У цей день православні України відзначають річницю хрещення Руси-України. Також цей день є державним святом на честь хрещення Руси-України.

Отож, вітаємо всіх Володимирів з Днем Ангела та бажаємо всього щонайкращого, а особливо сили волі й сили духу для відстоювання інтересів Нації.

Не випадково в Києві перебуває духовний наставник нашого Президента Віктора Януковича Патріарх Московський Кіріл. Минулого року він теж перебував в Україні в ці святкові дні й надалі буде наїжджати в Україну в це свято, так і сказав. Звичайно, це його особисте право, та своїми вояжами він силиться нав’язати проімперську політику Кремля. Не дарма народ тут же сказав, що Кирило – кремлівське кадило.

Але українці розуміють хто є хто і чия в Україні канонічна територія православ’я – це Київський Патріархат. Ось і в цьому році цей московський вояжер ледь зібрав своїх прихильників 27 липня біля пам’ятника рівноапостольного Володимира, Великого князя Київського. І набралося їх аж… біля двох тисяч, включно з політикумом провладного, уже можемо говорити, режиму, бо, як вчить нас Святе Письмо – по ділам їх пізнаєте їх.

А діла їх не забарилися. Не встигли сумські прочани в’їхати в столицю, як ДАІ два рази зупиняли автобуси й мали на меті перешкодити прочанам взяти участь у святковій Хресній ході. Але Господь вклав розум саме владиці Мефодію і він з Сум скерував транспорт не через Пирятин та Бориспіль де на прочан чекали, так би мовити «компетентні органи», а через Прилуки й прочани доїхали до столиці безперешкодно.

Зате ДАІшники вирішили все ж таки напакостити православним Сумщини й причепилися до одного з водіїв автобуса, що в нього буцім то «лисі» шини та й забрали документи на проїзд. І тільки втручання керівництва УНА-УНСО та приїзд кореспондентів з каналу СТБ подіяло на столичних ДАІшників й прочани через три години митарства відбули в Суми. А серед них були й маленькі діти. Це ще повезло столичним міліціянтам, що прочани не перегородили автомобільну трасу, бо вже були готові це зробити за те знущання над ними, яке безпідставно влаштували «блюстітєлі порядку».

Зате дорогою прочани ділилися приємними враженням про Хресну ходу та молебень під проводом Святійшого Філарета, Патріарха Київського і всієї Руси-України. Десятки тисяч киян та прочан з областей України взяли участь у цій Хресній ході. Хтось, як і Сумчани, «прорвалися» в столицю на державне свято, а таких виявилося менше ніж тих, кого затримали безпідставно міліціянти за вказівкою прихильників Російської православної церкви з владних кабінетів.

Та як би там не було, а понад тридцять унсовців Сумського краю їхали додому задоволені, що отримали благословення Святійшого Філарета й разом помолилися за нашу багатостраждальну землю та людність її.

Лука Іваницький.

Закликаємо всіх патріотів підтримати нашу ініціативу.

Телефони для довідок: 050 469 85 48; 050 447 60 12.

У V–ІІІ тисячоліттях до н. е. на території України, Молдови, Румунії процвітала знаменита трипільська культура з оригінальною мальованою керамікою, будівництвом (зокрема, двоповерховими і навіть триповерховими житлами), великими поселеннями (які називають протомістами) площею в кілька сотень гектарів, своєрідною міфологією, центральними образами якої були богиня-мати (як символ материнства і земної родючості), бик (як символ сили, родючості, неба і небесних явищ) і змія (як символ вічності, вічного руху). Назва цієї культури (як і інших археологічних культур) у науковій літературі зазвичай пишеться з малої літери, оскільки йдеться про певний культурний тип, що має власні визначальні особливості. Першовідкривач трипільської культури як комплексу своєрідних пам’яток – визначний український археолог В. В. Хвойка (1850–1914).

Одразу після майже одночасного відкриття в кінці ХІХ століття трипільської культури й егейскої культури Балканського півострова й островів Егейського моря була помічена їх значна близькість, спорідненість. Деякі дослідники (наприклад, професор Харківського університету Є. Г. Кагаров) навіть писали про давнє існування єдиного культурного простору від Криту до Києва. А саму трипільську культуру деякі вчені називають києвотрипільською, оскільки перші її пам’ятки виявлені саме в Києві, а вже потім – у районі села Трипілля.

Дослідники ще на початку ХХ століття звернули увагу і на те, низка культурних проявів, віднесених до трипільської культури, з’явилася в Україні раніше, ніж на Балканах. Цю сенсаційну тезу, вперше висловлену в 1905 році Е. Р. фон Штерном, підтримали такі визначні вчені, як Ф. К. Вовк, М. С. Грушевський та ін.

У слов’янських мовах виявляється значний шар слів невідомого походження, котрий не знаходить відповідників у споріднених (індоєвропейських) мовах – германських, романських, індійських, іранських тощо. У давньогрецькій мові так само виявляється потужний шар слів невідомого походження без паралелей в інших споріднених мовах. Вважається, що ці загадкові грецькі слова успадковані з тих мов, якими говорили носії давньобалканської (егейської) культури. Логічно припустити, що у слов’янських мовах не пояснені наукою слова спадковані з мови трипільської культури – особливо з огляду на те, що Правобережна Україна, де була поширена трипільська культура, пізніше була територією розповсюдження праслов’янської мови.

Найважливіше те, що непояснені слова праслов’янської й грецької мов не лише значною мірою збігаються, а й відповідають матеріальним свідченням трипільської й давньобалканської культур. Так, наприклад, археологи неодноразово відзначали помітну близькість проявів культу богині-матері й культу бика в трипільській і давньобалканській культурах. І це яскраво підтверджується мовними свідченнями: ім’я давньослов’янської язичницької богині Купала відповідає імені давньобалканської богині-матері Кюбеле (Кібела), тоді як праслов’янська назва вола *volъ (без відповідників у споріднених – індоєвропейських – мовах) точно відповідає догрецькій назві бика bolinthos(корінь bol-). Кількість подібних прикладів досить значна. Маємо всі підстави вважати, що праслов’янська мова засвоїла (ввібрала в себе) давню мову трипільської культури так само, як давньогрецька – мову егейської (давньобалканської) культури.

Мовознавство підтверджує давню археологічну теорію (сформульовану ще в 1930-х роках відомим українським археологом і культурологом В. М. Щербаківським і підтриману сучасними українськими вченими) про передісторичне нашарування в Україні кочових племен індоєвропейців на доіндоєвропейські землеробські племена носіїв трипільської культури.

З великою вірогідністю можна твердити, що слов’янські мови успадкували з мови трипільської культури такі слова, чк батько, борвій, вирій, віл, голуб, горіх, горох, жито, іскра, кермо, кібець, кінь, кобила, колиба, крісло, ліс, малина, меч, мідь, могила, олово, печать, равлик, свинець, срібло, співати, теля, тиква, хліб та ін., а також імена язичницьких божеств – Купала, Лада, Марена тощо. Перехід переважної більшості названих слів із мови трипільської культури в праслов’янську пояснюється культово-міфологічними причинами.

Однак при дослідженні сучасних відображень мови трипільської культури особлива увага має приділена саме українській мові, яка єдина з усіх слов’янських мов поширена на тій самій території, на якій колись була розповсюджена трипільська культура. Спеціальне мовознавче дослідження дозволяє виявити, що саме в українській мові збереглося найбільше рис, успадкованих із мови трипільської культури.

Як відомо, праслов’янська мова (що існувала приблизно з початку ІІ тисячоліття до н. е. до середини І тисячоліття н. е.) відрізнялася від інших споріднених (індоєвропейських) мов тим, що в ній усі склади стали відкритими, діяла тенденція до рівномірного чергування голосних і приголосних. У цьому слушно вбачають дію якоїсь іншої мови, що мала саме таку структуру. Це цілком могла бути саме мова трипільської культури. Не випадково названі вище слова, для яких припускається трипільське походження, мають те саме рівномірне чергуваня голосних і приголосних: кобила, Купала тощо. Така сама мовна особливість спостерігається в найдавніших мовах тих територій, культури яких були так чи інакше пов’язані з трипільською – це найдавніші мовні шари Греції, Малої Азії (сучасної Туреччини), Месопотамії (сучасного Іраку).

Серед сучасних слов’янських мов тяжіння до рівномірного чергування голосних і приголосних найяскравіше спостерігається в українській мові. Це численні милозвучні чергування типу у / в, і / й, з / зі / із тощо. Вірогідно, такі явища української мови мотивовані причинами, подібними до тих, які викликали відкриття складів праслов’янської мови. Це могла бути дія мови носіїв трипільської культури. Таким чином, ми можемо говорити про трипільське походження деяких звукових явищ, усвідомлюваних як милозвучність української мови.

Дослідники підкреслюють, що землеробське населення не зазнає значних переміщень. З іншого боку, вимовні звички можуть не лише тривалий час зберігатись, а й регенеруватись, відтворюватись після певних періодів прихованого чи слабо вираженого існування. Так, у сучасному тосканському діалекті італійської мови, поширеному на території, де раніше мешкали етруски, засвідчені риси етруської мови. В інших романських мовах так само засвідчені явища, успадковані з дороманських мов цих територій. Як романські мови, утворені від латинської, містять риси попередніх мов тих місцевостей, так і українська мова, утворена від праслов’янської, містить риси попередньої мови української території – мови трипільської культури.

Тісні зв’язки трипільської культури з давньою культурою Балкан підтверджуються дослідженням власних назв, передусім давніх назв річок. Найяскравіший приклад – українська річка Лета, назва якої знаходить виразні паралелі на острові Крит і на інших давньогрецьких землях, а також у грецькій міфології.

Дуже перспективним видається дослідження того, як саме функціонують слова трипільського походження в українському фольклорі, у творах Тараса Шевченка. Важливо вивчити трипільську мовно-культурну спадщину в язичницькій традиції.

Сучасна українська мова зберігає мовну спадщину Трипілля в трьох своїх сферах – у словниковому складі (десятки слів), у звуковій будові (милозвучність і деякі близькі до неї явища, як приставні приголосні), у масиві власних назв (передусім назв річок).

Слов’янські мови, і передусім українська як поширена на території трипільської культури, не набули б таких своєрідних рис, якби в мовній передісторії не було такої яскравої й винятково важливої сторінки, як мова трипільської культури.

Юрій Мосенкіс

Карта англійських дослідників Роберта Макрама, Вільяма Крена і Роберта Макнійла у книжці «The Story of English», на якій схематично зображено поширення індоєвропейських мов від Середньої Наддніпрянщини.

Нікуди не дітися від того історичного факту, визнаного нині ученими всього світу, що саме з Придніпров’я пішла в світи вся індоєвропейська культура, що тут коріння індоєвропейських мов. Як і те, що в Україні виникла перша земна цивілізація і звідси вже поширилася по всій планеті.

На небосхилі національної ментальності найяскравішою зіркою палахкотить розум народу. Саме він творить матеріальний і духовний світ нації і визначає її місце в міжнародному табелі про ранги. Тому-то наш великий патріот Пантелеймон Куліш і вбачав у розумі українців запоруку їхнього національного відродження:

Промовляє – оживає

Згнічений морозом,

Не позичений у німця

Український розум,

Схаменуться, стрепенуться

Стуманілі люде:

Рідне слово, рідний розум, –

Рідна й правда буде.

І сьогодні, коли ми на великому національному руйновищі з-під тяжких надмогильних імперських плит видобуваємо наші нетлінні духовні скарби, маємо чи не в першу чергу поцінувати саме наш національний інтелект. Адже століттями кремлівські психохірурги вживляли нам у мізки ідейки нашої розумової недолугості, неповноцінності, вторинності, хуторянства. «Несамовитий Віссаріон» висловив це на такому жаргоні: «…Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца… Ох эти мне хохлы. Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свинным салом!» І ще: «Хороша литература, которая только и дышет, что простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума!» (В.Г. Белинский. Собрание сочинений в десяти томах. – т. 9. – с. 689 – 690. – т. 4. – с. 418).

Щоправда, це україножерство йшло не тільки від захланного великодержавного мотивізму, але й від неуцтва. Бєлінський зовсім не знав України. І варто йому було лише раз побувати тут, як одразу став писати дещо інше. Так, у листі до дружини він сповідується: «Вёрст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров – чистота и красивость неописанны. Вообрази, что украинский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленный салом), а о борще с сосисками й ветчиной хохлы и понятия не имеют. Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе – эти очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя – хуже и гаже свиней» (В.Г. Белинский. Полное собрание сочинений в тринадцати томах. – т. 12. – с. 288). Отже, не тільки охайність і естетика українців вразила великого критика, але й інтелектуальність і духовність, особиста й національна гідність дорослих і дітей: «інші обличчя, дивляться інакше». І наскільки ще українофобів поменшало б, якби вони знали краще і нас, і нашу культуру.

Зокрема нашу давню культуру. Зараз, коли перед нашим зачудованим зором сяйнула неозора глибочінь української історії й культури, коли перед цим зором звелися величні хоромини трипільської цивілізації, ми тепер по-інакшому сприймаємо і розум, і душу наших пращурів. У підручниках з історії й археології кроманьйонця зображено як дрімучого дикуна. А от наш пращур – кроманьйонець із Мізинської стоянки (тепер Коропського району Чернігівської області), що жив 20 тисяч років до нової ери, виявляється, вже був неабияким інтелектуалом і витворив у зародку всі основні духовні напрями майбутньої цивілізації – науку (астрономія – місячні календарі тощо), релігію (культова магія, поняття про душу), систему знаків-символів (піктографічне письмо, числа, серед них і магічні: сакральна семірка і т. ін.), мистецтво (ансамбль музичних інструментів з мамонтових кісток), побутову естетику (браслети меандри, що переважали за своєю красою античні меандри), високо-естетичне гончарне мистецтво, що вже мало всі прикмети знаменитої опішнянської кераміки – і ще, і ще. У всьому цьому мав передовсім виявитися інтелект цих піонерів української духовності. Адже до всього цього треба було додуматися, треба було потужно й глибоко мислити.

Подумати тільки! – до народження Ісуса Хреста ще цілих двадцять тисячоліть, планета ще необжита, навколо звірячість і дикість, а наш чоластий пращур із придеснянського городища вже втуплює свій допитливий, палахкотливий зір у космічні нетрища, осягає не тільки видимий, але й невидимий езотеричний світ (магію, душу, потойбіччя), поринає у світ абстракцій (поняття божества, числа, ієрогліфи), починає жити за законами краси, естетизує свій побут (тамтешні чепурихи вже знали косметику й біжутерію), до самозабуття музикує в інструментальному гурті. То сурмила, наближаючись, цивілізація.

А що вже говорити про апогей трипільської культури (V-ІІ тисячоліття до н.е.) і її інтелектуальні й інші духовні засяги настільки приголомшливі, що час від часу у вчених зринає припущення про те, що якісь позаземні цивілізації передали нам свій духовний спадок. Звідси легенда про золотого плуга й золоте ярмо, спущені з небес нашим краянам, аби вони понесли в світи мистецтво землеробства. Звідси і міф про змішані шлюби праукраїнок з небожителями аби людство одержало додаткову космічну генетичну потугу для свого розвою. Не заперечуючи, а навпаки, підтверджуючи можливість отримування землянами інформації «з небес», слід усе-таки замислитися над тим, а чому саме нам випала така благодать, чому саме праукраїнців небесні сили (та ж ноосфера) обрали в якості місіонерів людства, аби передати їм ці богоспасенні знання і вміння? Відповідь напрошується сама собою: либонь, тому, що саме придніпрянці тоді були єдині, здатні за рівнем свого інтелектуального й іншого розвитку для сприйняття цих базових знань. Значить, тут, особливо в причорноморській Атлантиді, вже існувало досить розвинене суспільство.

Справді, нікуди не дітися від того історичного факту, визнаного нині ученими всього світу, що саме з Придніпров’я пішла в світи вся індоєвропейська культура, що тут коріння індоєвропейських мов. Як і те, що в Україні виникла перша земна цивілізація і звідси вже поширилася по всій планеті. Тут уперше з’явилося сільське господарство і промисловість. Уперше приручили коня, корову й інших тварин. Уперше винайшли колесо й воза, і це для людства мало більше значення, ніж вся ядерна фізика. Зорали першу ріллю і посадили злаки, городину й сади. Випекли рукотворне сонце – пшеничну паляницю.

Причому не з дикої пшениці, а з культурної, яка була виведена в результаті складної селекційної роботи, коли було злучено в гармонійну сув’язь корисні хромосоми кількох диких форм. Уперше на планеті розпочалося дво-, триповерхове містобудування, зведено храми, обсерваторію, магістральні траси, піраміди українських степів – скіфські могили, циклопічні фортифікаційні споруди (Змієві вали – задовго до Китайської стіни). Була витворена дивовижно багата трипільська мова, що налічувала 20 тисяч слів. Перша писемність і перша поезія, різні види мистецтва. Зродилась незбагненно досконала наука й інженерна техніка. Тут з’явилася перша космогонія, астрономія, математика, медицина, агрономія, релігія, магія і т.д. Тут точно обраховано радіус Землі, орбіти планет, з точністю 0,9 сек. – тривалість місяця і 0,4 сек. – тривалість сонячного року і т. ін.

Трипільські астрономи досконало знали зоряну карту неба і його закономірності, виходячи з закону періодичності небесних явищ і руху небесних світил. Космогонія древніх базувалася на тривалих спостереженнях за зірками й планетами. Примітивні обсерваторії були ледь не в кожному селищі – як правило, при храмах. Мислителі Трипілля впритул універсально підійшли до закону явищ природи періодичності, зокрема на основі поміченого ними на базі поширеного явища семикратного повторення різних феноменів – семиелементної характеристики зодіакальних рушень, семибарвної палітри музичних нот і т.д. Трипільці першими створили магію чисел, кабалу, астрологію. Спираючись на езотеричні, сакральні уявлення пелазгів, які вони принесли до Стародавньої Греції, Піфагор створив своє вчення про числа. Цьому могла посприяти і його мати-пелазгійка, яка служила піфією при храмі у Дельфах.

Багато видатних людей Еллади й Риму були праукраїнцями – етрусками або пелазгами. Таку ж провідну роль у державному й духовному житті вихідці з нашого краю відігравали і на всіх інших материках. На наших теренах постійно панувало явище перенаселення. Дітей було дуже багато, життя дуже заможним, і трипільці постійними потужними еміграційними хвилями розходилися по всіх частинах світу, несучи свою високу, чисту науку справедливого, духовного життя. Володарями й зберігачами вищих знань у Стародавньому світі були волхви, жерці.

Останні три тисячі років інтелектуальний розвиток українців було утруднено. Наш край з усіх сторін шматували хижі орди завойовників. В останньому тисячолітті Україна була колонією. Із неї викачували не тільки матеріальні, але й духовні, інтелектуальні багатства. В останні століття масове викачування кращих українських мозків було поставлено на рівень державного психовампіризму. Кращі інтелектуальні сили і сьогодні залишають країну.

В усіх країнах українська діаспора є найінтелектуальнішою, духовнішою. У Стародавній Греції нашого земляка мислителя Анахарсиса було визнано одним із семи найвеличніших мудреців античного світу. З праукраїнців походили Піфагор, Анаксагор, Демокріт, Гераклід, Архімед, Геракл – і маса інших.

З етрусків чи пелазгів вийшли і всі видатні грекині – Гіпатія, Сафо та ін. Усі піфії й гетери також були з наддніпрянок. Гречанки не могли бути ними, їх нікуди не випускали з жіночої половини дому, і вони просто не мали належного розвитку. Праукраїнки ж були блискуче освіченими, мали гострий розум, прекрасну мову, і вони в Елладі створили унікальну духовну касту гетер, їх запрошували знатні греки на свої зібрання, аби вони прикрашали їхнє товариство своїми піснями, грою на музичних інструментах і високоінтелектуальними розмовами. Гетери задовольняли лише їхні духовні потреби. Фемістоклу належить: «Дружина – для родини, гетера – для інтелектуального задоволення». Так само наддніпрянки-піфії були віщунками-оракулами при храмах, віщуючи долю відвідувачів. Вони не лише мали дар яснобачення, але й також були висококультурними, інтелектуально розвиненими. Саме поетеси-піфії з Придніпров’я придумали грекам їхній знаменитий поетичний розмір гекзаметр.

І в усі наступні століття, незважаючи на всі страхітливі випробування та фізичне винищення десятків і десятків мільйонів українців (причому здебільшого саме їх інтелектуальної, духовної еліти), наші краяни завжди продовжували залишатися однією з найінтелектуальніших націй світу. Яку б царину розумової діяльності ви не взяли, серед першого десятка найвидатніших корифеїв світу майже завжди знайдете українця. Хто заперечить, що Шевченко має бути в десятці найкращих поетів планети? І хіба не є беззаперечним, що Леся Українка утримує пальму першості серед поеток світу?

Або взяти хоча б найабстрактнішу науку математику. Геніальним математиком вважається Микола Гулак, який ще в XIX ст. відкрив теорію відносності. Георгія Вороного названо найвидатнішим алгебраїстом XX ст. Гідний бути в десятці кращих і Михайло Кравчук.

Серед кращих творців космічної техніки й космогонічної теорії традиційно повно українців – Едуард Ціолковський, Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов та ін. У десятку кращих істориків світу входить Михайло Грушевський, а в десятку лінгвістів – Агатангел Кримський – і несть їм числа…

Відомий психолог і психіатр Іван Сікорський так писав про переваги українського розуму: «Тип малоруса і великоруса різняться між собою в тому відношенні, що у малоруса меншою мірою створилися ті нові риси, які набуті від фінів, і більше зберігся природний слов’янський розум і почуття. Таким чином малорус виявився більш ідеальним… більш схильним до роздумів (розвинений розум)… Його почуття більш тонкі й глибокі; він більш поетичний і схильний до внутрішнього аналізу» (И.А. Сикорский. Всеобщая психология с физиогномикой в иллюстрированном изложении. – К., 1904. – с. 85).

Високий інтелектуальний потенціал учнівської молоді України засвідчили й експериментальні дослідження українських психологів. Зокрема автор цих рядків понад 30 років вивчав дослідним шляхом розумові здібності українських школярів, і вони виявилися значними. Доцільно провести за цими методиками порівняльні дослідження в інших країнах. Але й так уже зрозуміло, що ні про які принизливі судження про розум нашого народу не може бути й мови.

Навпаки, самі ж зарубіжні вчені надають нашій молоді переваги. Так, професор Каліфорнійського університету Дональд Рой, який уже тричі приїздить в Україну і викладає тут антропологію, психологію, соціологію та інші науки у Києво-Могилянській академії та Київському політехнічному університеті, у своєму інтерв’ю кореспонденту тижневика «Освіта» зауважував: «І в академії, і в політехнічному – надзвичайно високий рівень підготовки студентів. Вони розмовляють англійською, а ця демонструє високий клас українського суспільства. Українські студенти виявляють неабияку зацікавленість у ролі Америки у світі на відміну від американських, яких зазвичай мало цікавить те, що відбувається за межами США. І якщо запитати американського студента, де знаходиться Україна, він не відповість, бо не знає. Українські студенти виявляють більше поваги до професорів. Інтелектуальний рівень українських студентів набагато вищий від рівня їхніх американських ровесників. Той курс, що я викладаю, вимагає високого рівня підготовки, й українці його мають, чого про американців не скажеш».

Досить промовистим є заголовок книги, що вийшла у США: «Те, що знає Іванко, Джонні не знає». І справді, коли наші навіть посередні учні й студенти виїздять разом з батьками до США, вони відразу стають там відмінниками. І навіть в елітних закладах, куди потрапляють після великого конкурсу.

Тож Україна входить до планетарної родини народів не зашмарованою Попелюшкою, а високоінтелектуальною грандесою, яка ще вразить світ і змусить поважати себе навіть наших ворогів. Тож шануймося, бо ми того варті!

Олексій ГУБКО, кандидат психологічних наук

Для влади цей візит – ніщо інше, як чергове топтання по почуттях тих, хто так й не змусив себе проголосувати за Януковича. Влада півроку затято мстилася всім, хто не за Януковича, й нарешті забиває останнього цвяха в розп`яття України. Цього останнього – найсолодшого – цвяха в розп`яття України буде урочисто надано вбити саме високому гостеві. А напередодні візиту вірні РПЦ в Україні вже встигли наваляти портфелем по голові невірним РПЦ. Доволі символічно. Щось не чути було публічних оцінок дій свого пастиря з боку функціонерів Московського патріархату. Це просто в них такий стиль екуменізації. Очевидно, що цей візит покликаний ще й загладити минулорічні годинникові перипетії. Тема годинника прожила рік в інформпросторі й отримала добрячу тлусту крапку у вигляді побитого портфелем рівненського історика рівненським же попом від РПЦ. Отже новий візит покликаний народити як мінімум нові скандали, бо це не та церков, щоб так просто все та без скандалів. Закроєна по лекалах НКВС, вона гідно продовжує мілітарну місію. Колись у роки Громадянської війни, в часи становлення Української автокефалії розповідали про священників з маузерами під рясою. То в нашому випадку маємо візит священника з зенітними ракетами та кораблями. Принагідно заглянувши в біографію гості, виявляємо таке:

“В 1974-1984 гг. – доцент кафедры патрологии Ленинградской Духовной академии; с 1986 г. – почетный член Санкт-Петербургской духовной академии; с 1992 г. – член Академии творчества; с 1994 г. – почетный член Международной академии Евразии; с 1996 г. – почетный профессор военной Академии (ныне Университет) ПВО Сухопутных войск; с 1997 г. – действительный член Академии российской словесности; с 2002 г. – действительный член Академии социальных и гуманитарных наук (с 2003 года Общественная Российская академия социальных наук); с 2002 г. – почетный доктор политологии Государственного университета Перуджи (Италия); с 2004 г. – почетный доктор богословия Христианской академии Варшавы (Польша); с 2004 г. – почетный профессор Смоленского гуманитарного университета; с 2005 г. – почетный профессор Астраханского университета; с 2005 г. – почетный доктор Российского государственного социального университета; с 2006 г. – почетный профессор Балтийского военно-морского института имени адмирала Федора Ушакова; с 2007 г. – почетный президент Академии Российской словесности; с 2007 г. – почетный доктор Санкт-Петербургского государственного политехнического университета.”

А тепер питання – а камуфляжні ряси вже презентували, чи якраз в Україні й відбудеться презентація камуфляжної ряси? З таким собі тонким натяком на дуже товсті обставини. Ну от навіщо священникові зі здоровим глуздом, й певним рівнем саме богословської освіти, ставати почесним доктором мілітарних навчальних закладів. Це про яке відокремлення церкви від держави йдеться коли попи стають почесними мілітаристами? Це просто продовження радянської традиції коли видні політпрацівники ставали почесними ким завгодно – від доярів до космонавтів. І тут не добереш – кому більше потрібно – ця мілітраність РПЦ, чи гуманізм РПЦ військовикам. Виглядає, що все ж РПЦ потребувала маузера під рясу, а ще ракеток й крейсерчиків. Це хода в яке таке тисячоліття та в яку таку цивілізацію?

Володимир Циюбулько.

Ідеологія українського націоналізму розвинулася й постала як цілісна система понять та вартостей, які дають чітке й правильне розуміння основних питань існування світу, нації, людини, співжиття між народами та людьми.

Український націоналізм не є якоюсь надуманою, штучною теорією, принесеною “з чужого поля”. Навпаки, йому притаманна глибока органічність, традиційність щодо основ буття Української Нації, її культури, самої психології народу. Визначальною ознакою українського націоналізму є його націозахисна всеохопна дія й функція. Тобто націоналізм завжди протиставлявся та поборював ті суспільно-політичні теорії й рухи, які в своїх засадах були розкладовими, деструктивними чи дезорієнтуючими щодо нормального й вільного життя Української Нації, а це: московський імперіалізм, комунізм, соціалізм, анархізм, космополітичний лібералізм.

Світоглядно український націоналізм виходить з засад глибокого християнізму, чим заперечує ідеї безбожницької в своїй суті матеріалістичної цивілізації. Йому властивий всебічний ідеалізм, тобто плекання всього Духового, ідеального в людині й суспільстві, утвердження їх в тому, що Дух панує над матерією, що лише в устремлінні до Високого, Шляхетного, Ідеального людина зможе знайти повне задоволення потреб своєї душі. Націоналізм є запереченням всім формам матеріалізму, який часто маскується та завуальовується в барвні шати, як от: прагматизму, з його культом набутку; раціоналізму, з його перейнятістю “прогресом” й науковістю, що вихолощують духовність, “поезію буття” в людському існуванні; в ХІХ-ХХ ст. – різноманітним теоріям соціалізму, космополітичного лібералізму, що завершують собою шлях до царства Мамони, до царства матеріальних благ та вартостей, які тепер розуміються як заповітний ідеал.

Всім теоріям “модернізації”, “перебудови” й бездумного експериментаторства в суспільній та культурній сферах націоналізм протиставляє традиціоналізм, що зроджений віковою мудрістю та глибинністю почувань людини, яка вміє переживати минуле й видобувати з нього натхнення та наснагу для розуміння й творення майбутнього. З “Духу нашої давнини” виходить візія нашого Майбутнього. Бо ніщо в світі не було надійно збудоване на крихкому фундаменті щойно тепер придуманого. Все повинно мати міцні підвалини Традиції Минулого.

“На грані двох світів” стоїть Україна. В основі її національної ідеї, її культури лежать ідеї й духовність європейської цивілізації. Ці наші національні ознаки – європейськість, окциденталізм – творять той незнищенний фундамент, на якому стояла й стоїть, на якому утверджувалася й утверджуватиметься національна суть, національна відмінність Українця. Саме ці підстави нашої національної політики й культури роблять з України вирішальний, геополітичний чинник у протистоянні всієї вільної європейської цивілізації відвічному московсько-ординському імперіалізмові, що напирає зі Сходу.

У протилежність ідеалам буржуазно-раціоналістичної суспільної ідеології, що виховує “маленьку людину”, людину-порошинку у вихорі індустріального прогресу, яка тільки “споживає” й ніколи не мислить себе Богоподібним створінням з безмежним поривом у життєвому чині та творчості до Вічного, націоналізм плекає ідеал Людини-Лицаря, Людини-Героя. Націоналізм прагне повернути українцям те героїчне світовідчуття, яке було притаманне їм у величні та войовничо-суворі часи Княжої Руси-України, Хмельниччини, Визвольних Змагань 1917-1920 рр. та зриву ОУН-УПА 30-50-х років. Повернути їм завзятість та відвагу воїнів Святослава й Володимира Великого, непохитну безстрашність Сагайдачного та Богуна, невгамовне завзяття й політичний військовий хист полк. Коновальця та генерала Чупринки-Шухевича. Не пристосування й компроміси, дріб’язковість й культ шлунку, а Розмах, Сила, Наполегливість та Воля. Не корисливість й “моя хата скраю”, а Мудрість, Мужність, Шляхетність, якими двигтить наша минувшина. Тільки плекання в суспільстві масового Героїзму, Високих Устремлінь, націляння його на Велику Мету, з глибоким усвідомленням свого Призначення в світі може збудити новий дух в Нації, зродити нову Епоху в її історії. У добу, коли проголошувалися й проголошуються різні космополітичні та розкладові теорії про “занепад”, “класову” розірваність й “технологічно-індустріяльну” розчиненість Нації, український націоналізм завжди стояв і стоятиме на принципі незнищенності й безсмертности Ідеї Нації. Ця тверда переконаність виходить з розуміння, що Ідея ця є Богоданною.

Нація – це найвища, органічна форма буття людської спільноти. Єдність живих, мертвих і ненароджених поколінь, пов’язаних спільністю походження, мови, історії, культури, території, традиції та спільними змаганнями здобути незалежність, спільною Волею утвердити свою самобутність поміж народами – ось що творить цю вічну категорію. Ця кровна й психологічна спорідненість несе в собі колосальну інтенцію оновлення, духовно-культурної творчості. І тільки в Нації знаходить своє повне й всебічне самовираження одиниця, людська індивідуальність. Поза межами Нації, національного така індивідуальність втрачає коріння органічної духовності.

Гарантом повноцінного, вільного й всебічного розвитку Нації є національна держава. Українська Соборна Суверенна Держава – це мета кожного націоналіста. Утвердження, піднесення й розбудова її – це його теперішнє постійне завдання.

У своїй боротьбі за Українську Державу націоналістичний рух завжди, і виключно, опирався на власні сили. Це визначальний принцип націоналізму. На відміну від інших суспільно-політичних рухів, які в своїх міжнародних доктринах покладають великі надії на, відповідно, “економічно-фінансову” кон’юнктурну допомогу та “класову солідарність”, націоналізм поборював й поборює таку політичну дезорієнтацію народу як фальшиву та шкідливу. Український націоналізм стверджував й стверджує, що тільки орієнтація на власні сили, тільки повністю самостійницька зовнішня політика може допровадити Україну до Свободи й до належного визначення у світовому співтоваристві.

Український націоналістичний рух завжди був та залишається рухом революційним. У найтяжчі періоди національного поневолення України він будив й поривав українство на визвольну революційну боротьбу проти гнобителів. Націоналістичні ідеї були тим вічно буремним стимулом, що не давав занидіти народним устремлінням до волі. Революційний – це означає такий, що ставить за мету повне, а не часткове визволення й утвердження українського народу в усіх національних правах на своїй землі і у своїй державі. Революційний – це означає, що він ніколи не зупинявся перед переважаючою силою ворога-загарбника, а боровся з ним до кінця, не обмежуючись засобами цієї боротьби, аж до всенародного збройного повстання. Революційний – це означає такий, що прагне глобального й повного знищення всіх форм ворожого суспільно-політичного та духовного уярмлення Нації й утвердження в Українській Національній Державі всіх ідеалів та вартостей українства в політичній й культурній сферах.

Своїми визначальними рисами та ідеями, – плеканням героїзму в народі, романтики боротьби, релігійним пафосом, революційною тактикою, спрямованою на всебічне визволення людини й спільноти, – націоналізм є колосальною й всеобіймаючою силою, яка активізує ціле українське суспільство. Він вносить в соціальне та духовне життя Нації особливу життєдайну енергію, той загальний життєвий оптимізм, активність й розмах, без яких неможливим є розбудувати справді велику та справді міцну державу. Без цих суспільно-духовних чинників неможливим є нове оздоровлення й піднесення Нації. Без них неможливими є удосконалення та сила нової української людини.

Завжди ворожі, московські імперські та космополітичні сили намагаються сфальсифікувати саме поняття націоналізму, підступно приписуючи йому в своїй пропаганді ознаки шовінізму, тобто ненависть до інших народів, та імперіалізму, тобто агресивність стосовно інших народів. Націоналізм – це філософія буття Нації, її життя, розбудови, росту, тоді як шовінізм – це філософія поневолення й гноблення інших націй. В основі націоналізму – національна ідея, в основі шовінізму – великодержавно-імперький інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, шовінізм – з ненависті до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, мета шовінізму – поневолення іншої. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, шовінізм перетворює інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів та підпорядкування їх імперській чи великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших, їх святині, символи, традиції, тощо – об’єкт поваги та пошанування; для шовініста – це те, що потрібно негайно знищити, викорінити й замінити своїм. Націоналізм породжує подвижників та героїв; шовінізм – убивць, грабіжників, яничарів, холуїв. Націоналіст завжди бореться, щоб відстояти своє; шовініст – щоб загарбати чуже. Націоналізм зацікавлений у зростанні добробуту своїх громадян – це зміцнює національну державу; шовінізм зацікавлений у протилежному, бо ситих важче нацькувати на інші народи, а без цього послабиться диктат держави, розпадеться імперія. Природа й ґенеза цих понять – націоналізму й шовінізму – взаємопротилежні: вони витікають з зовсім відмінних засад та ідей, отже, й перетинатися ніколи не можуть.

Ідея українського націоналізму в завершенні була сформульована Тарасом Шевченком. Ідеал героїчного козацького чину, пристрасна оборона всього рідного, плекання державницької традиції, гартування національного характеру в почуттях затятості і витривалості, глибинний пафос національної самобутності, піднесення та ідеалізація всього величного в нашій історії, могутній християнізм – ось ті вартості й заповіти, які він нам дав та на яких повинна виховуватися нова українська людина. Літературна спадщина Т.Шевченка виступає як неодмінне джерело й критерії українського націоналізму, пристосовані до конкретних умов та актуальних завдань національно-визвольних змагань українського народу.

На політичному відтинку найвизначнішим утверджувачем державної самостійності став Микола Міхновський – автор “Самостійної України”, фундатор першої націоналістичної політичної організації з широкою програмою діяння – Революційної Української Партії (РУП). Саме йому належить заслуга чітко поставленої мети в змаганнях українства: самостійність, винесення українського руху з колії етнографічно-провінційних домагань на чіткі й протиставні шляхи національного визволення, з застосуванням усіх методів політичної боротьби, включаючи збройні. Саме він сформулював усі політичні ідеали й вимоги українства як Нації, не етнографічної групи.

Дмитро Донцов є творцем третьої основної ланки націоналістичної ідеї – її філософії. На глобальному рівні осмислення ним були увиразнені такі визначальні й непорушні принципи як глибинний традиціоналізм та окциденталізм нашої визвольної політики, її державницька традиція, культ героїки та всенаціонального активізму, містики та ірраціоналізму, культ романтики й боротьби. Твори його дихають почуттям великої сили, розмаху, віри.

Д.Донцову належить цілісна концепція трактування й розуміння історії людства, її двигунів та першопричин. Одним з найважливіших висновків у ній є той, який пояснює успіхи, завоювання, піднесення якоїсь з націй в історії наявністю в ній згуртованої, вольової, героїчної, шляхетної касти “луччих людей”. Ця ідея провідної верстви, духовної аристократії, верстви людей-лицарів, людей-творців історії та культури, лягла в основу націоналістичної концепції, за якою творилася в 20-30-ті роки Організація Українських Націоналістів. Люди – члени ОУН – це витязі Ідеї й Чину, безмежно віддані справі Нації, які в постійній та довічній боротьбі за національні ідеали бачать своє найвище щастя й мету. Вони не вагаються у виборі між життям та смертю, між ідеальним й матеріальною спокусою, між високим та приземленим. Чітко ділять світ на Добро та Зло. Моральна чистота й шляхетні устремління характеризують їх.

Організація Українських Націоналістів постала 1929 року на основі злиття кількох націоналістичних організацій та груп в Україні й на еміграції. Ця потужна й монолітна революційна сила українського народу була створена завдяки організаторському й провідницькому талантові полковника Євгена Коновальця. Своєю орденською суттю, чіткою націозахисною дією, безмежним поривом до визволення, ОУН стала надійним та вирішальним важелем у боротьбі за створення Української Соборної Самостійної Держави. Героїчний зрив ОУН-УПА 30-50-х років – цьому свідчення.

На теоретичному рівні великий вклад у розбудову ідеології українського націоналізму внесли Юліан Охримович, Степан Ленкавський та Юліан Вассиян, Микола Сціборський та Осип Дяків-Горновий, Зенон Коссак, Дмитро Мирон-Орлик та Петро Федун-Полтава. Їх спадщина – це той морально-ідейний заповіт, на якому повинно виховуватися нове покоління націоналістів.

Колосальним явищем в історії української духовності й культури стали художні твори та ідеї письменників, які були або безпосередніми учасниками націоналістичного руху, членами ОУН, або творили під визначальним впливом ідей українського націоналізму – Євгена Маланюка та Юрія Липи, Олега Ольжича та Олени Теліги, Леоніда Мосендза й Оксани Лятуринської, Уласа Самчука, Богдана Кравціва й Володимира Яніва, Михайла Дяченка-Боєслава, Ярослава Мотала та інших.

Все це доводить, що націоналізм увійшов у дух та кров українського народу, що без його ідей та життєво-політичних постулатів неможливим є вільний й могутній розвиток Української Нації, вільний й могутній розвиток Української Людини. 

Лука Іваницький: за матеріалами творчості Олега Багана.

В руках у них були таблички “Вулиця Івана Мазепи”, деякі тримали портрет Мазепи, а також фотографії споруд Києво-Печерської лаври, які були побудовані Мазепою.

Крім того, деякі люди тримали національні прапори і до їхнього одягу були прикріплені синьо-жовті стрічки.

Потім протестувальники провели ходу по вулиці Лаврській, скандуючи “Тут вулиця Мазепи”.

Як відомо, Київрада на сесії в четвер перейменувала більшу частину вулиці Мазепи на вулицю Лаврську.

Зі зверненням з цього приводу до столичної влади звернулисяМосковські уніати (УПЦ Московського патріархату) для того, щоб догодити своєму патрону Кірілу, Патріарху Московському.

А тепер згадаймо друзі, як раніше протистояли і влада, і «громадськість» перейменуванням вулиць. Про те, скільки це буде коштувати й що ніде взяти кошти, писалося десятками статей. Пересічного українця переконували, що ті гроші виймуть з його кишені – кишені платника податків й таке інше.

А тут, щось ніде й ніхто з можновладців та тієї, Господи прости,  «громадськості», жодним словом не обмовився. Ось воно і все тут!

Отже, перейменовувати вулиці поселень в Україні замість тих, що й до сьогодні носять ім’я упирів потрібно. Це зробити легко й кошти тут не на заваді – Київська міська рада та «громадськість» впевнено це довели з вулицею Івана Мазепи.

Лука Іваницький.

Поховання спочилого митрополита Андрія 8 липня 2010 року очолить Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Указом Патріарха тимчасово керуючим Львівською єпархією призначений митрополит Рівненський і Острозький Євсевій (Політило).

Царство Небесне та вічний спокій новопреставленому владиці Андрію!

28 липня 2010 року, зранку, буде звершуватися богослужіння у Володимирському Патріаршому соборі міста Києва, а після – Хресний хід до пам’ятника рівноапостольному князю Володимиру.

Київський Патріархат закликає всіх вірних та прихильників українського православ’я прийти на це богослужіння та Хресний хід, щоби разом помолитися Богові – за Україну, за Київський Патріархат, за державу та народ.

І за Патріарха Московського Кирила, який має тоді навідатися в Україну, щоби Господь дав йому мудрість та сили діяти не лукаво, діяти на благо Православ’я, а не задля реалізації геополітичних планів Кремля панування над «руським міром».

Петро перепуст.

1. Можливо поезія…
2.  щось Вам допоможе!

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

Володимир Сосюра