бо ці історики про це не писали. А уявіть собі людину, яка безпробудно п’яна, а потім, на якийсь час походу їй не дають випити ані грама. Та в неї ж руки трусяться так, що й шаблюка випадає. А вже про сердюків зі своїми арбалетами, то про них й мови немає. Вони навмання все стріляють, а через те, що їх завжди було багато, то вони таку шумиху влаштовували, що вороги лякалися й тікали. А ви думаєте як те українське козацтво стало б самим сильним у той час військом без оковитої? А хтось скаже – та не сильне воно було, а страшне, бо в усіх козаків з постійного перепою очі страшнючі, душа зла, бо хоче похмелитися, а тут гетьман, – це такий самий старший їх командир, заставляє в бій іти. Ви б витримали таку наругу. Ото ж.

І не тільки про це ми можемо дізнатися про життя-буття українського козацтва в цих істориків. Вони все знають, все описали.

Козаки час від часу полюбляли пиляти й різати євреїв. Починалося це дуже давно, навіть дід Карпо і той не пам’ятає, а от вчений люд, котрий вміє писати, то той дещо позаписував у своїх, як вони кажуть, наукових працях.

Скажу так, в Україні ще з незапам’ятних часів час від часу появлялися євреї. Тоді їх жидами називали, а коли прийшов до нас жид дєдушка Лєнін, це його таке, як зараз кажуть, поганяло було, а на справді він з роду Бланків, то він всім наказав, щоб жидів євреями називали, бо багато хто з тих жидів пакості різні народам робив, то щоб відмежуватися від тих жидів і стали вони себе називати євреями та й іншим народам сказали, щоб так називали їх, а то вони будуть дуже лютувати з цього приводу, якщо хтось не послухається. Ну, а нам українцям це не дуже було до смаку, та що ти зробиш, коли сам дєдушка Лєнін так сказав, а старших, вчили нас, що потрібно поважати. От ми усі й почали тих жидів євреями називати.

Так от, прийдуть бувало ті євреї в Україну десь там п’ять чи дві тисяч років тому та й повертаються назад до себе, бо не весело тут було в Україні їм. Адже тоді українці були дуже завзятими воїнами та трударями, то й ніколи було з тими євреями возитися. А євреї це такий народ, який бажає, щоб їм увагу приділяли, хвалили їх за що нібудь, якісь подарунки робили, ну хоч би цяцьку якусь дали в кінці-кінців.

Так пройшло багато століть чи навіть тисячоліть. Українці про тих євреїв то забудуть, то знову згадають, коли ті до нас завітають. Аж ось одного разу, це було при Великому князі Київському Володимирі. Він тоді ще не був святим, бо тільки збирався прийняти християнство та народ український налаштовував на це.

В цей час, коли євреї взнали, що київський князь хоче нову релігію прийняти, то й приїхали в нашу столицю. А там як наїхало представників різних релігій – сила силенна. І кого там тільки не було – і мусульмани, і буддисти, і з різних християнських течій єпископи з митрополитами різні. Хоча тоді християнська віра єдина була, але ті єпископи з митрополитами хотіли, щоб українці ввійшли в їх митрополію, бо то їм було дуже вигідно й почесно.

Тут всі й почали вихваляти свою релігію. Сидить князь Володимир та всіх слухає. Всі такі мудрі речі розказують, що не знаєш кому й віддати перевагу. От євреї тут обступили князя та й кажуть, що їх релігія сама найстарша й сама правильна. А князь запитує, а чому ж це у вашій релігії, як і в мусульман сала не можна їсти, а в мусульман ще й вина не можна пити.

Тут євреї почали розповідати, що так їм їх святі заповідали, як і в мусульман їх Пророк Магомет теж заборонив ні свинину, ні вина вживати, бо так угодно Аллаху. Аллах, то є той самий Бог, що й у нас тільки на їхній арабській мові так звучить і тільки.

Подумав, подумав князь та й каже, що все те людські видумки, а не від Бога, бо той же Магомет кілька разів то заборонить було вживати свинину й вино, то знову дозволить, а потім це йому набридло, то він й назавжди заборонив це вживати своїм людям.

А причиною насправді було не якесь божественне провидіння чи настанова, а звичайнісінька побутова причини. Тоді Пророк Магомет воював з різними народами, а його воїни бува наїдяться свинини та ще й вином зап’ють. А мешкали вони в жарких краях, холодильників тоді не було. Відомо, що свинина дуже ніжний продукт, то й найшвидше псується з поміж м’яса домашніх тварин. А їх обозні, які зараз називаються в армії тиловиками, зіпсоване м’ясо не викидають, а воїнам в їжу додають. То воїни замість того, щоб у бій іти – все до вітру ходять. То який з такого чоловіка воїн? От Пророк Магомет і вирішив, що краще всього буде, щоб ту свинину взагалі його люди не вживали. Й вино теж шкодило Пророку Магомету в його військових кампаніях, бо на жарі воїни хильнуть винця, а воно їх як розбере, що всі тиняються, а час в бій вступати, та всі п’яні.

От тоді Пророк Магомет зібрав своїх мудреців та й каже, щоб вони вичитали в мудрих книгах чи ще десь прочитали, можливо по зорях у небі, щоб була причина заборонити вживати його людям вина й свинини. Ну, ті раді старатися для Пророка Магомета та й навичитували різних пророцтв, які потрібно. Після цього Пророк Магомет і каже своїм людям, от бачите, що говорять мудреці, так і поступайте. Ну, робити нічого, довелося забути і про вино, і про свинину.

Євреї ж, ті хитріші за мусульман, і без вина не можуть жити, то про вино й не зарікалися, а от про свинину теж заборону влаштували, але не зовсім. Вони придумали слово таке – кошерне називається. Це слово означає, що, просто кажучи, чисте, придатне до вжитку правовірного юдея, це їх так віра називається. Так от, якщо взяти порося та й підняти на стелаж й так там тримати його поки з нього вже й кабан чи свиня виросте та вже й можна зарізати, то отримаєте кошерну свинину – чисту значить, бо вона, бачите, в гною не валялася, то й кошерна получилась. От тоді з того кабана чи свині ви можете й салом поласувати. Правда так, щоб ніхто не бачив – чи то в степ підіть, чи в погребі закрийтеся та й їжте хоч за обидві щоки – так дозволено, бо кошерна та їжа.

Все це князь Володимир узнав та й дивується, що якась таки є недосконалість у тих релігіях, бо хочеться релігійної філософії, а не побутових історій. То й вирішив, що краще ніж православ’я немає релігії. От він зі всім своїм українським народом і прийняв християнську віру та й охрестилися всі в Дніпрі.

А євреям це не сподобалося, то вони й розгнівилися на українців та й пішли собі геть в Іспанію, Францію та в інші західноєвропейські країни. Там їм мабуть жилося дуже добре, бо вони злим словом про ті народи не говорять, а українців не полюбляють, то й мелють різну нісенітницю про нас. Залишається лише таємницею те, чого це саме в подальшому, в нестерпній для них Україні, мешкала найбільша єврейська діаспора, а в любимих західноєвропейських країнах їх було малувато?

Ну, українці й не звернули уваги, що євреї до нас не заходять та й живуть собі далі. Різні війни почалися, то татаро-монголи напали, то литовці з поляками, то москалі, то турки – не життя, а виживання.

От якось євреї понаїхали в Україну жити, бо їх звідусіль повиганяли, скрізь їх вбивали, то вони й бігли і з Іспанії, і з Португалії, і з Франції, і з Німетчини, і з інших різних країн. Та все більше в Україну.

А тут українці теж як ополчилися на євреїв та й кажуть їм, що українці з кочівниками не хочуть мати справи. А євреї як закричать, та ми ж не кочівники, ми древній осілий народ, ну й осіли в Україні євреї. Набудували собі цілі містечка, понакупували у великих містах цілі квартали, навідкривали синагог своїх, це їх храми, повідкривали навіть школи та університети. І це все не з-за того, що їм це хотілося, а з за того, щоб ті кляті українці не говорили, що вони кочівники.

Тоді євреї повлаштовувалися лифарями, міняйлами, шинкарями, у польських панів управителями маєтків – якби тільки не працювати тяжко в полі чи на виробництві. От вони живуть собі в Україні, а лиха година час від часу трапляється в краї.

Якось бідні українці так розлютилися на багатих українців та й вирішили влаштувати погроми шинкарям, лихварям, міняйлам різним тощо. Наточила ця голота свої шаблюки, коси та ножі та й гайда усіх тих шинкарів пилять та різати. Чимало крові було пролито, але коли роздивилися,– з’ясувалося, що то не багаті українці, а в основному євреї були. Зажурилися українці, бо вони вбивали представників відповідного грабіжницького прошарку суспільства, а оказалося, то майже всі євреї були. А євреї як закричать на весь світ, що то єврейські погроми були. Й досі кричать про це, бо ні стида ні совісті в них немає й досі.

І так було кілька раз за історію, коли в Україні було багато тих євреїв аж поки вони собі не відродили Ізраїль та й не переїхали туди чимало, а хтось з них подався в Російську Федерацію, бо там їм роздолля було, коли до влади прийшов дєдушка Лєнін зі своєю синагогою. Їм навіть кусок території виділили й Бірібіджаном назвали. Правда євреї тоді не хотіли туди їхати, а хотіли в Крим податися, та все ж таки їм нарізали Бірібіджан.

А тут сталося лихо, фашисти напали на Україну. А українці багатьох євреїв позбирали та в схованки посадили й думають, ну от тепер ми над вами й познущаємося. Не будемо пускати ні на вулицю, ні у ваші синагоги, будете тепер сидіти в підпіллі. А декого з них послали в Українську Повстанську Армію (УПА) – нехай там за самостійну Україну для українців свою єврейську кров проливають. Ну, що робити тим євреям, та й почали в бій ходити то з фашистами, то з совєтами – українцям на потіху. От вже такі кляті українці, що навіть в УПА євреїв позапихали.

Ну тут війна скінчилася, а євреї з підпілля самі повиходили та й гайда Ізраїль будувати. Тепер вони правда згадують тих українців добрим словом, що вони їх нікуди не пускали, а тримали в підпіллі, бо могли б і в фашистські лапи попасти.

На цьому й зупинюся, а наступним разом ще розповім вам, дорогі малята, казочку.

Лука Іваницький. УНА-УНСО, Суми.

Особливо останнім часом, що ми буцімто два різні етноси, тобто народи. Ото вже дофілософствувалися…

Та погляньте на нас збоку – майже однакові – і антропологічно, і культурно, і побутово. Зараз я вам все детальніше й розтлумачу, недоуки, темнота безпросвітна.

І українці, і росіяни, а це московини, татари, чукчі з ескімосами й всяка чудь заволокська з самоїдами антропологічно є ідентичні. Правда побудова черепа трохи різниться, бо українець від московина відрізняється завжди тим, що не має заокруглого черепа затилку. Ну, ще українець не буває ніколи струнким, а завжди «сутулий», бо московин як до шальовки (дошка) прив’язаний. Ну, ще там кілька різниць в антропологічній побудові тіла найдеться, але то все дурне, бо руки й ноги в наших народів є, та навіть й голова присутня. Візьміть росіянина камчадала чи росіянина бурята, якута чи евенка. Таке враження, що вони з під Крижополя родом. Особливо, якщо поглянути на них трохи здалеку, метрів з дев’ятисот. Отже, ми єдиний народ.

Про культуру вже нічого й говорити. Українська мова дуже схожа з мовами росіян, майже однакова. Думаю, що в росіян зовсім окремої мови немає, а є українські нарєчія в регіонах Російської Федерації – татарське, осетинське, комі-перм’яцьке й так далі. Про російське мовне нарєчіє вже годі й казати. Адже це нарєчіє винайшли українці під час колонізації тих майже українських просторів, а літературне російське нарєчіє винайшов Микола Гоголь, теж українець.

Основою людського світосприйняття є релігія. Тут у нас повний аншлаг, нічого й довго зациклюватися, бо й Аллах з Магометом і Господь з Ісусом Христом та й Будда чи там шаманські боги, то все з одного коріння – від релігії людської, а це значить, що в нас однакове вірування.

Особливо яскраво видно нашу схожість в народних інструментах. Розказую популярно – що наша бандура, що їх балалайка це одне й те ж, бо і той струмент, і той струмент має струни й призначений для гри. А наш борщ та їхні щі, то й взагалі не відрізните, особливо коли хильнете з літру-півтори оковитої.

Та запитайте в посла російського в Україні пана М. Зурабова, він все правильно знає та всіх нас і навчить – що до чого, де коли і як.

А ці кляті українські шовіністи й російські буржуазні націоналісти нічого цього не знають та й будоражать наші народи. Нам, думаю, зараз вкрай необхідно нового Чингізхана, бо той би все розставив на місця, було б тихо як на цвинтарі, благоденствіє називається.

Лука Іваницький.

Підготував Родіон Дученко.

Ну, збираються вони, набрали різних паперів побільше – нехай у Слобожанщині читають, бо грамотні ж там унсовці мешкають. Та й виїжджати собі зі столиці вже надумали.

Аж тут голова Верховної Ради України пан Володимир Литвин як причепився до них та й запитує – а куди це ви хлопці їдете, мабуть відпочивати на рибалку чи на полювання? Це так як в нього та в державних мужів заведено. Та ні, каже столичне керівництво з УНА, нам не до відпочинку, поїдемо на периферію попрацюємо з місцевою організацією.

Звісно ж пан Литвин цьому не повірив та й думає – ага, щось втаємничують, мабуть на тих рибалках та полюваннях ще й дівчата красиві будуть, можна  й позалицятися. Та як пристав до наших хлопців – візьміть та візьміть мене з собою.

Відчепись від нас, кажуть хлопці, бачиш, ми тут всі заклопотані, готуємось до роботи.

А пан Литвин і думає собі – мабуть ще й лазню десь у лісі запримітили, добре б з ними поїхати та відпочити, бо у тій Верховній Раді напаришся, а віничком ніхто й не вишмагає – ніякого тобі лікувального процесу.

Хлопці вже виїжджають зі столиці, то пан Литвин й собі думає, ну нічого, я за ними зараз подамся.  Все одно я обіцяв у Суми заїхати й поговорити з місцевими медиками щодо лікування дитячої онкології.

Зателефонував куда слєдуєт, приїхав цілий кортеж з охоронцями, провідниками, кухарями тощо. Сів пан Литвин у саме велике авто та й розпорядився, щоб за нашими хлопцями впотай їхали, а якщо вони звернуть десь до лісу, то й ви за ними, наказує.

Їдуть собі вони, їдуть, а те керівництво з УНА нікуди так і не звертає до лісу на полювання чи в лазню якусь фешенебельну, мабуть далі все це буде, думає пан Литвин. Аж тут йому й доповідають зі служби СБУ, що дійсно керівництво УНА на звітно-виборчу конференцію в Суми подалося.

Що тут сталося, ви навіть не уявляєте. Як розлютився пан Литвин та й кричить, обдурили мене унсовці, я їм покажу зараз. Давай телефонувати сумському губернатору та меру, щоб ті назбирали людей побільше та всіх кореспондентів разом з журналістами. Буду каже з народом спілкуватися, після того як заїду до місцевих медиків.

Ну, сумське начальство під козирок та й назбирали люду чимало, який тільки в місті залишився, бо багато хто роз’їхався на вихідні по селах, на городи, до родичів, а багато хто на ту звітно-виборчу конференцію подався. Тут пан Литвин як затупає ногами та й каже сумському губернатору – от не взяли мене унсовці на свою конференцію, то нехай всі журналісти й кореспонденти різні біля мене крутяться, нічого їм висвітлювати ту конференцію. Губернатор в свою чергу теж як затупав ногами на тих мас-медія, то майже всі й злякалися та побігли до пана Литвина на якусь там прес-конференцію.

А розумні журналюги й думають собі – мабуть нічого такого цікавого довкола пана Литвина не буде, якісь там проповіді нарозказує, ще щось звичне та не цікаве, подамося краще на звітно-виборчу конференцію Сумської обласної організації УНА. Тим паче, що ще й цікаві люди з київського керівництва приїхали. От вони й пішли до унсовців та й не пошкодували, бо цікаво було послухати й подивитися, як місцеві націоналісти звітувалися та планували свою діяльність надалі.

А служби різні потаємні все це розповіли пану Литвину. Він розлютився не на жарт та й говорить, щоб його кортежі збиралися їхати назад до столиці, бо ні рибалки тут, ні полювання, ні навіть лазні достойної ніхто не влаштував. Їдуть собі з кортежами, з даїшниками, які блимають спец сигналами та кричать в підсилювачі звуку, щоб місцеві водії поставали й не заважали їхати пану Литвину. Невідомо, правда, кому то вони мигали та кричали, бо всі місцеві шофери після тієї конференції пороз’їжджалися з міста in puris naturalibus, що по-нашому на лоно природи значить, бо що їм у Сумах робити, цікавого вже немає адже конференція СОО УНА-УНСО закінчилася.

А тим часом, учасники звітно-виборчої конференції СОО УНА-УНСО, свою роботу закінчивши, пішли на каву в кафе на проспекті Шевченка де саме й проїздив пан Литвин. Помахали йому руками в дорогу, а він навіть не обернувся, бо був невдоволений, що його на ту конференцію не запросили. От і сказав своєму шоферу, щоб той газу до отказу натиснув, бо не хоче й бачити нікого.

Звичайно, унсовці потішилися з цього та й давай своїх націоналістичних, патріотичних та народних пісень співати, бо весело їм було, адже конференція відбулася успішно, а головне, що ніякий там пан Литвин не заважав своїми недолугими запитаннями й пропозиціями.

Лука Іваницький.

Підготував Євген Бобровський.

Пили пиво, нудьгували, чекали автобуса, який має бути за розкладом аж через кілька годин.

От один цей чолов’яга й запитує іншого – а звідки це ти, добродію, будеш? Та, каже він, я живу на хуторі біля річки Ворскли, чи чув про таку. Та ні каже інший чолов’яга, щось не пригадую. Як не чув, як не пригадуєш? Та цю річку знають всі, бо ім’я їй дав не хто інший, як сам московський цар Петро І разом з російською імператрицею Катериною ІІ. Та ти що?, невже?, каже той чолов’яга.

Так, так, от слухай, як воно було. Цією річкою полюбляли кататися човнами московські царі й російські імператриці. Як тільки в них нагодиться вільна хвилина от вони їдуть в далеку путь, бо від їх стольного граду ця річка далеченько, кілометрів під тисячу буде, але вони все одно їдуть на цю річку й катаються човнами. Краєвид на цій річці… – чудовий. От ці царі та імператриці наберуть з собою моноклів, біноклів, підзорних труб й такого іншого та й видивляються в далечінь плеса цієї річки – любуються.

Аж одного разу човен той як хитнеться, що той московський цар та російська імператриця ледь не повипадали з човна. Добре, що втрималися, але ж рівновагу були втратили, то й махали своїми руками, як вітряк крилами, а в руках же були і моноклі, і біноклі, і труби підзорні. Все це повипадало в них з рук та у воду.

Річка здоровенна така та глибока, то й дістати ті причандали вони не змогли, бо на цей лихий раз приїхали одні без челяді й нікого було послати, щоб попірнали у воду та подіставати ці скляні речі, бо ті біноклі-міноклі виготовлялися зі скла.

От тоді той цар та імператриця як закричать на своїй московській та російській мові – «вор!» тобто нашою мовою це злодій.

А на цьому човні за веслами сидів українець, він підзаробляв у тих царів та імператриць, катаючи їх річкою, трохи знав їх мову. Він собі куняв на сонечку поки цар та імператриця милувалися нашою українською природою в свої біноклі-міноклі.

Аж тут після їх крику стрепенувся українець та й запитує, що трапилося, де вор, тобто злодій і що вкрали. Та каже цар та імператриця хором, що вкрала річка їх скляні біноклі-міноклі.

Ага, каже українець, злодійка річка вкрала ваше скло. Ну, так!, знову хором, відповідає цар з імператрицею – вона, річка, вор – вкрала те що ти на своїй туземній мові називаєш скло. Отож ця річка вор скла, а через те, що цій річці ще ніхто не дав ім’я до цього часу, то й буде вона від нині називатися – Ворскла, бо ми так хочемо.

Той чоловік дуже поважав царя та імператрицю, бо вони йому добряче платили за різні послуги, й не тільки за катання річкою… Вирішив він віддячити їм за ті гроші. От розповів він усім хто живе по цій річці, як її потрібно називати та й стали всі її називати Ворсклою.

Цікава каже в тебе розмова, даваймо, ще пивка посмакуємо, бо у мене є таранька, ось внучок мій її дав у дорогу, сам наловив. Достає тараньку завернуту в папір, розгортає його та й кладе на стіл. Аж дивиться, а на тому папері намальована мапа давньої України. Річки там, гори, долини, поселення – все як має бути. Правда назви стародавні і деякі не співпадають з сучасними, але таких мало, бо відомо, що топоніміка, то сталі речі й змінити їх не так вже й просто.

Аж дивиться той чоловік, а там річка Ворскла написана та й запитує другого, а коли ж той цар та імператриця жили. Ну, каже він, не так давно – чи то в кінці шістнадцятого століття, чи то в сімнадцятому.

А, що?, каже перший чолов’яга, ось мапа ще за Княжу добу, на ній вже позначена річка Ворскла і не могли її назвати так ні москалі, ні росіяни, бо не тих не інших ще тоді не було й мова їхня виникла лише в сімнадцятому столітті, як їх академіки й написали в своїх книгах.

Ну, ти й заливаєш, чолов’яга, краще налий пива та не сміши мене з цією московсько-російською назвою Ворскли.

Лука Іваницький

Підготував Євген Бобровський.

Пили пиво, нудьгували, чекали автобуса, який має бути за розкладом аж через кілька годин. Розмовляли. Тут приходить ще один чолов’яга та й сідає до столу.

А, звідки ти, запитують в нього чолов’яги? Та, я здалеку, з Галичини, а йду в місто Триторбоград, яке колись, понад триста років, за Козаччину, заснував мій славний пращур Герасим, син Кіндрата з полонини. У того Кіндрата було кілька дітей і за нашим звичаєм їх називали Кіндратовичі.

Вже не так й далеко залишилося йти, бо скоро й кордон з сусідами. А чи чули ви про це місто? Та ні, говорять інші чолов’яги. Я ось з хутора понад річкою Ворсклою, а цей з під Сум.

Сум, суми, думи – щось навіяло галичанину ці слова. О, каже він, я чув переказ у моєму селі про те, що десь далеко на сході України є місце де сходяться три річки й воно в давнину називалося сумним місцем, бо було болотисте, поросле кущами та деревами й там, як переказують, полюбляла бавитися всяка нечисть – відьми вовкулаки, русалки різні та бозна що. А неподалік було Сумине городище. Там жили люди ще з незапам’ятної давнини. Спочатку ті мешканці боялися того сумного місця, а після їх хрещення та вся нечиста сила злякалася їх християнської віри й втекла, кажуть десь на північ, в болота та непрохідні ліси й сидить до сих пір там й час від часу шкодить людям.

А на тому колишньому болоті з часом місцеві мешканці понабудовували багато криниць з кам’яною цабриною для своєї малечі, щоб вони там у жмурки гуляли, ховаючись поза тих криниць. Вони їх так щільно будували, що коли вершник їде, то може зачепити з обох боків ті криниці. І коли йде огрядна людина, то й вона може своїм одягом зачепитися за ті криниці. Але малечі там було зручно й весело бігати поміж них.

Підходящого каменю ніде навкруги не було, то люди їздили аж до Кавказьких гір та привозили возами той камінь для криниць. Деякі цабрини збудували з дерева, але те тимчасово, бо хотіли, щоб всі вони були з граніту, малечі на радість.

Ну, а це мій земляк Герасим зібрав якось ватагу козаків та й пішов шукати кращу долю. Довго він блукав Україною аж поки не прийшов на те сумне болото біля Суминого городища. Там було майже пустинно. Людей в окрузі залишилося мало, болота повисихали, річки обміліли. Одні тільки криниці навкруги з кам’яними цабринами бовваніли.

Бачить той Герасим Кіндратович здалеку те місце та й каже своїм козакам. А що, в злитті трьох річок непогано буде збудувати фортецю та поселення довкола неї. Гайда туди. Ну всі й поїхали.

Їдуть вони поміж тих криниць, ледь протискуються. А в одного здоровенного козака не було коня, бо він недавно продав його за золоті монети місцевому багатію. Кінь був не простий. Упряж у нього була з Царгорода, усипана самоцвітами, дуже дорога. Склав козак те золото в торби й вийшло аж три торби повні золота. У деяких козаків вершників теж було по три торби золотих монет з кожного боку коня причеплені – для рівноваги. В далеку дорогу запасалися як слід!

Ну, от вони їдуть поміж тих криниць та й чіпляються своїми торбами з золотом. У того пішого здорованя козака його три торби відірвалися й шубовснули в криницю, а він навіть не замітив, бо був таким здорованем, що міг гарматами жонглювати, як м’ячиками, то й не відчув пропажу. А тут вершники з торбами золота теж позачіплювалися за криниці, попругами, які тримали ті торби. За довгу дорогу ті попруги повитиралися й тільки но зачепилися за криницю, то зразу ж й попадали в неї – три торби в одну криницю, а три торби з іншого боку в другу криницю, бо тих криниць була сила силенна, як я вам вже казав, просто так не проїдеш.

Ну, козаки проїхали ще трохи та й зупинилися. Герасим Кіндратович й каже – будемо тут засновувати місто, розвантажуйте привезене, будемо облаштовуватися з дороги. Аж тут козаки як закричать – де ж наші торби з золотом? Туди-сюди дивляться, нема торб з золотом. Горе та й годі.

І сказав Герасим Кіндратович, не хвилюйтеся, поміркуємо де ці торби могли б дітися, може нечиста сила спричинила цю пропажу, а можливо й просто десь ми їх погубили. Ну й пішли шукати. Аж ось, хтось каже, що може в криницю впали, бо їхали поміж них.

А перед цим нечиста сила, яка прибула з півночі на свій шабаш саме в цей час, побачивши, що козаки повпускали свої торби з золотом у криниці, повитягували майже всі торби та поховали. Не встигли тільки три торби забрати.

Ну, козаки в тих криницях нишпорять, а нічого не знаходять. Поталанило тільки тим козакам, які оглядали криницю, яка була подалі від чащоб де сиділа нечиста сила й не встигла до тієї криниці добратися. От і витягли тоді козаки три торби з золотими монетами. Всі дуже зраділи, бо зрозуміли, що решта їх золота пропала, адже обшукали все навкруги.

А коли витягали ті три торби з золотом, то нечиста сила з кущів все це бачила та як закричить на їх нечистій мові – наші суми, суми, суми! Козаки ж не знали, що то воно є та й вирішили, що суми, то якесь магічне слово з неба.

Аж тут один нечистий виходить з лісу в людському образі та й каже, що суми, то є ваші торби, які ви витягли з криниці. Ну, козакам сподобалося це слово та й кажуть – давайте наше нове поселення назвемо Сумами. Воно буде мати навантаження якогось таємного змісту й буде будити у людей різні фантазії.

Частина козаків не погодилася та й каже, що коли вам хочеться увіковічити цю подію з трьома найденими торбами з золотими монетами, то й треба назвати наше нове поселення по-нашому, українською мовою – Триторбоград.

Не знаю, каже галичанин, як там події розвивалися далі, але один з тих козаків повернувся на Галичину й розповідав людям цю історію, а люди й зрозуміли, що десь на сході України є поселення, яке називається Триторбоград, бо не могли ж українці назвати своє поселення якимось дивним чужим словом суми.

Це вже потім, ось недавно, перед Другою світовою війною чи після неї, коли та нечиста сила, яка сховалася на півночі від нашого краю повиморювала наш народ голодом та навезла з півночі різного люду, то й поширилося слово сумка, суми замість торба, торби. Зараз дітям у школі викладають в українській мові, що в нас є і торба, і сумка. Ось тільки я ніяк не второпаю, яка ж різниця окрім його походження, між значенням цих слів. Є ще й валіза.

Та що ти говориш, галичанину, говорить інший чолов’яга, я народився в Сумах, а Триторбограду не знаю, а наше славне місто так і назвали від тих сумок з золотими монетами, всі про це знають. Ми навіть пам’ятник у себе в місті встановили на честь тієї події, як ти кажеш, з торбами. А от цабрину криниці в пам’ятнику зробили дійсно з граніту, бо так воно й було і ти вже про це розповів.

Ну, нехай буде по твоєму, то тепер я легко найду той Триторбоград, який зараз називається Сумами. Бувайте здорові. Та й пішов той галичанин собі далі.

Лука Іваницький.

Підготував Євген Бобровський.

Я вам вже розповідав про те, як утворилися три братні слов’янські народи – українці, білоруси й росіяни.

Так от, коли ці народи утворилися, то українці були самі сильні серед братніх своїх цих народів та багаточисельні, бо розселилися по всіх теренах сучасної України та навіть на Сході до самої Волги, а на Заході далеко за межі сучасної української держави. Це була наймогутніша та найцивілізовініша на той час країна у всій Європі. Зі Сходу жили різні напівдикі кочові племена, а на Заході напівдикі народи й племена. Сусідні поляки настільки були дикі, що запозичували в українців дуже багато з побуту та нашої мови. І зараз вони одне одного величають нашим прадавнім словом пан, як і ми в незалежній Україні, але не всі, бо декому більш до вподоби звертатися за словом товариш, бо саме товариші роблять одну справу, вона їх об’єднує в товариство, а справа в наших українських товаришів благородна – відтворення великої слов’яно-шамано-мусульмано-буддійської імперії.

Ну, жили собі русичі, як тоді називали українців, у своїй Київській Русі, правили цією країною князі на чолі з першим серед рівних великим київським князем. Один час у того київського князя було чимало дітей, а він їх любив та й роздавав наділи, які теж ставали князівствами, а його сини князями.

Та от був одного разу у великого київського князя син Юрко, якого в народі називали Довгорукий, бо він такий вродився. А що бешкетник в молодості був, то тільки тримайся, як кажуть в народі. От вже надоїло батькові того Юрка до порядку навертати та й каже йому, щоб той пішов геть з перед його ясних великокнязівських очей. Ну, Юрій Довгорукий назбирав своїх товаришів бешкетників десятків зо два, набрав всякого добра та озброїв своїх друзів, які й стали називатися княжою дружиною, прихопив з собою парочку попів, які полюбляли бешкетувати з цим Юрком та й подався світ заочі від батька далеко на північ, бо люди розказували, що там ще не ступала нога людини.

Довго їхали вони возами, заїздили до інших князів по дорозі, ті їм давали поради. Коли вони вже далеко заїхали на північ, то побачили то тут, то там якісь невеликі поселення в яких жили бородаті люди й дуже не привітні та мовчазні. Спочатку цей княжий син Юрко думав, що вони німі, а потім почув, що розмовляти вони вміють, а розмовляють вони на слов’янській мові, яку ще називають угро-фінська, ну це майже теж саме.

Тут Юрко Довгорукий зрадів та й каже їм, щоб вони вели його в княжі палати, а ті й відповідають, що цього вони не знають і князів у них немає, а можуть відвести княжича в ізбу, їх хату, та нагодувати його щами. Це майже така ж страва як і український борщ, бо їдять ті щі теж ложками.

Княжич дуже розлютився й заставив свою челядь, щоб ті зібрали місцеве населення й збудували йому палати. Ті заходилися виганяти з чащів тамтешніх аборигенів на будівельні роботи й вже скоро постали княжі палати над річкою, яку там називали Москвою, що на їх слов’янській мові значило – гнила вода, бо кругом було багато боліт.

Тоді Юрій Довгорукий зібрав застілля велике, покликав свою дружину, наїлися щів та й заставив князь, щоб їх місцеві артисти, яких й понині називають скоморохи, веселили всіх. Ну, ті як заграли на своїх балалайка, це такий інструмент, як і наша бандура, бо теж струнний музичний інструмент, всі добре нагулялися та й порозтягували їх по теремах, які збудували.

Ось з того часу Юрій і став величатися князем Московським, а щоб бути рівному батькові сказав, щоб до нього зверталися великий князь Московський. Всім це сподобалося, бо й вони, як і кияни, теж були під рукою великого князя, тільки вже Московського. А ще сказав князь, щоб його називали на їх місцевій слов’янській мові длінноруким, але всі закричали ні, будемо називати тебе як у Великому Києві – Довгоруким. Що було вдіяти князю, нехай вже буде хоч щось по народному.

А щоб, як то кажуть в народі переплюнути, українців, вони почали називати один одного по імені й по батькові, бо в Україні називали по батькові дуже мало людей і тільки тих, які заслужили таку честь своїм подвигом для народу чи держави. Це як зараз у нас герой України. Отож, у них стали всі як герої України. От з того часу росіяни й ходять, як у нас кажуть голову задравши, бо пишаються собою як героєм.

Тамтешні люди розповіли, що їх землі безкраї аж до північних морів і що на цих землях живе один слов’янський народ, який ділиться на кілька слов’янських племен. Це мері, моква, чудь заволокська, самоїди та інші. Великий князь Московський Юрій Довгорукий сказав, що це йому до вподоби і що він бере всіх під свою княжу руку – всі ці племена. А своїм попам сказав, щоб всіх охрестили, бо місцеві слов’яни тоді ще були поганами. Ті не були проти, бо їм дуже сподобалося красиве церковне начиння і тільки самі дикі з них залишилися ще довго поганами та й ховалися по лісах та чащах від нової православної віри та скоро вони не то вимерли, не то їх вибили і в цій країні, яка називається Московія стало тихо, як на кладовищі.

Пролетіло багато часу та зі Сходу навалилися чорні сили кочівників, які й завоювали Київську Русь. Майже всі князі або повмирали на полі бою з тими кочівниками або розбіглися хто куди. Один тільки великий князь Московський, якого називали Калитою був найхитріший. Він подався до головного кочівника й випросив у нього право й далі князювати, а за це клявся всіма святими, що буде найвірніший підданий кочівникам.

Ну, дорогі малята, після цього цей великий Московський князь та його нащадки почали збирати, як вони кажуть, землі російські під свою руку, але не цуралися й земель інших народів. І стало те Московське князівство сильною державою. От тільки біда, що князі там були дуже підступні та жорстокі і слави в них високої не було.

А на самій Україні знову все кудись подівалося, як і в докняжу добу, а через те історія нічого про цей час не розказує. Мабуть наш край став безлюдним та пустим і тільки на південних теренах України поселилися кримські татари, які там стали жити, поживати й добра наживати. І тільки через деякий час звідкілясь знову з’явилися українці на своїй Україні під проводом литовських князів, але це вже інша історія.

Лука Іваницький

Підготував Родіон Дученко.

Розпочну з сивої давнини. Дуже, дуже давно на теренах України жили неандертальці. Це такі первісні люди, які ще не зазнали цивілізації й ходили в шкурах вбитих диких тварин, полювали на мамонтів, мали примітивні знаряддя праці та примітивну зброю. Їх було дуже багато, бо кліматичні умови нашої країни дуже підходили для життя перших людей, то вони добре себе почували серед лісів, річок, водоймищ, зелених степів. Так вони собі довго жили й вдосконалювалися.

Після того, як вони вже стали значно цивілізованими, то дуже розмножилися й почали селитися в селищах, винайшли колесо, приручили коня, віднайшли плуга та й почали господарювати в себе в Україні. Жили вони заможно й дуже довго. Їх ще називають трипільцями.

Аж ось щось таке сталося, бо все зникло, як запевняють наші великі вчені історики, Україна стала абсолютно пустою і тільки вітер віяв над нею. Наших пращурів там не було й побачити, а через те в історичній науці про ті часи ні слова про українців.

Вона стала такою собі пустелею, але без піску як в Сахарі. Не стало ні лісів, ні річок, ні озер, ні чорнозему, ні людей – зовсім нічого. Одна тільки маленька, малесенька оаза залишилася в центрі України. Там був такий маленький ставочок величиною з велику діжку, а на березі цього ставочку росло одне єдине в Україні дерево. То була велетенська бузина з дуплом в якому жив один чолов’яга. То був не простий собі чоловік, то був наш літописець, а через те, що від жив у бузині, то пізніше його й назвали дядьком Бузиною.

Кругом України вже вирувало життя, були народи, вони будували собі міста, фортеці, займалися ремеслом, сіяли жито й пшеницю, а Україна продовжувала бути безлюдною та пустою і тільки дух часу вітав над нею.

Де інде сюди випадково забрідали кочівники. Їм дуже подобалися наші простори і вони тут поселялися у своїх кібітках, але їх, звичайно, приїздило дуже мало. Довго вони не затримувалися, бо кругом була пустеля. Багато їх вмирало. Ховали померлих у великих курганах по всій Україні, що й зараз їх залишилося багато. Вони так робили, щоб інші народи думали, що то є їх споконвічні землі, бо їх чаклуни передрікали, що пройдуть віки й тут, в Україні, щось з’явиться. От для того, що, як зараз кажуть, застрополити наші території вони й понасипали ці великі кургани.

Все це бачив дядько Бузина й записував на корі-лику з того єдиного дерева в тій Україні – бузини. Йому було відкрито небом дар писаки. Складав він написане в гілках того дерева, бо, як ви знаєте, бузина, то є пустопорожньою річчю. Ось так, завдяки його писанині нам стала відома історія нашого краю.

Йшли віки, минали тисячоліття, людська цивілізація розвивалася, вдосконалювалася і тільки України була безлюдна та пуста. Як і раніше тут нічого не було. Як я вам, малята, вже казав, що тут й надалі зрідка прокочувалися в кібітках якісь випадкові люди – кіммерійці, скіфи, алани, та Бог зна хто. Їх багато не було, бо їх племена та народи жили далеко від України, то й заїжджих, звісно ж, було небагато. Отже, ніякого впливу на наш пустельний край вони не зробили та якби не дядько Бузина зі своїми письменами, то ніхто б про них і не чув.

Аж ось у дядька Бузини закінчилося лико, бо дерево дуже вже постаріло й кора його стала непридатною для письма, то цей дядько подався на пошуки матеріалу для письма в далекі краї, в Єгипет, бо чув, що ті кочівники між собою говорили, що в Єгипті є папірус на якому можна було далі записувати літопис України.

Дорога була далекою через Тмутаракань, яка теж була пустелею, бо то українські терени та через Колхіду, так тоді називалася Грузія, через Кілікію де жили вірмени й добрався до Палестини. Довга дорога зморила дядька Бузину й він вирішив рік-другий відпочити, а потім вже піти далі. У Палестині жив тоді такий народ євреї. Дядько Бузина розповідав їм про безкраї простори України, про те, що там безлюдно й пусто, то ті євреї, у яких було мало землі запитували, чи могли б вони теж поїхати з дядьком Бузиною на зворотному шляху з ним в Україну. Авжеж, сказав дядько Бузина, ви ще й прикрасите той край, збудуєте там синагоги красиві, свої містечка й заживете щасливо. Дядько Бузина не розповідав їм про те, що Україна тоді була пустелею, бо йому хотілося назад їхати в компанії, а не одиноко в далеку й небезпечну дорогу.

Ось так пройшов час, дядько Бузина сходив в Єгипет, набрав там чимало папірусу для своєї писанини та й вирушив у путь, а з ним також пішли євреї, які прихопили з собою все необхідне, щоб облаштуватися на новій землі обітованій, тобто обіцяній, дядьком Бузиною.

Але, коли вони підійшли до України, то дядько Бузина не міг повірити своїм очам. Безкрая пустеля перетворилася в розкішні зелені степи в яких плили повноводні ріки з безмежною кількістю риби, в степу паслися табуни диких тварин – і коні, і лані, і кабани, та чого там тільки не було. Як потім з’ясувалося, в Україні найбільші в світі чорноземи, які утворюються, як відомо, від життєдіяльності людини завдяки утриманню великої кількості домашніх тварин, що їх гноєм удобрюють землі, а через якийсь час вона стає чорноземом. От які дива постали перед дядьком Бузиною. Адже для того, щоб в Україні з’явилися глибокі чорноземи, то потрібно, щоб на її території впродовж тисячоліть жило багато людей, які потребували багато домашніх тварин, а тут диво та й тільки. Не встиг дядько Бузина помандрувати кілька років, а все змінилося.

Коли цей дядько пройшов далі, бачить, біленьку хату, а біля неї якісь три чоловіки стоять. Підходить він до трьох чоловіків, старший на вигляд був русявий, молодший білявий, а наймолодший чорнявий. Та й запитує дядько Бузина в них, а звідки це ви взялися і хто ви такі. Ну старший і каже, що вони слов’яни й прийшли з одного таємного місця і що вони рідні брати, а звати його Великорос або ще Росіянин, а цього меншого Білорус, а молодший брат то Малорос або ще Українцем його можна кликати.

Потім цей Великорос розповів, що іде він зараз в краї північні, там оселиться назавжди, бо кажуть заїзжі люди, що там багато риби в річках водиться, багато дикого звіра в лісах і що жити там буде добре. Ну, а той Білорус чіпляється до старшого брата й собі піти разом з ним, але Великорос сказав, що трохи з ним пройде, до першого ліпшого краю, та й залишить його – нехай там живе, щоб не ділити багатство північного краю між братами. А Малорос залишається тут, в Україні. Тут він нехай собі хазяїнує.

А євреї, нічого не зрозуміли, бо думали, що так воно й треба, та пороз’їжджалися по всій Україні, понабудовували собі синагог, а на поділлі України багато своїх містечок та й довго там жили, бо й досі вважають Україну другою своєю землею обітованою. Правда вже забули хто ту обітницю їм давав, то й переказують, що все від Бога.

От так, малята, виникли три народи – український, білоруський та російський, а посеред них єврейство наше рідне. Це було записано дядьком Бузиною, а вже його нащадки розповіли про це пізніше й наша історична наука отримала беззаперечні докази нашої історії, яку й зараз викладають не тільки в школі, а й у всіх вищих учбових закладах наших трьох братніх народів.

Лука Іваницький

Підготував Родіон Дученко.

А зараз, малята, я вам розповім про Європу.

Якщо ви підете на задвірки України, там де вже не живуть українці, ви попадете в Європу. Якщо будете йти на схід сонця, то це буде Східна Європа, а якщо на захід – Західна Європа.

Дорогі малята, ходити на схід чи на захід дуже небезпечно, бо там живуть страшні людиноподібні створіння, яких ще називають варварами.

Варвари це схожі на людей створіння, але зовсім без людської душі. Їм невідомо багато людських почуттів.

Деякі навіть хизуються, що їм до вподоби пити людську кров. Вони говорять, що вампіри пішли з їхнього краю. Цей край називається Румунією. Там живуть румуни. Улюбленою їх твариною є, як ви думаєте, дітки? Ні, не киця, ні, не качечка, а здоровенна страшна така вовчиця, вони навіть пам’ятник їй встановили. Румуни дуже хочуть загарбати нашу територію – Буковину чи хоч би острів Зміїний. Мабуть їм більш до вподоби українська кров. От вони й зазіхають на наш народ.

Подалі, за Румунією, є ще багато диких племен. Це й французи, іспанці, голанці, німці та інші. А ще далі, на острові, англійці. Ці взагалі дуже дикі.

Колись ці англійці човнами подалися до Індії. В Індії живуть такі мирні й добрі індуси. Це стародавня людська цивілізація, яка збудувала собі величні храми та прикрасила їх дорогоцінними коштовностями. Так от, коли англійців занесло в Індію, то вони перебили там багато людей, а дорогоцінні коштовності виколупували зі статуй індійських богів та відвезли їх до себе на острів. А попутно забрели ще в Єгипет, пограбували його та понищили багато єгипетських старожитностей.

Потім вони вирішили, що ще не нажилися чужого добра, то підговорили морських розбійників, щоб ті грабували мирні кораблі й віддавали англійцям частину награбованого, а за це вождь їх племені, який ще у них називається чи то король, чи то королева, викарбували з награбованого золота орден та й нагородили тих розбійників, яких ще називають піратами. Це дуже великі друзі англійців. Ну, ті дуже зраділи та й давай грабувати далі ще більше.

Інше плем’я, яке називають іспанцями, то ті вирішили податися до Америки. Прибувши туди вони знищили багато мирного населення, пограбували міста та села. Та Америка стала майже безлюдною та пустою. Тоді туди різні бродяги та бешкетники понаїхали й почали там господарювати, а рештки місцевого населення вони витіснили в так звані резервації. Ну це такі загородки, як для худоби.

А от французи, голанці та німці, більше полюбляли чорну Африку. Вони туди як наїхали, місцевих людей загнали в рабство, заставили їх тяжко працювати, а декого ще й продавали в Америку, як скотинку, на тяжкі роботи.

Дехто з цих варварів вирішив, що їм цього ще замало, то подалися далі в Азію та Австралію й там пролили багато крові мирних людей та влаштували рабство. З того часу стали вони розкішно жити, будувати собі палаци.

Пройшов час. Виросли нові покоління. Пролиті ріки крові мирного населення в колоніях висохли. Все потроху майже забулося. Ось тоді, ці європейські варварські племена, й почали придумувати в себе так звані благородні порядки. Вони придумали різні етикети, понаписували багато правил поведінки, збудували театри, навіть заборонили спалювати живих людей на багатті, що в них називається інквізиція. Розповідали всім, що вони благородні й багато чого іншого, а потім хтось те назвав європейською цивілізацією. Всім стало весело.

Щоправда сутність єства цих варварів не змінилася, бо це природа, а природа, як відомо, міняється дуже поволі.

На жаль цим варварам відсутнє поняття співчуття в тяжку годину, жалю до ближнього, почуття справедливості, честі й багато чого іншого, що називається досягненням людської цивілізації.

Якось варвари зі сходу, півдня та півночі влаштували геноцид українського народу. Про це знали й варвари з заходу, бо вмирали мільйони українців. А ці варвари говорили, що то брехня, бо хотіли вірити таким же варварам, які влаштували цю трагедію нашого народу, щоб не турбуватися про ближнього.

Пізніше, коли наш народ був окупований північно-східними варварами, а між цими й західними варварами спричинилася війна, то нам дуже сутужно довелося. На теренах України залишився північно-східний варвар, а західний виганяв наших людей від себе, які хотіли втекти від північно-східних варварів, бо там було ще гірше ніж на заході. І через те, що західним варварам не притаманне почуття жалю, співчуття й таке інше, то вони й віддали наших людей в пазурі ще гіршого варвара.

Коли весь світ, і Європа в тому числі, набула риси якоїсь цивілізації, то напримдумували міжнародні звичаї, назвали їх нормами чи то правом. Але, що то за норми чи що то за право, коли геноцид української нації вони не визнають, кажуть, що то брехня, таке інше. А ми то знаємо, дорогі малята, що в кожній українській родині померли від страшного голоду люди, а багато українських родин вимерли повністю.

Та що тут сказати, хіба тим варварам, які самі влаштовували величезні біди не одному, а десяткам й десяткам народів світу щось защемить у серці з чужого лиха. Мабуть їм і свого народу було б не жаль, бо вони ж варвари.

Ось через це, дорогі малята, не ходіть ні на схід, а ні на захід, бо там люди, як ті дикі звірі рикають, дуже небезпечні.

Лука Іваницький