Сумська обласна організація УНА-УНСО приєднується до людей доброї волі та висловлює щирі співчуття родині померлого, сестрі та донці.

Вшановуючи славну пам’ять  Побратима, подаємо його статтю.

Любив і ненавидів Україну водночас

Колись я любив і ненавидів Україну водночас.

Через багато років я розумію, що це була одна і та ж Україна, просто спроектована у різних відчуттях, притаманних, мабуть кожному, хто все ж таки більше любить.

Зараз я розумію, що залишилося все – і любов і ненависть, змінилися лише епітети, символи того, що ненавидиш і що любиш.

Колись я ненавидів і любив її з погляду галицького, зараз – з київського.

Я таки люблю її несвідомою любов’ю, що не давала мені виїхати звідси стократ при стрократній можливості, бо про причини любові до матері не сперечаються – їх сприймають як данність, як факт.

Я таки ненавиджу в ній все те, що не дає спокою душі яструба періоду унсовських воєн поза межами батьківщини і спогадів періоду українського романтизму початку дев’яностих.

Зараз я, мабуть, найбільше ненавиджу Україну мізерності.

Мізерності мрій, сподівань, вчинків.

Мізерності мислення – бо в окремих випадках воно невиліковне.

Народжений на Волині, тривалий час живучи на Галичині, мені, молодому, хотілось все негайно українізувати.

Пізніше я полюбив Україну в її розмаїтті.

Адже хочемо ми чи ні ми маємо дві культурні України – україномовну і російськомовну за змістом, але українську духовну субкультуру.

Для мене завжди українська ідея вимірювалась через призму соборності. Соборності територіальної та культурної.

Тому соборність цих культур, хочемо ми того, чи ні є, якщо не національною ідеєю, то, принаймі, її складовою і серед російськомовних українців переважна більшість є прихильниками ідей української державності.

Мені не подобається і не подобалась хуторянська система цінностей президента Ющенка. Можливо, в чомусь Кучма і Кравчук були кращими президентами.

Їм знадобилось набагато менше часу, щоб усвідомити себе президентом всієї держави і почати завойовувати симпатії тієї частини України, що голосувала проти них.

На жаль, Ющенко так і залишився президентом лише “Нашої України”.

Я завжди любив великі цілі, що можуть стати основою національної ідеї. Цілі вступу до НАТО, ВТО чи набуття ринкового статусу є ціллю споживацької ідеології.

Ця мізерність поглядів, розрахунків і дій, заслуговує лише ненависті.

Я завжди любив Україну шляхетних.

Я зараз мало бачу таких.

Я завжди любив Україну політичної нації, обєднаної спільною метою. І ненавидів Україну лицемірів.

Я завжди любив Україну героїв.

Зараз на заваді цієї любові стає Кримінальний кодекс і кримінальна практика влади.

Я думав, що люблю українську мову.

Зараз на заваді цієї любові стають реформи правопису.

Я завжди любив імперські претензії України.

Зараз Україна, як завжди, зраджує інтереси своїх співвітчизників у Придністров’ї, Польщі, Білорусії, Росії.

Я завжди любив ядерний статус України.

Зараз про це (вірніше кілька років тому ) говорять політики – але не міністр оборони.

Я завжди любив порядність в стосунках(як між політиками, так і серед людей.

Зараз порядність не в моді.

Я ненавиджу Україну пасічників ( нехай розводять бджіл, але не принижують щось набагато більше).

Я ненавиджу Україну фальшивих символів і споживацьких ідеалів.

Я ненавиджу Україну заздрості до сусідського щастя ( як і до людського загалом) – один з класичних українських архетипів.

Мені завжди припадала більше до душі романтика барикад, ніж тихий міщанський спокій.

Я люблю символ священника на коні, але ненавиджу Україну торгашів у храмі.

Я ненавиджу Україну пенсіонерів та пільговиків ( як це не крамольно звучить) – бо нація завжди повинна дивитися в майбутнє, і якщо не вистачає можливостей на кілька речей – потрібно вибирати пріоритети. Нехай таким пріоритетом будуть безпритульні діти.

Ця любов і ненависть – це почуття до самого себе, до того, що не любиш і навпаки у собі. Людині властиво прагнути вдосконалення.

Я часто задавався питанням – що є мірилом добра і зла, любові і ненависті. Може правий був Ейнштейн, коли говорив, що зло – це не що інше, як відсутність добра, божої іскри. Все, врешті пізнається в порівнянні.

Я не хочу, щоб мої діти жили в Україні ліберальних цінностей, однакових культурних смаків. Як не хочу сам померти в ліжку від старості.

Чому ж я досі не виїхав, чому цього не роблять інші?

Для мене це теж запитання.

Як не піддається поясненню виключно епічні речі – передзвін Львівських церков, світанок над Дніпром чи чорні піраміди Донбаських териконів – так, зрештою, не піддається чіткому логічному аналізу ніщо в нашому житті.

Можливо тому, що кожен з нас, хто ще тут, все ж любить Україну більше, ніж ненавидить. А можливо тому, що при всій ненависті і нелюбові до того, що не подобається, Україна, країна наших мрій і сподівань, для багатьох з нас сьогодні єдине, заради чого варто жити і заради чого не шкода було б померти.

Олег ВІТОВИЧ

“Українська правда”,

25 лютого 2010 р.

Герой України, голова Української Національної Асамблеї (УНА-УНСО), лідер громадсько-політичного об’єднання «Галицький вибір», син головнокомандувача Української Повстанської Армії Романа Шухевича, дав ексклюзивне iнтерв’ю «Полемiцi».

- Пане Юрію, як оцінюєте рішення суду позбавити батька звання Героя України?

- Бандері та Шухевичу можна давати героя, можна знімати через суди – це не змінить ситуацію. Ті, хто вважав його героєм, і надалі так вважатимуть, попри всі рішення. З боку Ющенка це був просто жест визнання державою цього статусу. Не вважаю, що сталося щось особливо страшне.

Мене просто от що дивує: коли «Регіони» прийшли до влади, то сказали: в одній частині України є свої герої, у другій – свої. Якщо так, то чому вони не хочуть визнавати героїв, які є в іншій частині, але примушують нас, як це було 9 травня, шанувати інакших героїв? Відновлюють пам’ятники Сталіну, Дзержинському… Це також свідчить про дещо. Це вказівник, куди ми йдемо. Напрямок відновлення, реставрації далекого минулого. Бо Сталін, якого засудив з’їзд Компартії, – фігура одіозна, й не лише в нас, а в усьому світі. Побудова йому пам’ятників і переслідування тих, хто скидає їх, – це багато про що свідчить.

- Чи оскаржуватимете це рішення?

- Так. Є багато суто юридичних підстав для цього оскарження. Вищий адміністративний суд є вищою інстанцією в цих питаннях, але коли він допускає певні порушення, то є підстави звернутись у Верховний Суд України. Якщо ВСУ ухвалить негативне рішення, то оскаржуватиму його в Європейському суді, а там є багато дечого.

- Які юридичні порушення маєте на увазі?

- Насамперед, Оленцевич (донецький адвокат, – авт.), який подавав позов і стосовно Бандери, і стосовно Шухевича, не мав права робити це, бо указ – це акт індивідуальної дії, він не стосується Оленцевича, не порушує його прав. Так суд і вирішив у першій і другій інстанції. Тоді Оленцевич знайшов такого собі Соловйова і його руками знову подав позов до суду. Соловйов протермінував позов, тому написав, що випадково в газеті знайшов інформацію – і йому відновили термін давності. Але є кілька справ, у яких ми зверталися зі схожими речами, і нам той самий Вищий адміністративний суд відмовив. Перша інстанція теж відмовила Соловйову, але були президентські вибори – і друга інстанція, Апеляційний суд, скасував рішення Окружного адміністративного суду і виніс ухвалу на його користь. 2 серпня ВАСУ задовольнив касацію Соловйова і відмовив нам.

- На Вашу думку, під час ухвалення цього рішення були якісь впливи з Адміністрації президента чи особисто глави держави?

- Безумовно. Інакше не було б одного рішення в першій інстанції та протилежного – в іншій.

Щодо Бандери, то тут усе простіше. Звання скасували через те, що він не є громадянином України. Але що таке громадянство? Це юридичний зв’язок між людиною і державою. З моментом смерті людини цей зв’язок втрачається. Тобто всі, хто помер, не є громадянами України.

Оленцевич оскаржував дуже багато нагороджень. Той самий суд відхилив його скарги стосовно нагородження В. Стуса, щодо нагородження Ю. Луценка орденом Ярослава Мудрого, О. Пасенюка – орденом Ярослава Мудрого, надання звання Героя ректорові Донецького національного медичного університету Козакову. Берест, який піднімав прапор над Рейхстагом, теж не був громадянином України. Генерал Дерев’янко, який приймав капітуляцію Японії, отримав посмертно Героя України, хоча також не був її громадянином. Можна називати багато прізвищ людей, які отримали посмертно звання Героя України, не будучи громадянами України.Тобто суд підійшов до цієї справи вибірково.

- На Східній Україні Вашого батька, як і Бандеру, називають фашистом і ворогом. Їм складно зрозуміти аргументи, які виправдовують його дії. Що Ви хотіли б сказати їм, аби переконати в іншому?

- Слухав якось Кісельова. Саме була «війна пам’ятників», тривала дискусія. Один із промовців сказав: переміг Бандера, тому що Сталін убив мільйони людей, аби України не було, а Бандера все своє життя боровся за те, щоб Україна була незалежною. Ну, й у такому випадку ми мали б не визнати самого факту існування незалежної України, адже ці люди боролися за цю незалежність.

На Сході в багатьох людей, особливо старшого покоління, дещо спотворене уявлення і про Шухевича, і про Бандеру, і про Сталіна, і про багато іншого. Тому й ворог. Людям, які воювали в Радянській армії під червоним прапором, навіть їхнім дітям, важко зрозуміти, що Шухевич і Бандера воювали проти перемоги як Сталіна, так і Гітлера.

Водночас, згідно з опитуваннями, постійно зростає кількість людей, які визнають, що Бандера є національним героєм. Розумію, що це відбувається завдяки молодому поколінню та збільшення кількості більш поінформованих людей. З іншого боку, люди позбуваються радянських стереотипів. Але тих, хто жив із цією думкою все життя, дуже складно переконати в протилежному.

- На Вашу думку, має пройти якийсь час, щоб усе змінилось, але скільки? 100, 200 років?..

- Ні. Безумовно, менше. Декілька десятків років. У тому ж опитуванні Бандера не дотягував кілька відсотків до половини. Тобто вже майже пів-на-пів. Щоправда, це опитування проводили серед активного населення, але все ж… Дайте людям правдиву історію. Багато не знають про те, що впродовж усієї війни Бандера перебував у німецькому концентраційному таборі, не знають і того, що два його брати там загинули.

- Також говорять, що Ваш батько отримав два залізні хрести з рук Гітлера?

- Це неправда.

- Тобто Роман Шухевич не отримував із рук Гітлера жодних відзнак?

- Ні. Хрести з рук Гітлера взагалі отримало лише кілька людей, і серед них не було українців.

- На одному з віче у Львові Ви заявляли, що Україна поверне собі Кубань. Як це відбудеться?

- Це також питання часу. Коли я ще навчався у школі, там був географічний атлас із картою розселення національностей. На цій карті вся Воронезька область, вся Кубань була намальована фарбою того ж кольору, що й Україна. Тобто більшовики визнавали, що там мешкають українці. Але їм увесь час вбивали в голову думку, що вони руські. Проте це не значить, що вони ідентифікують себе з москалями.

Один каже: «Я руський». Я йому кажу: то ти кацап. «Та ти що! Кацапи – то найгірші люди, які є». Він не ототожнює себе з ними, хоча каже, що він руський.

У деяких кубанських школах почали вивчати «кубанскоє нарєчіє». А знаєте, що це? Українська мова з певним кубанським діалектом. Це радше кубанський суржик. Я був на Кубані. Там так говорять, що чотири слова українських, і тільки одне-два – російські. І це називається «русскій язик».

Але це ще раз свідчить, що вони не ідентифікують себе з тією кондовою, корінною Росією. Вони кажуть, що вони козаки, а решту називають іногородніми.

- Але навіть їхнього бажання замало, щоб доєднатися до України. Росія ніколи такого не допустить. Це буде друга Чечня…

- Вважаю, що питання Росії вже вирішене. Вирішене в тому розумінні, що вона не проіснує навіть у формі Російської Федерації. Вона розвалиться. Тривають відцентрові процеси. Іноді вони стають доволі бурхливими. До речі, після розвалу Союзу вони були доволі бурхливі.

Відцентрові процеси в Росії завжди були, їх стримував в одному тілі лише обруч імперії. Але тільки-но цей обруч послаблюється, все починає розповзатися. До речі, росіяни не є нацією. Якби вони потрапили під владу іншої держави (немає значення, чи то німці, чи китайці), то дуже швидко зникли б. Це нація, яка надзвичайно швидко асимілюється. Колись видавництво «Наука» у 1970-х роках видало книгу «Этнические процессы в США и Канаде». Там я знайшов дуже цікаву річ, що власне росіяни, які туди емігрували, дуже швидко зникають. Вони асимілюються. Одні відчули себе там євреями, інші – татарами, треті – ще Бог зна ким, але не росіянами. Або просто асимілюються з місцевим населенням. Найбільші нації там – німці, українці та поляки.

- Якби у війні перемогла Німеччина, де була б зараз Україна і чи була б вона взагалі?

- Безумовно, була б. Куди б вона ділася. Не такий страшний чорт, як його малюють. По-перше, щоб опанувати такі величезні простори, самих німців не вистачило б. На той час німців було близько 80 мільйонів. Лише Радянський Союз мав близько 180 мільйонів. А ще додайте Польщу, Чехію… Німці мусили б зважати на місцеве населення.

У німецьких журналах у 1960-х роках публікували статті на тему «Що було б зі світом, якби перемогла Німеччина». Німці вважали, що Україні треба створити країну, яка була б сторожем німецьких інтересів на сході. Були й гарячі голови, які вважали, ніби Україну треба асимілювати, заселити німцями. Але чи змогли б вони так зробити? Знищити 40 мільйонів українців теж не могли б, бо це викликало б значний опір не лише в Україні, а й у всьому світі.

Тому, на мою думку, німецька імперія розвалилася б значно швидше, ніж Радянський Союз.

- Візьмемо нинішню політичну ситуацію в Україні. Опозиція заявляє про диктатуру влади, політичні переслідування, називає Тимошенко політв’язнем. Чи справді вона політв’язень?

- Ні. Тимошенко сама спровокувала те, що вона зараз у в’язниці. Вона спровокувала, а Янукович піддався.

- Тобто Тимошенко вигідний її теперішній стан?

- Дуже вигідний. Вона спровокувала цю ситуацію власне для того, щоб бути політв’язнем. Бачте, режим переслідує її. Але нехай не забуває, що таки вчинила злочин (і не один). Це були не лише газові угоди, а дуже багато зловживань. Усе це можна довести, і треба доводити. Противники Януковича, звичайно, мають рацію, говорячи, що хабарництво, зловживання є з боку всіх, а репресують її. Якщо хочуть боротися проти явища, то треба садити і своїх, і не одного.

