Перша розповідь в генделику.

Якось сиділи два чолов’яги в генделику біля лісу на великій дорозі.

Пили пиво, нудьгували, чекали автобуса, який має бути за розкладом аж через кілька годин.

От один цей чолов’яга й запитує іншого – а звідки це ти, добродію, будеш? Та, каже він, я живу на хуторі біля річки Ворскли, чи чув про таку. Та ні каже інший чолов’яга, щось не пригадую. Як не чув, як не пригадуєш? Та цю річку знають всі, бо ім’я їй дав не хто інший, як сам московський цар Петро І разом з російською імператрицею Катериною ІІ. Та ти що?, невже?, каже той чолов’яга.

Так, так, от слухай, як воно було. Цією річкою полюбляли кататися човнами московські царі й російські імператриці. Як тільки в них нагодиться вільна хвилина от вони їдуть в далеку путь, бо від їх стольного граду ця річка далеченько, кілометрів під тисячу буде, але вони все одно їдуть на цю річку й катаються човнами. Краєвид на цій річці… – чудовий. От ці царі та імператриці наберуть з собою моноклів, біноклів, підзорних труб й такого іншого та й видивляються в далечінь плеса цієї річки – любуються.

Аж одного разу човен той як хитнеться, що той московський цар та російська імператриця ледь не повипадали з човна. Добре, що втрималися, але ж рівновагу були втратили, то й махали своїми руками, як вітряк крилами, а в руках же були і моноклі, і біноклі, і труби підзорні. Все це повипадало в них з рук та у воду.

Річка здоровенна така та глибока, то й дістати ті причандали вони не змогли, бо на цей лихий раз приїхали одні без челяді й нікого було послати, щоб попірнали у воду та подіставати ці скляні речі, бо ті біноклі-міноклі виготовлялися зі скла.

От тоді той цар та імператриця як закричать на своїй московській та російській мові – «вор!» тобто нашою мовою це злодій.

А на цьому човні за веслами сидів українець, він підзаробляв у тих царів та імператриць, катаючи їх річкою, трохи знав їх мову. Він собі куняв на сонечку поки цар та імператриця милувалися нашою українською природою в свої біноклі-міноклі.

Аж тут після їх крику стрепенувся українець та й запитує, що трапилося, де вор, тобто злодій і що вкрали. Та каже цар та імператриця хором, що вкрала річка їх скляні біноклі-міноклі.

Ага, каже українець, злодійка річка вкрала ваше скло. Ну, так!, знову хором, відповідає цар з імператрицею – вона, річка, вор – вкрала те що ти на своїй туземній мові називаєш скло. Отож ця річка вор скла, а через те, що цій річці ще ніхто не дав ім’я до цього часу, то й буде вона від нині називатися – Ворскла, бо ми так хочемо.

Той чоловік дуже поважав царя та імператрицю, бо вони йому добряче платили за різні послуги, й не тільки за катання річкою… Вирішив він віддячити їм за ті гроші. От розповів він усім хто живе по цій річці, як її потрібно називати та й стали всі її називати Ворсклою.

Цікава каже в тебе розмова, даваймо, ще пивка посмакуємо, бо у мене є таранька, ось внучок мій її дав у дорогу, сам наловив. Достає тараньку завернуту в папір, розгортає його та й кладе на стіл. Аж дивиться, а на тому папері намальована мапа давньої України. Річки там, гори, долини, поселення – все як має бути. Правда назви стародавні і деякі не співпадають з сучасними, але таких мало, бо відомо, що топоніміка, то сталі речі й змінити їх не так вже й просто.

Аж дивиться той чоловік, а там річка Ворскла написана та й запитує другого, а коли ж той цар та імператриця жили. Ну, каже він, не так давно – чи то в кінці шістнадцятого століття, чи то в сімнадцятому.

А, що?, каже перший чолов’яга, ось мапа ще за Княжу добу, на ній вже позначена річка Ворскла і не могли її назвати так ні москалі, ні росіяни, бо не тих не інших ще тоді не було й мова їхня виникла лише в сімнадцятому столітті, як їх академіки й написали в своїх книгах.

Ну, ти й заливаєш, чолов’яга, краще налий пива та не сміши мене з цією московсько-російською назвою Ворскли.

Лука Іваницький

Підготував Євген Бобровський.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *