Про ОУР, Українську бібліотеку в Москві та й взагалі про Росію.

герб РосіїОстаннім часом стільки інформації про стан української діаспори в Російській Федерації (РФ) в усіх ЗМІ понаписували, а щось толкове й не прочитав. А скільки дурниці пишуть, я вже не кажу про ворожість до українства у викладах.

І що тільки не обіцяють, і хто тільки не обіцяє? А хіба ми цього не проходили?

Трохи історії.

Колись я, Петро Перепуст, в кінці 80-х та на початку 90-х років минулого століття очолював українську общину Москви – це було Московське територіальне об’єднання Руху, а потім Організація українського національного Руху (ОУН Руху). Так от ОУН Руху так і був зареєстрований як українська община в Москві. Я також репрезентував ОУН Руху в Українській Міжпартійній Асамблеї (УМА), пізніше перейменовано на Українська Національна Асамбля (УНА-УНСО) та був у її витоків.

На початку своєї діяльності ми займалися переважно політичними справами – виборювали демократію з надією на здобуття Україною незалежності. Слава Богу, так і сталося.

Опісля проголошення розпаду СРСР перед нами постало питання – а що нам українцям робити далі в РФ? Дійшли висновку, що потрібно взяти приклад з Західної діаспори й «не винаходити велосипеда». Так і поступили.

ОУН Руху зініціював у своїй структурі чи не весь спектр українських інституцій в Москва – це українська парафія Київського Патріархату, Український університет, Спілка української молоді, Центр української культури, Союз українок, Український театр «Стожари», Українське радіо та інші. Усі вони були офіційно зареєстровані. Створили підприємство «Українська перспектива».

Нашою організацією було проведено в Красногвардєйський район Москви 18 депутатів, що дозволило обрати головою виконкому нашого товариша.

Нажаль під час збройної сутички в Москві 1993-го року було обстріляно тодішню мерію й усі реєстраційні документи згоріли. Я з товаришами поновив кілька організацій. Потім переїхав у Київ. Хлопці не стали поновлювати чимало вже зареєстрованих організацій, а жаль.

Але справа не в цьому. Наші московські депутати виборювали відкриття української державної школи в районі та українського дитячого садка. Район прийняв відповідні позитивні рішення. ОУН Руху навіть напривозив з України різного методичного матеріалу та підручників. Вчителів охочих було вдосталь. У дитячому садку проблем з кадрами теж не було. Дітей було «навалом».

Та от місто й міністерство все це заблокували. І чим вони тільки не аргументували – немає бажаючих, немає в законі, немає кадрового забезпечення тощо. Усілякими бюрократичними методами відфутболювали нас. А парафію я зареєстрував після півторарічної тяганини, коли особисто звернувся до президента Б.Єльцина, а він мене знав, то й тут же дав вказівку зареєструвати. Так би, певно, до сих пір реєстрували.

Я вже тоді зрозумів, що опиратися українцям РФ на уряд цієї країни безперспективно. Потрібно самим вирішувати це питання. Я не раз звертався до голів різних українських організацій та земляцтв з пропозицією, щоб вони організували власні структури на місцях завдяки відкриттю українських підприємств з широким діапазоном діяльності де було б передбачено й утримання українського клубу з недільною школою, дитсадком, навіть напівофіційною парафією Київського Патріархату чи УГКЦ.

Мене видавали за дурня. Чому? А відповідь дуже проста – тоді більшість керівництва українських організацій були звичайнісінькими прилипалами до чого-небудь корисного для себе – чи то матеріальних благ, чи то якоїсь слави тощо. А патріотичних керівників завжди хаяли та обливали брудом – так часто водиться.

У Москві те ж саме. Ось ми й маємо сучасний стан української діаспори в РФ.

Я також звертався до першого Президента України пана Л.Кравчука з офіційним листом про те, що українська діаспора РФ потребує фінансової підтримки для своєї діяльності. Я пропонував створити фонд в який би вносилися 0,01% від суми торгівельних операцій між Україною й РФ з боку українських резидентів. Тоді законодавство це дозволяло, бо більшість підприємств були в державній власності. З такою ж пропозицією звертався й до тодішніх прем’єр-міністрів України, в тому числі й до пана Л.Кучми, він тоді теж був на цій посаді. Та все залишилося без відповіді.

Тільки громадські організацій й політичні партії патріотичного спрямування співчували українцям у РФ. Особливо слід відзначити турботу славного сина української нації світлої пам’яті Анатолія Лупиноса, річницю смерті якого громадськість буде вшановувати 5 лютого о 12 годині на Байковому цвинтарі.

Я знову звертався до керівників ряду українських організацій, щоб вони придбали якісь матеріальні цінності для своїх організацій для перспективи розвитку. Але не пригадую, щоб хтось прислухався. Тоді можна було придбати за безцінь те, що зараз коштує мільйони!

Я ж, в Москві, перед від’їздом в Україну, передав своєму наступнику три офісні приміщення (квартири на першому поверсі) пів гектара землі біля метро Домодєдовська, й купу напрацьованих матеріалів з отримання різних об’єктів – будинку під офіс, ділянку землі з водонапірною баштою (вже готова дзвіниця) для парафії й багато іншого. Нажаль мій наступник був занадто молодим й недосвідченим і все пропало.

Так от, зараз вихід з ситуації, як на мій погляд, може бути лише в придбанні нерухомості для українських організацій де відкрити прибутковий бізнесовий заклад, а вже при ньому українські заклади культури й освіти. Де взяти гроші?… Але ж відкривають і зараз українці в РФ ресторани, магазини тощо. Не патріоти? То є й патріоти, тільки потребують допомоги і не обов’язково матеріальної. То допоможіть.

Є ще одне нагальне питання для української діаспори в Москві про що я вже давно говорив – створення української політичної партії в РФ. Можна створити політичну партію національних меншин РФ. Це, видається, буде ще краще. Можуть бути варіанти, коли в цю другу партію не всіх підряд задекларувати, а кілька національностей, які мають етнічні землі в цій країні.

Думаю, що така партія буде потужною та й її структури створити досить просто, бо кругом є якісь земляцтва.

Без політичної підтримки з чітко вираженою національною орієнтацією в РФ справа не зрушиться. А електорат найдеться – цілі народи! Головне, щоб лідер та керівництво толкове найшлося. Але якщо не серед нашого брата, то якийсь там чеченець точно знайдеться, головне – переможе дружба!

Петро Перепуст.

Українська Національна Асамблея, місто Суми.

http://www.unso.loc Email: luka100luka@ukr.net, perepust@ukr.net  

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *