Сумська обласна організація

 Української Національної Асамблеї

 та крайова команда

 Української Націоналістичної Самооборони

 (УНА-УНСО)

 щиро вітають наших матерів, дружин, сестер –

 всіх жінок України зі святом – Днем Матері!

 Бажаємо вам міцного здоров’я,

 родинного затишку

 та мирного неба над головою!

 Хай Буде!

Турботи, клопоти, робота, діти —
Усе встигали Ви зробити,
А ми, чого гріха таїти,
Не вміли все це оцінити.

І ось сьогодні, в день цей урочистий,
Ми просимо Вас за це нас всіх простити,
Хоч знаємо, що слів цих буде мало.

Якби зібрати всі слова землі,
Ми вибрали прості і невисокі,
Щоб ваші дні трояндами цвіли
І не приходила ніколи одинокість.

Хай тільки радість прикрашає дім,
Хай ладиться і на роботі, й вдома,
Хай вам завжди щастить в усім,
І обминають горе, сум і втома …

О Боже! Ти живеш над нами,
Тебе благаємо в цей час:
Пошли здоров’я нашій мамі
І збережи її для нас!!!

Сьогодні пропонуємо вашій увазі вірші ветерана Організації Сергія Оратовського, які були надруковані в «Українських обріях» (ч. 9, 1992 р.) 

Поезія друга Сергія влучно вписується у наш унсовський Стиль, Стиль Організації, який відрізняється, по-перше – своєю революційністю у мистецтві, а по друге – своїм т. зв. Нестандартом, що відрізняє Нашу поезію від звичайного «римопльотства».     

 ХРЕСТОНОСЦІ

Наповнювали епоху блиском нових ідей,

І вся Європа трусилась,

Коли бачила на обрії їх сталеві списи.

Розлючена азійська чернь

ставала перед ними дибки

Та курсували хрести по теренах Старої Леді,

Тримаючи півСвіта у руці.

За зраду смерть – була їх нагорода,

А за «багнет у землю» – руки в гречку…

Священні лицарські закони;

На вістрі списа Честь і Кров,

Вогонь в душі, одвічна Зброя, –

Все, як у Дюрера, на тьмянім полотні –

Панцирна міць, в очах холодний блиск,

Колеса крутяться

Лише для Перемоги…

CARTHAGO DELENDA EST?

 Шляхетний Карфаген стояв собі на розі

Серед старих руїн, з деревами в дорозі…

Наснилось: мій народ панує над світами,

Здіймає гордо меч, хрестом святить майдани.

Тримають свій штандарт вояки гонорові,

Їх зверхники в сідлі,

ведуть на шлях терновий.

Уже сурма зове, шолом вдягає лицар…

Та що це? Мить якась –

все обернулась в цвинтар.

На троні хлоп брудний, нахаби біля нього,

Вся гієрархія позбулась сенсу свого.

Калюжа від дощу, в ній сонце прокисає,

Зображення плугів на місяці конає.

Помер військовий дух, розгардіяш у місті,

Розтрощені мости, кругом недобрі вісті.

Згорів вишневий сад, в багні сталева зброя,

Стримить священний спис

в  смердючій купі гною.

Але крізь сон страшний я чую, кличе

Мене й товаришів прозріння провідниче:

- Ми йдем на Карфаген, ми мусим зруйнувати

Той свинопаський люд, щоб світ завоювати!

АУТОДАФЕ

Спочили в Бозі провидці,

Запроданець сміється зраді,

Поразка за поразкою надходить…

Та десь за рогом непомітно

Маленька перемога йде.

Хтось каже: час не той – минає…

Невже ж? Поглянь: він – той!

Лиш ти минаєш у безодню,

А так все – yes: середньовіччя

По вулицях старих, вузеньких

Крокують тіні в балахонах

Попереду женуть ТЕБЕ

За те, що зрадив Заповіту.

Майдан. Бруківка. На розп’ятті

Аутодафе тебе врятує,

Очищення вогнем прийде,

Твій Дух знайде потрібне місце

Для честі діяти мечем.

Зрубаєш квітку кольорову

Демократичного городу,

Плекаючи в собі священну лють

Для Нації, для Слави і для Бога.

КАПІТОЛІЙ

Над Дніпром – Капітолій наш

На місті Замкової Гори,

І цезар там лежить в віках,

Поклавши тіло під прапори.

Сюди увагу приверніть,

Покиньте геть всі ліві справи,

Ми скоро мусим боронить

Кордони рідної Держави.

На цім приреченім одрі

Клянемось зброєю важкою,

Що будем, Націє моя,

До смерті разом ми з тобою!

А після сповіді отцю

Мерщій колона в бій рушає,

Залізний стрій, фаланга в ряд,

Криваву бійку зачинає.

Та будем в Світі панувати,

Або загинем всі єдино,

Нікому Тебе не дамо

Священно Матінко Вкраїно!

За це нас будуть катувати,

Гноїти в тюрмах, як злодіїв,

Проте історії судити –

Всі наші ангельськії дії…

АУТОДАФЕ

Спочили в Бозі провидці,

Запроданець сміється зраді,

Поразка за поразкою надходить…

Та десь за рогом непомітно

Маленька перемога йде.

Хтось каже: час не той – минає…

Невже ж? Поглянь: він – той!

Лиш ти минаєш у безодню,

А так все – yes: середньовіччя

По вулицях старих, вузеньких

Крокують тіні в балахонах

Попереду женуть ТЕБЕ

За те, що зрадив Заповіту.

Майдан. Бруківка. На розп’ятті

Аутодафе тебе врятує,

Очищення вогнем прийде,

Твій Дух знайде потрібне місце

Для честі діяти мечем.

Зрубаєш квітку кольорову

Демократичного городу,

Плекаючи в собі священну лють

Для Нації, для Слави і для Бога.

НОВА ФОРМАЦІЯ

 Сьогодні кумедність, нестяма і посміх,

А завтра – залізна замкнутість кольон.

Сталеве ехо нам відгуком буде

Від наших підкованих, міцних чобіт.

Ми виклик громаді, плебеям та салу,

Усім протиставили цінність Мети,

І як козаки у свій час воювали,

Так само і ми, не турбуйтесь, пани.

Сповіщаємо вас про відновлення цієї рубрики, яку свого часу заснував славної пам’яті Петро Перепуст.

Сьогодні друкуємо поезію та прозові думки відомого українського революціонера, ветерана УНА-УНСО, нашого побратима Сергія Чумака.

Надалі чекайте наповнення цієї рубрики революційною поезією, яка, віримо в це, буде надихати ваші серця та душі для продовження Нашої Справи.

Далі буде…

* * *

Нема причини скаржитись на долю -

Свій вибір зроблено давно.

Свою виконуєш ти волю -

Ось в цьому сенс, а інше – все одно.

Байдуже, що про тебе скажуть

Темні людці із чаркою в руці.

Для них це лиш момент розмови,

В котрій словами кидають, як вітер папірці.

1993 рік

Вінницьке СІЗО

* * *

Для ворогів ти ворог

Хоч боротьба твоя лиш почалась.

Та ти вже вибрав собі шлях

назад немає вороття

Душа твоя до бою зібралась.

Дружина з ревністю дитя обійме.

Сльозою хлипне матір

Й не чутно знизає плечима:

“Я думала, що з часом це мине..”

Щоб виправдати щось, тихесенько шепне

І гляне вслід, здалося, винуватими очима.

Одні засудять, інші засміються.

Дитинства друзі, лиш побажають успіху

І мовчки тихо розійдуться.

Не буду кликати я їх – у них

Поважні є на то причини…

І ось я іду по своєму шляху. Попереду я бачу свою зорю, свою ціль.

Я ще навіть не добре уявляю її собі, але відчуваю всім своїм єством, що це єдине, що заслуговує уваги.. І це все моє … Все!

“Все і негайно!” – кричу я сам собі.

“Все і негайно!” – відлунює навкруги. І тільки тепер я помічаю що не один.

Навкруги такі самі як я. Та й ціль  - загальна. Все це зливається в єдиний могутній легіон. Все … Все і негайно!

1993 рік

Вінницький слідчий ізолятор

* * *

Прийде той час,

Світ поверне свої контрасти,

Шляхетна ціль покличе нас.

Тих, в кого кров тече,

Котрою писана історія,

                                 неначе,

Слід плугу Оріїв,

                        що ще не встиг

                                  межу прокласти.

Покличе юних і гарячих

Для котрих меч і спис

Не тільки експонат музею -

Вони, як Сонця блиск,

що сенс життя дає для зрячих,

Блукавших довго по тунелю.

Почуєте, вже скоро! сурми клич.

Що зробить нашу мрію

Про козака і славну Січ

Політ свинцю і шаблі свист

В реальну справжню дію.

Покликання своє   відчувши,

Зберемось ми на Сході дня.

Багнет наш друг і Зверхник брат.

Ідея. Віра. Стяг.

Із нас воскресне Князь,

Дружини сяйво лат …

… Ось Ми! Єдине ціле – нація.

                                       Велика це рідня.

1993 рік

Вінницький слідчий ізолятор

* * *

Колись  семеро наших….

Серед троянд загину

Від снайпера.

Чи леза, що прикрашає гільйотину.

Подякую серед колючок дроту …

Серед готичних статуй -

За послугу останню.

Позаду, щоб руїни замку,

Стін і веж середньовічних.

А в голові – про нову п’єсу, водевіль…

Про назву. Колір. Жаль.

Про те, котре вже не напишу…

Нема цього.

Все з’їла цвіль.

Невистача одного -

Всіх пробудить від сну

Вчинивши біль.

Під час війни, в місті є один стратегічний об”єкт.

Це бордель. Суспільство деградувало від такого явища.

Тому лишилась Порожнеча – єдина річ, за яку ще варто ці міста захоплювати.

листопад 1994 року

* * *

Шукав свою війну

Щоб все перемогти.

Звільнити душу,

Роздати бідним хліб.

І рибиною цілий світ

Нагодувать змогти.

Свою війну шукав.

А чи знайшов?

Чи переміг?

А може лиш шукаючи програв?

Шукаючи в своєму серці підсумків 15-20 років шукаю відповідь на запитання: “За що я власне вів свою боротьбу, куди йшов, чого шукав, що хотів довести  Світові?”

Правду – та ні, вона виявилась в кожного своя.

Істину – вона так і залишилась десь по-середині.

Свободу – можливо, якщо зрозумію що це таке.

Можливо за Колір! За чорне Чорне, за біле Біле, за Рожеве, за Червоне, за Блакитне. Та байдуже за який, тільки щоб справжній. Але трохи яскравіший ніж завжди, більш чіткий ніж у інших.

Щоб по-більше контрасту! Геть сіре!

Кричав я: “Подивіться, яке все чітке!”

Та сіре як завжди перемагало. Звідки воно береться? Чим більше яскравого, тим в 10-ро більше сірого. І нажаль, воно завжди виявлялось більш справжнім, ніж моє яскраве.

“Он щось блищить!” – кричали близькі. “Мабуть золото, бо таке жовте і виблискує!”

“Та ні”, – доводив я. – “То лише крижинка, що відбиває чуже світло. Краплинка замерзлої води на місці, де має бути серце. Просто справжня. І в цьому її цінність. Ні більше, ні меньше…”

“А он Чорне – не заспокоювались – ні краплинки Білого. Отже погане!”

“Та ні – шепотів я – воно просто Чорне, без Білого. Отже не Сіре, тому і цінне. Бо справжнє Біле теж без краплинки Чорного.”

Сіре наступало і не заспокоювалось: – “В мені всіх кольорів повно. Кожен, якщо захоче, знайде щось своє. Нехай і не повіністю і не сповна. Я потрібне всім!”

“Та ні – сам собі відповів я – своє потрібно шукати повноцінне, яскраве. І щоб по самі віньця. Все інше від лукавого.”

“Сіре безпечне. За нього не судять, бо вона для всіх. Бери скільки хочеш! Чіткого завжди мало, до нього не звикнеш, тому воно подразнює і тому воно за межею. А все що за межею, то харам” – переконували законники.

Я не відповів. Життя перемогло. Як не прикрашав, як не добавляв яскравості, контрасту. Як не проводив межу – на якій сам і залишився. Повернутися не міг, переступити не наважився. Сили сплили, час скінчився. Сіре перемогло…

Зима 2008 рік

Тоді, навесні-влітку 1992 роки, члени УНСО, пам’ятаючи старе добре правило «Свій – до свого –  по своє», зі зброєю в руках надавали братню допомогу українцям-придністровцям.   

Ця солідарність з боку УНСО була досить помітною на відміну від тодішньої влади та опозиції з демократичного табору, які просто зрадили прагнення населення Придністровсько-Молдавської Республіки, більшість якої складають українці, повернутися до складу Української держави.

Згадуючи сьогодні ті події,  пропонуємо вашій увазі декілька матеріалів для ознайомлення (для внутрішнього та службового користування).

Стислий курс історії УНА-УНСО

Придністров’я

Перший етап військового конфлікту

 Зовнішня політика молодої української держави пройшла серйозне випробування в перші дні після проголошення незалежності, коли лідер самопроголошеної Придністровсько-Молдавської Республіки Ігор Смірнов привіз до Києва звернення Верховної Ради ПМР про включення цієї території до складу України. Будь-яка інша держава тільки б втішилась від такого подарунку, але українська влада проігнорувала прагнення автохтонного українського населення Придністров’я на відновлення історичної справедливості – повернення до батьківщини її споконвічної землі. Президента ПМР в центрі Києва було заарештовано молдавськими поліцаями і вивезено до Кишинева. Українські урядовці не спромоглися навіть на ноту протесту. Всім стало зрозуміло, що Україні можна нав’язувати будь-яку політику. В першу чергу це стосувалося ядерного роззброєння, ліквідації військово-промислового комплексу та військової освіти, знищення стратегічних наступальних озброєнь. Лише ліквідація військової освіти призвела до катастрофічних наслідків в галузі соціальної політики, оскільки унеможливила надходження до бюджету коштів, що були отримані від продажу зброї урядам країн, чиї громадяни навчалися до того у нас. Адже вони вчилися користуватися зброєю, виробленою радянським ВПК, іншої не знали, і, відповідно, ту зброю їхні уряди і закуповували в СРСР, що становило основну статтю доходів бюджету. Завдяки злочинним діям чиновників з міністерства оборони та інших владних структур наша держава втратила не лише авторитет на міжнародній арені, а й сотні тисяч робочих місць та щорічні мільярдні (в доларах) надходження до бюджету.

 Отож відмова в наданні підтримки українському населенню Придністров’я, якому на той час загрожувала цілком реальна перспектива приєднання в складі Молдови до Румунії (Народний Фронт Молдови виступав за приєднання Молдови до Румунії), розцінювалась місцевим населенням не інакше як зрада їхніх, абсолютно справедливих, інтересів (В роки II Світової війни румуни на окупованій території жорстоко поводились з українцями, що було однією з причин небажання приєднуватись до Румунії.). Таким чином, першим кроком молодої української держави на зовнішньополітичній арені була зрада. Така “принципова” позиція призвела до переорієнтації частини населення та політиків ПМР на Росію, яку не довелось довго припрошувати. В Придністров’ї з’явилися російські козаки, які під маркою допомоги “братам-слов’янам, вирішили використати цей конфлікт для підняття свого авторитету в Росії і узаконення власного соціального статусу. Наявність російського політичного чинника на південно-західному кордоні України так само не сприяв зміцненню нашої національної безпеки, адже в разі закріплення Росії в цьому регіоні Україна опинялась в не менш складному положенні. Здійснюючи допомогу ПМР, Росія творила б собі плацдарм для політичної і оперативної діяльності на півдні України. Так як українська влада самоусунулась від урегулювання придністровського конфлікту, то залишалась єдина можливість недопущення в регіоні румунських та російських впливів – це активна участь українських громадян по захисту місцевого населення. Така ідея з’явилася в середовищі старих львівських націоналістів, в пам’яті яких ще були свіжі події кінця 30-х років, коли ОУН, з метою захисту українського населення Закарпаття, відправила туди свої похідні групи. В Придністров’ї в 1992 році склалася аналогічна ситуація. Проте, лише УНА-УНСО підтримала цю ідею та погодилась надати мілітарну  допомогу співвітчизникам. Інші партії зайняли звичну для себе зручну позицію “моя хата скраю”, а деякі навіть цілком ворожу, як щодо українців ПМР, так і щодо УНА-УНСО.

Причини придністровського конфлікту були закладені в 1940-му році, коли Верховна Рада СРСР штучно створила Молдавську РСР. Перевищуючи свої повноваження, Верховною Радою СРСР новоствореній республіці було передано для “підсилення” частину території УРСР, оскільки Придністров’я було індустріально розвиненим регіоном, на відміну від аграрної Молдови. (3 1922 року Придністров’я в складі України увійшло до СРСР і в тому ж році Верховна Рада України зобов’язалась навічно захищати громадянство, політичні та інші інтереси мешканців Придністров’я, як і всіх інших мешканців України.) Отож, з правової точки зору входження цієї території до складу Молдови є незаконним.

В березні 1992 група рівненських унсовців з’являється в ПМР для налагодження контактів з місцевими українськими організаціями, лідери яких гарантують розмістити на своїй території велику кількість стрільців УНСО.

2 квітня перші унсовці з’явились в придністровських шанцях. То були два рої (відділення), командирами яких були призначені Микола Карпюк та Юрій Тима. Бойові дії в той час велися на півдні ПМР (Слободзейський район) і під Дубоссарами (на лінії Дороцьке – Кошниця). Унсовцям виділили позиції поблизу села Кошниця з метою захисту автомагістралі, що пронизувала всю територію ПМР з півдня на північ. Поява українських громадян серед захисників Придністров’я викликала величезне піднесення не лише серед корінних українців, а й інших мешканців ПМР, не бажаючих бути людьми третього сорту в складі Молдови, або Румунії. Замість недисциплінованих, вічно п’яних російських козаків з’явилась мілітарна структура з залізною дисципліною та знанням військової справи. Замість російських трикольорів на позиціях почали з’являтись українські прапори, які на ворога справляли сильніше враження. Місцеве населення стало звертатись до унсовців за вирішенням своїх насущних проблем, вбачаючи в них не лише захисників, а й справедливих суддів і порадників. В Придністров’ї почали з’являтись українські православні церкви, в яких правили службу священики Київського Патріархату. Перша така церква (відреставрована) постала в с. Рашкові, де з середини квітня 1992 року в приміщенні загальноосвітньої школи розміщувався вишкільний унсовський центр. Настоятелем церкви став отець Володимир, доктор філософських наук. Пізніше він очолив новоутворену Придністровську єпархію УПЦ-КП. З появою унсовців стали покидати Придністровську республіку російські козаки, за якими ніхто не шкодував. Українські впливи знову посилились. Цьому сприяла і наявність на території ПМР 14-ої армії Російської Федерації, яка займала нейтральну позицію впродовж всього конфлікту, чим налаштувала проти себе і Росії місцеве населення. Наявність 14-ої армії використовувалась молдавськими ЗМІ з пропагандивною метою, щоб применшити роль справжніх захисників Придністров’я. Командування армії з самого початку отримало наказ з Москви не втручатися у конфлікт. Натомість, Росія передала Молдові новітнє військове обладнання, зокрема, 30 бойових літаків МГГ-29 з усією інфраструктурою.

Незважаючи на значну чисельну перевагу в людях і озброєнні, Молдові так і не вдалося досягнути успіхів на полях бойових дій. Проте на політичній арені Молдові вдалося дещо нейтралізувати намагання Росії закріпитися на теренах Придністров’я. Румунія розглядала придністровсько-молдавський конфлікт як спробу захопити політичну ініціативу в регіоні. Росія була змушена маневрувати, щоб зберегти там свій вплив. Проявивши активність в Придністров’ї, Україна б набула значення країни, від позиції якої залежить мир і стабільність в регіоні.

Долаючи шалений опір українських правоохоронних структур, сотні стрільців УНСО з усіх регіонів України направлялись в Придністровську республіку для надання допомоги воюючому народові. Активна позиція УНА-УНСО змусила по-іншому поглянути на існуючий конфлікт. З деяких областей України пішла гуманітарна допомога ПМР; встановлювались побратимські стосунки між містами України і Придністров’я; відбулися обміни офіційними делегаціями. Президент України Л. Кравчук з приводу придністровських подій виступив із заявою, у якій визнавалось право населення Придністров’я на самовизначення. Багатьох політиків вдалося переконати, що кордон між Україною і Молдовою, у випадку приєднання до останньої ПМР, буде постійним призвідником можливих провокацій і ескалації напружень, оскільки не прив’язаний до місцевих орієнтирів і пролягає колгоспними межами, а протистояння придністровців молдавській окупації набере форм партизанської війни з усіма негативними для сусідньої України наслідками.

В Придністров’ї УНА-УНСО продемонструвала всім сусіднім державам, що Україна здатна навіть за відсутністю чіткої державницької позиції захищати свої інтереси.

Втрати

Зростання українських впливів на теренах ПМР не залишились без уваги представників ворожих спецслужб. 23 квітня 1992 року був смертельно поранений і помер 30 квітня Остапенко Микола – Голова Слободзійського райвиконкому, член Президії Верховної Ради ПМР, активіст спілки “Повернення”, яка ставила за мету повернути Придністров’я до складу України. Автомобіль, в якому знаходився Микола Іванович разом з водієм, був обстріляний поблизу райцентру Слободзія. В тіло Остапенка проникло 18 куль калібру 7,62. Люди, які збіглися на постріли були зупинені автоматною чергою в повітря і словами одного з нападників: “Ми вам ету Україну єщьо покажем!” Нападники зникли на машині “Лада”, на якій не було номерних знаків.

Обставини злочину ясно вказували на його організаторів. Адже замах було вчинено на одного з провідних діячів українського визвольного руху Придністров’я одразу після запропонованих тим рухом ініціатив, здатних не лише зупинити війну, але й вирішити загалом проблему Придністров’я. Повідомляючи про це підле вбивство, Провід УНА-УНСО констатував: “Процес політичного, економічного та культурного зближення Придністров’я з Україною, ініціатором якого є спілка “Повернення”, що її активістом був покійний, не міг бути терпимим керівництвом Молдови, бо на відміну від самостійницьких ілюзій і проросійських симпатій частини керівництва ПМР діяльність “Повернення” має юридичні, економічні і політичні підстави для успіху. Придністров’я належало Україні, населене українцями і пов’язане з Україною. Властиво, воно ніколи і не переставало бути Україною. Цю нехитру істину розуміють як в Кишиневі, так і в Москві. Не є випадковим, що організатор замаху – Голова 6-го управління Міністерства національної безпеки полковник Кіртоаке саме в Москві навчався мистецтву диверсій і терору. Не є випадковим і те, що Остапенко був першим з керівників Придністров’я, вбитих терористами. Це вбивство є свідченням істинності вибраного “Поверненням” шляху, його небезпечності для ворога, а значить, і переможності.”

7 травня у місті Слободзія було вчинено напад на квартиру п. Гусара, активіста спілки “Повернення”. Він відстрілювався від нападників з пістолета ПМ доки стачило набоїв, після чого був захоплений і вивезений у невідомому напрямку. 8 травня його обгорілий труп було знайдено неподалік україно-молдовського кордону.

9 травня у тираспільському госпіталі помер отаман Чорноморського козацького війська ПМР, полковник Кучер. За кілька днів до того його авто підірвалось на міні, встановленій терористами. Полковник Кучер був відомий своєю проукраїнською позицією, яку активно відстоював впродовж свого короткого життєвого шляху; багато робив для проукраїнських орієнтацій Чорноморського козацького війська. Саме він під свою відповідальність видав стрілецьку зброю першим загонам унсовців.

В ніч з 6 на 7 червня біля Болграда (Одеська область) в автокатастрофі загинув командир ополчення Придністровської республіки, заступник командира УНСО ПМР, майор запасу Майстренко. Машина перевернулася на рівному місці.

Жоден з політичних діячів Придністров’я проросійської орієнтації не став жертвою терористичного акту.

На ім’я Президента України, Голови ВР України, Міністра закордонних справ України, Генерального прокурора України була направлена заява спілки “Повернення”, в якій говорилось наступне: “В Придністров’ї триває геноцид українців. Про це свідчать масові вбивства мирного населення. Більшість убитих – українці. На 24 червня 1992 року вбито 500 чоловік, з них 250 – українці… Українці Придністров’я були насильно включені до складу чужої держави, яка зараз знищує їх на рідній землі… Необхідне негайне втручання України, оскільки вона зобов’язана за будь-яких умов захищати своїх співвітчизників. Бо завтра буде пізно… На нашому боці воюють гвардійці ПМР, УНСО, ополчення, Чорноморське козацьке військо. 14-та армія дотримується нейтралітету, донські та кубанські козаки давно зняті з позицій і відправлені додому. Ми лишилися сам на сам з ворогом. Сподіваємося, що Україна не залишить нас у біді в цей трагічний час в Придністров’ї.”

27-28 червня в Києві проходила VIII сесія УНА, на якій було підтверджено прагнення захищати українців ПМР. Делегати сесії прийняли заяву щодо ситуації в Придністров’ї:

„Українська Національна Асамблея повністю підтримує волю населення споконвічних українських земель на Дністрі, заявлену в рішеннях віча українців Придністров’я 16 травня 1992 року.

Українська Національна Асамблея висловлює задоволення з приводу зміни позиції щодо подій в Придністров’ї Президента та Уряду України, що засвідчена в останніх їх заявах. У той же час УНА наголошує на недостатності декларації цих змін і наполягає на негайних конкретних кроках з боку України для припинення відвертого масового винищення українців Придністров’я, захисту їх життя та національних інтересів і гідності української держави. УНА вимагає негайно вирішити питання про можливу форму участі підрозділів українських збройних сил у розмежуванні воюючих сторін по лінії кордону ПМР з республікою Молдова та надання достатньої гуманітарної допомоги населенню Придністров’я.

Враховуючи події останнього часу, те, що Молдова знехтувала положеннями Гельсинських угод атакою на Бендери, УНА вважає, що настав час для реалізації прагнення населення Придністров’я до самовизначення, що єдине може запобігти його масовому винищенню.”

Проте всі ці заяви нагадували “глас волаючого в пустелі”.

Бої за Бендери та роззброєння

В ніч на 21 червня загони УНСО разом з частинами Чорноморського козацького війська з боями прорвалися на територію міста Бендери, окупованого напередодні військами Молдови та ЗПОПом (загін поліції особливого призначення). Ворожі частини понесли важкі втрати і відступили за місто. Відмічено було повальне мародерство (пограбування квартир, комерційних та державних магазинів тощо), що спричинилось до дезорганізації молдовських військ та облегшило визволення міста. У ті дні близько 10 тисяч чоловік, переважно жінки та діти, перейшли державний кордон України, рятуючись від військових дій у ПМР. Більшість з них розмістились на території Одеської області.

Після Бендерської операції уряд Молдови зрозумів безперспективність військового вирішення придністровської проблеми на свою користь. Кишинів почав шукати інші засоби впливу. Для реалізації своїх планів було залучено відомого українського політика Чорновола, який 11 липня 1992 року виступив на Молдовському телебаченні з осудом українців Придністров’я. Виступ Чорновола був розцінений українцями ПМР не інакше, як зрада їхніх справедливих прагнень до соборності українських земель. Такого глузування з українців, що борються за свою свободу, не дозволяв собі ніхто в Україні.

Потуги Молдовської дипломатії дали свої плоди. 21 липня в райцентрі Кам’янка на півночі ПМР місцевою владою було роззброєно зведений відділ УНСО Придністров’я, який згідно з укладеною раніше мирною угодою між Росією та Молдовою був відведений з бойових позицій до місця постійної дислокації (до середини липня постійною дислокацією УНСО Придністров’я було старовинне козацьке с. Рашків). Саме роззброєння відбулося під вигаданим приводом, без домовленості з вищим керівництвом ПМР. Операція розроблялася при сприянні спецслужб України та Росії, і не без впливу Молдови. Особовий склад відділу був підданий брутальному „шпону” без пред’явлення ордерів на обшук та блокований в казармі. Проте вдалося обдурити недосвідчених “гвардійців” і вийти з оточення без втрат. Витіснення УНСО з території Придністров’я призвело до протестів з боку місцевого населення, яке вбачало в унсовцях своїх оборонців, та до підриву обороноздатності республіки.

Все це змусило керівництво ПМР засудити волюнтаристські дії місцевої влади.

УНСО в Придністров’ї мало офіційний статус, було зареєстроване, на відміну від України, мало широкі повноваження. Керівниками УНСО Придністров’я були Микола Карпюк, Володимир Мамалиґа, Юрій Тима. УНСО діяло на всіх фронтах придністровсько-молдовського конфлікту. Близько півсотні унсовців були нагороджені урядовою медаллю “Захисник Придністров’я”.

Висновки

Завдяки політиці, що її проводило керівництво УНА-УНСО в Придністров‘ї, з 1992 року в ПМР почали відкриватись українські школи, виходити газети українською мовою, діють українські культурологічні товариства. Тираспольському державному університету присвоєно ім’я Тараса Шевченка. Багато студентів з Придністров’я навчаються на відділеннях української філології в педагогічних вузах України, щоб навчати дітей мови батьків. В ПМР українська мова має статус державної на рівні з молдавською і російською.

Не встигли вщухнути бої, як урядова газета “Независимая Молдова” дала цілий розворот, присвячений УНА-УНСО, звідки варто зацитувати одне речення: “Можна поділяти чи не поділяти ідейні переконання і практичні методи членів Української Національної Асамблеї і бійців УНСО, але хочеться сподіватися, що ми будемо разом, якщо доведеться захищати незалежність національних держав від зловісного привиду “третього Риму”.

Чудовий урок політичним невігласам, приклад того, як робиться справжня політика. Не скигленням, не боязким вичікуванням, не посиланням на гельсінські угоди. Лише демонстрацією сили, а не слабкості, можна здобути прихильність та дружні стосунки.

Головна тема акції - це приділення уваги розгляду останньої редакції Трудового кодексу України, проекту якого вже 18 травня Верховна Рада може ухвалити у другому читанні.  Зокрема юрист Дмитро Ткаченко ознайомив присутніх з Аналізом проекту ТКУ.

Серед виступаючих на мітингу виступив заступник голови Сумської обласної організації Української Національної Асамблеї (УНА-УНСО) Микола Тисячник, який від імені Організації привітав присутніх зі Святом солідарності.

«Свято Першого Травня – це перш за все свято нашої єдності, нашої солідарності. Ми не розуміємо тих українців, які сприймають Першотравень, лише як комуністичне свято, відгук радянського минулого. Це свято, що залишилось нам у спадок від Радянського Союзу, має давні корні та традиції, зокрема і українського народу. 1 Травня – Свято солідарності лише використовують представники антинародного режиму та т.зв. вожді буржуазної комуністичної партії», – наголосив у своєму виступі Микола Тисячник.

Осавул Сумського слобідського козацького полку, активіст товариства «Просвіта» та Української Націоналістичної Самооборони (УНСО) Олександр Подольський зачитав вірша «Покритка» відомого українського революціонера, Провідника УНА-УНСО Анатолія Лупиноса, за якого автор, як відомо, в 1971 році отримав 12 років спецув’язнення.

За словами пана Олександра безсмертна творчість Анатолія Лупиноса  та багатьох інших українських поетів-революціонерів є актуальна, як ніколи. «Їхні твори і нині надихають українців на продовження національно-визвольної боротьби. Але потрібно популяризувати українську революційну поезію не тільки серед представників націонал-патріотичних сил, яка їм і так в більшості відома, а серед широкого кола українського суспільства. Ця поезія солідаризує та об’єднує українців», – заявив Олександр Подольський.

У резолюції мітингу солідарності, яку зачитав лідер вільних профспілок Сумщини Олександр Ткаченко, зазначається, що Трудовий кодекс, який планує прийняти Верховна рада 18 травня, – це нове сучасне ярмо, що збираються накинути на шиї найманих працівників їх роботодавці.

«Вимагаємо у народних депутатів України, якщо вони себе такими ще вважають, зняти з порядку денного Верховної Ради 18 травня питання про розгляд проекту Трудового кодексу, за що йде збір підписів по всій Україні. Залишаємо за собою право прямого народного волевиявлення прийти до стін Верховної Ради України й Адміністрації Президента України разом зі всіма людьми доброї волі і покласти блюзнірству край», – говориться у резолюції, яка була одноголосно прийнята у Сумах на мітингу солідарності.        

Інформаційно-аналітична служба

Сумської обласної організації

Української Національної Асамблеї (УНА-УНСО)

(Уривки з праці «Наш політичний світогляд»)  

СОЛІДАРНІСТЬ – ПЕРШИЙ ПРИНЦИП ОРГАНІЗАЦІЇ

Організація будується за принципом відповідальності «кожен за кожного». Це означає, що Організація готова завжди прийти на допомогу кожній своїй людині. Так само кожна наша людина повинна бути готова у будь-який момент з усією рішучістю виступити за нашу ідею.

Приходити на допомогу своїм співвітчизникам – це найкращий засіб пропаганди організаційної солідарності. Проте Організація допомагає лише рішучим та сміливим людям, але не тим, хто любить сидіти в кущах і дивитися як йому допомагають інші. Помагати боягузам, означає плодити боягузтво у набагато більших масштабах. Організація захищає лише тих, хто бореться.

АВТОРИТЕТ – ДРУГИЙ ПРИНЦИП ОРГАНІЗАЦІЇ

Основна причина краху всієї сучасної економічної та адміністративної політики полягає в тому, що найголовнішим пануючим принципом у нашій державі став принцип безвідповідальності. Причина безвідповідальності полягає в приниженні ролі авторитету, ролі сильної особистості.

На відміну від комуністичної та інших сучасних ідеологій, які нівелюють роль особистості і тим самим пропагують направо і наліво принцип безвідповідальності, Організація прагне виховати у своїх лавах сильну людину, яка повинна бути водночас і яскравою особистістю.

СИЛА – ТРЕТІЙ ПРИНЦИП ОРГАНІЗАЦІЇ

Фактори солідарності та авторитету, вірніше їх з’єднання в одне ціле, дають у результаті третій вирішальний фактор – фактор сили.

Все велике у світовій історії народилося завдяки боротьбі, і завжди усьому великому передувала сила. Як показує історія, спочатку була сила, а вже потім – єгипетські піраміди, антична культура, готика тощо. Завжди спочатку формувалася сила, яка повинна була розчистити простір для всього подальшого розвитку цивілізації. Як Ярославу Мудрому передував Святослав Завойовник, так само просвітянській діяльності Києво-Могилянській Академії передували успішні походи гетьмана Сагайдачного. Меч у всі часи прокладав дорогу культурному розвитку.

У нашому світі безвольність, слабкість і боягузтво завжди будуть відступати і капітулювати перед рішучістю, сміливістю, твердістю і мужністю.

Тому, ставлячи принципи сили в основу нашої теперішньої боротьби, ми вбачаємо в даному принципі також і вирішальну основу майбутньої величі і політичної могутності нашої держави.

ГОТОВНІСТЬ ДО САМОПОЖЕРТВИ – ЧЕТВЕРТИЙ ПРИНЦИП ОРГАНІЗАЦІЇ

Щоб успішно долати будь-який опір противників, з безмежною рішучістю усувати з дороги всі перешкоди, що заважають втіленню наших ідей, повинен бути присутній фактор готовності до самопожертви.

Народ, який не має у своєму середовищі достатньо особистостей героїчної вдачі, приречений перебувати на задвірках світової політики та історії. Окрім того, відсутність саме таких людей є першими тривожними симптомами деградації та морального занепаду даного народу.

Сьогодні весь світ захоплений героїзмом чеченського народу, який вистояв у кривавій війні. Про це розповідають легенди. Але поїдьте на Кавказ і ви почуєте, як чеченці захоплено розповідають легенди про героїзм українських добровольців УНСО Сашка Білого і Олега Челнова, яких знає вся Чечня.

Олесь БАБІЙ

«Наша справа», № 44 (150), 31 жовтня1997 р.

21 квітня в селищі Вільшана що на Харківщині за ініціативи Сумської обласної організації Української Національної Асамблеї (УНА-УНСО) представники Української громади Сумщини вшанували славну пам’ять незламного борця за Українську Державу Петра Перепуста.

На могилі Петра Перепуста за участю ієрея Української Православної Церкви Київського Патріархату отця Сергія (Ярового) був відслужений молебень та освячений пам’ятник у вигляді мальтійського хреста, що був виготовлений на кошти друзів покійного пана Петра.

Присутні з великою теплотою згадували про життя Петра Микитовича.

… Він був, для нас, наче сучасний Сковорода. Мав багато впливових друзів, вмів вирішувати найскладніші питання, але вів скромний, майже аскетичний спосіб життя.

За короткий термін життя (помер, як і Анатолій Лупиніс, на 63 році життя…) Петро Микитович мав багато вірних друзів і товаришив, з особливою повагою до нього ставилася молодь, які часто провідували його аби розповісти про життя чи попитати поради.

Він вмів любити ближніх й прощати провини їхні. Своє життя Петро Микитович присвятив служінню Богові та Україні…

Але, як сказав о. Сергій, у ці великодневі свята (як і надалі) ми не повинні згадувати пана Петра у минулому часі, він живий і буде надалі жити у наших справах.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ!

Я не належу до жодної політичної партії чи громадської організації, а взятися за перо змушує ситуація повної безвіри, апатії, розчарування і поганих передчуттів, що охопила українське суспільство після президентських виборів.

Ми часто досі згадуємо про Майдан 2004 року, бо багато хто з нас був на тому Майдані.

Ми часто звинувачуємо політиків у зраді ідеалів помаранчевої революції, але не хочемо розуміти, що люди на Майдані були об’єднані спільним протестом, а ідеали у кожного були свої.

Ми просто не хотіли жити по-старому але виявились не готові жити по-новому. Ми виявились не готові зформулювати політичним лідерам чіткі цілі і завдання а вони виявились не готовими до такої реакції народу і такого національного пробудження.

В принципі, це стара як світ ситуація, коли революцію завжди починають романтики, а її плодами найчастіше користаються негідники.

Я не знаю, яким президентом, кращим чи гіршим, була б Тимошенко, бо зрештою ця дискусія вже не має ніякого значення.

Але я знаю які політичні цілі декларувала команда Януковича, і зважуючи – чи дійсно краще двомовність, газопровід в обхід України, довічний статус Чорноморського флоту, новий союз з Росією і зрештою, втрата незалежності, життя по правилам зони, освячення президента патріархом сусідньої держави – водночас оцінюю, яку країну ми втрачаємо.

Країну, де кримінальна практика влади довела до вимирання цілі регіони, де кращі інтелектуали вже виїхали за кордон, де парламент збирається тільки щоб поділити бюджет, де судді потрібно дати хабар для прийняття рішення по закону, де всі громадяни рівні, але ті що з мандатами чи посвідченнями трохи рівніші за інших, де десятки тисяч кинутих дітей, де нормою стали рейдерські захоплення підприємств, де мера за неприбраний сніг не можливо спитати (бо він на постійному зв’язку з космосом).

Країну, де національною ідеєю стало вкрасти з бюджету, захопити шматок держвласності, перевести гроші в офшори і з кількома паспортами чекати часу наближення до котеджів на Кіпрі. Тільки нації, як мені здається, в такої національної ідеї немає, як немає і майбутнього.

Є фундаментальні принципи що не можуть бути змінені в жодному разі, такі як незалежність, територіальна цілісність, державний статус української мови чи перебування іноземних військ (Чорноморського флоту РФ) на нашій території.

Ці речі закріплені в Конституції, на вірність принципам якої президент Янукович присягнув.
Здається він ще не достатньо вивчив текст цього документу.

Але ми мали і іншу країну.

Ми мали країну національного романтизму початку 90-х, коли мільйони вірили в ідеали, а студенти протестували не лише за гроші.

Ми мали країну, де нашими національними символами ставали чемпіонські титули Кличків, перемога Руслани на “Євробаченні”, дуже рідкісні перемоги національної збірної по футболу, здобуття Кубку УЕФА донецьким “Шахтарем” тощо.

Ми мали країну, якою ми могли гордитися навіть за такі мізерні, здавалось би речі, як набагато більшу ніж у сусідів свободу слова і приїжджі москвичі нам із заздрістю говорили – ого, у вас можна по вулицях ходити без паспорта і менти на вокзалах не в’яжуть всіх підряд.

Ми мали країну, де всі неблаговидні вчинки наших політиків хоча б діставали розголосу.

Ми мали країну, котру мріяли перетворити на міцну європейську державу з таким же рівнем життя.

Ми мали країну, де навіть з формальними атрибутами нашої незалежності за 19 років виросло ціле покоління. Це була країна нашої віри, мрій і сподівань.

Я звичайний мешканець Києва, представник малого бізнесу. Здавалося б, і втрачати нема чого. Але чомусь згадується Василь Симоненко: “Можеш все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”.
Сьогодні вічні дискусії націоналістів і демократів про пріоритетність національної ідеї чи демократичних інститутів громадянського суспільства перед реальною загрозою потоптання демократичних принципів і втрати національної державності теж втрачають сенс.

Я вважаю, що за країну, яку ми можемо втратити, варто поборотися. І саме за цю країну варто жити і варто помирати – якщо не для себе, то хоч для наших дітей.

І якщо кримінальна банда, що оточує нового президента не знає, як цю країну звати, бо схоже на те, то ми їм повинні нагадати.

Україна – це ми, і саме ми, а не вони є джерелом влади в цій країні.

Олег Вітович,
«Українська правда»
1.05.2010 р.

]]> http://unso.sumy.ua/2012/04/%d0%be%d0%bb%d0%b5%d0%b3-%d0%b2%d1%96%d1%82%d0%be%d0%b2%d0%b8%d1%87-%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d1%8f%d0%ba%d1%83-%d0%bc%d0%b8-%d0%bc%d0%be%d0%b6%d0%b5%d0%bc%d0%be-%d0%b2%d1%82%d1%80%d0%b0/feed/ 0 http://unso.sumy.ua/2012/04/%d1%81%d1%8c%d0%be%d0%b3%d0%be%d0%b4%d0%bd%d1%96-%d0%be%d0%bb%d0%b5%d0%b3%d1%83-%d0%b2%d1%96%d1%82%d0%be%d0%b2%d0%b8%d1%87%d1%83-%d0%bc%d0%b0%d0%bb%d0%be-%d0%b1-%d0%b1%d1%83%d1%82%d0%b8-45%e2%80%a6/ http://unso.sumy.ua/2012/04/%d1%81%d1%8c%d0%be%d0%b3%d0%be%d0%b4%d0%bd%d1%96-%d0%be%d0%bb%d0%b5%d0%b3%d1%83-%d0%b2%d1%96%d1%82%d0%be%d0%b2%d0%b8%d1%87%d1%83-%d0%bc%d0%b0%d0%bb%d0%be-%d0%b1-%d0%b1%d1%83%d1%82%d0%b8-45%e2%80%a6/#comments Sat, 07 Apr 2012 12:55:48 +0000 nimyj http://unso.sumy.ua/?p=4832 Сьогодні Олегу ВІТОВИЧУ мало б виповнитися 45 років. На жаль, сьогодні його день народження ми відзначаємо без нього. В минулому році його не стало, бо як співається у «Реквіємі» – Смерть першими ліпших ховає.

На всі закиди недоброзичливців, які згадують його відхід від Організації, відповідаємо: по-перше, колишніх унсовців не буває, а по друге, як відомо, про мертвих або добре, або нічого…

Вшановуючи його славну пам’ять, хочеться згадати ті буремні 90-ті роки (а можливо і кінець 80-тих, коли все починалося вже минулого століття. Це наша історія – історія Організації, історія новітнього українського визвольного руху, історія України. І Олег – це, як би там не було, частина нашої історії і він буде постійно з нами!

Вічна пам’ять!

* * *

 «На жаль, зустрічаємося лише, коли ховаємо друзів». Ці слова Ігоря Мазура (Тополі) я чув останнього разу, здається, зовсім недавно, коли в червні прощалися з Русланом Зайченком. І ось не стало Олега Вітовича, ще зовсім молодої людини, яка народилася у 1967 році. Уходять Особистості. Вже немає з нами Анатолія Лупиноса, Олеся Бабія, Петра Перепуста та багатьох інших унсовців. Про те, що це були люди з сильним духом, справжні патріоти України особливо усвідомлюєш на фоні більшості теперішніх сірих політиків. Олег Вітович, незважаючи на молодий вік, протягом довгого часу був головою Української Національної Асамблеї – політичного крила УНА-УНСО. І лише цього факту достатньо, щоб осягнути всю непересічність цієї людини.

Він немало прислужився Україні. З 1994 по 1998 був народним депутатом, працював у комісії під орудою великого професіонала, одного з авторів Конституції Віктора Мусіяки, про якого завжди був високої думки. Олег був гарним учнем і вийшов із парламенту з безцінним досвідом і знаннями державотворення, який міг би пригодитися країні. Але такі політики зараз не потрібні, є лише попит на слухняних кнопкодавів та потенційних зрадників.

Останнім часом Олег займався бізнесом, але завжди мріяв повернутися у велику політику. Було дуже приємно читати його статті на «Українській правді» й бачити, що Олег не змінився, він так само боляче переживає за Україну та її народ. До переїзду в Київ він жив у Львові, але коріння його було з Волині. Це відчувалося у рисах характеру. Я ніколи не бачив його в гніві, його емоції проявлялися лише у щирій радості. Саме таким волинянином – спокійним, впертим і переконаним у власній правоті – він і залишиться в нашій пам’яті.

Нехай Господь упокоїть твою душу, друже.

Олег Кубах