- Але влада пробує. Нещодавно спіймали на хабарі голову однієї з РДА на Львівщині. Звичайно, це не рівень прем’єра, але все ж…

- Ось власне. Десь спіймали голову РДА на Львівщині, десь – у Рівненській області, на Буковині… Але це дуже дрібненькі фігури порівняно з Тимошенко.

Зверніть увагу ще на таке. Як би не було, але Луценко не був людиною низького рівня, він був міністром внутрішніх справ. Чи закликали пікетувати, їхати до Києва? Посадили ще чимало міністрів уряду Юлії Володимирівни. Були заяви про політичні репресії? Ні, не було. А щойно посадили Тимошенко, відразу почалися заклики. Це доказ того, що вона спровокувала свій арешт.

Ми не голосували за Ю. Тимошенко. Коли у другий тур президентських виборів пройшли Тимошенко і Янукович, за кого ми мали голосувати? За менше зло? Свого часу ще Франко казав: голосувати за менше зло – це означає все одно голосувати за зло. А чому маємо голосувати за зло? Вважаю, що й одне, й друге зло, одна і друга кандидатури влаштовували Росію.

Зараз насуваються вибори, не за горами президентські вибори 15 року. Нам знову готують дві кандидатури?

- Ви вважаєте, що Тимошенко не посадять?

- Можливо вирок і буде обвинувальним. Зроблять із неї ще більшу героїню, нашу Жанну д’Арк. Ну, та зробили б Жанну д’Арк: спалили б, а тоді канонізували. То я сміюся. З мого боку, можливо, це навіть кощунство. Бо не хочу порівнювати Тимошенко з Жанною д’Арк. Остання дійсно була героїнею.

- Як Ви згадали, скоро парламентські вибори. Яка позиція очолюваної Вами партії УНА-УНСО?

- З’їзду ще наразі не було. Але скоро буде. Говорять: опозицію треба гуртувати. Не заперечую, але завжди кажу, що опозицію треба об’єднувати не в ім’я когось, а в ім’я чогось. Це має бути принципова, ідейна опозиція. Скільки ж ми будемо творити собі ідолів…

- Був уже Ющенко…

- Я підтримував Ющенка. Вважаю, що це справді український президент. Він хотів багато зробити, але, з одного боку, йому не давали, з іншого – він був надто ліберально-демократичним. А в таких переломних моментах історії треба було трохи більше авторитаризму. Нам потрібен був український де Голь. Треба було багато робити. Ющенко робив добрі кроки, але не доводив до кінця. Крім цього, ми, українці, чомусь вирішили: ми обрали свого президента, а він має за нас усе зробити. Такого не буває. Треба було підставити йому плече.

Тому й кажу – в ім’я чого об’єднуватиметься опозиція? В ім’я Юлії Тимошенко?Ні. Я не згідний. Чому я маю об’єднуватися і підставляти голову під міліцейські кийки, можливе ув’язнення? В ім’я Юлії Тимошенко? А що вона доброго зробила для мене, для людей?

Опозиція об’єднується проти Януковича. Та об’єднуйтеся проти тих чи інших кроків, але давайте відразу альтернативу. Ви проти пенсійної реформи? Добре. Запропонуйте людям іншу пенсійну реформу, яка влаштовуватиме їх. Те саме – з Податковим кодексом. Тобто дайте людям альтернативу, що ви будете робити, коли прийдете до влади. А не кричіть – це не гоже, те не гоже. Чим ви кращі? Тут так ставиться питання.

- З якими партіями Ви готові йти на вибори, щоб створити ідейну опозицію?

- У теперішні партії не вірю. Бо зараз це клуби за інтересами, політичні фасади певних економічних кланів, не більше.

- А що скажете про партію «Свобода», яка здобула значну підтримку на останніх виборах у Західній Україні? Можна вважати її справжньою націоналістичною організацією?

- Вона отримала підтримку, але суджу про партії не з гасел і декларацій, а по конкретних діях. Вони прийшли до влади, відтоді минуло вісім місяців. Що за цей час конкретно зроблено для Львова, для Львівської області, Івано-Франківської області, для Тернополя, де міський голова зі «Свободи»?

- Ну, з того, що я бачив, – це мітинги, політичні заяви і декларації…

- Обласна рада, звичайно, може прийняти політичну заяву з того чи іншого питання. Але загалом обласні та міські ради мають займатися не високою політикою, а конкретними справами. У Львівській області – найгірші дороги. За межами Львівщини вони значно кращі. Хоча це й не заслуга «свободівців», бо шляхи збудували ще до них. Це для прикладу. Таких питань багато. Чому не займаються ними, а переймаються лише заявами, деклараціями?

- Їх можна зрозуміти, вони звикли цим займатися, не знають нічого іншого…

- У тому й річ. Проте, якщо йдеш до влади, то що, в ім’я декларацій? Де тоді гарантії, що й на вищому національному рівні не будуть теж лише декларації? За 20 років ми ситі по горло деклараціями.

- То якби Ваш батько був живим, він навряд чи був би в цій організації?

- Безумовно. Ще перед виборами я виступив у міськраді. Говорив не лише про «Свободу», а й про «Пору», БЮТ, і називав прізвища. Я сказав їм: «Ви б’єте себе в груди, що є спадкоємцями Коновальця, Шухевича. Але якби Шухевич сьогодні встав із могили, то вас усіх тут перестріляв би як мародерів». Це стосується не тільки «Свободи», вони всі… Просто в одних більше гасел, в інших – менше. Але ділити комунальне майно, землю, бюджет – тут вони всі майстри.

- Ви провели у в’язницях майже 40 років. Мені складно навіть уявити це… Такі випробування могли зламати будь-кого. Як удалося зберегти свої погляди?

- Безумовно, це вплинуло на мене. Але попри десятки років за ґратами, я не міг стати радянською людиною. Світогляд не змінився, бо знав, що все це несправедливо, все це побудовано на брехні, що рано чи пізно цьому має бути кінець. І він настав, Союз розвалився.

- Про що найбільше шкодуєте в житті?

- Таки немало років було втрачено на марне. Сидів у чотирьох стінах. Багато можна було зробити.

- Наразі Ви залишаєтесь активним політиком?

- Десь трохи залишаюся.

Олександр Чамара, спецiально для “Полемiки”

http://polemika.com.ua/news-71082.html

Особисто я, знав про певні проблеми зі здоров’ям у Рулі. Але, жодного разу не відчувалось гостроти неспокою. Навпаки, було тверде переконання, що ця дебела козацька статура та ще й з такою силою духу, ще довгенько потримає в кулаці всі ці болячки. А як могло бути інакше. Якщо, зовсім недавно по телефону трохи “пройшлися” по нашим сумським справах, не говорячи про те, що в Facebook майже щодня я отримував від нього якісь нові повідомлення. Звістка про величезну для нас втрату надійшла з Києва через пару годин, в той же день 11 липня 2011 року. Якось, думалося зателефонувати Руслану. Побажати здоров’я та знаючи про велике православне свято Петра і Павла, побажати випити чарку. Він був Петровичем. І ще зовсім трохи залишилось до 20-ї річниці створення УНСО. Про нього, сьогодні згадую не як про товариша,вчителя, побратима. А як про Людину. Без сумнівів з великої літери. Десь, колись, я почув слова які лише спочатку можуть характеризувати Руслана. Життя – це альбом. Людина – олівець. А його справи – весь ландшафт. Бо, насправді, було конкретно – Українець, Унсовець, Козак. Зараз, напевно, навряд чи хто замислився (особисто з молодшого членства Організації) про те, чому людина в свої 26 років життя долучилася до національно-визвольної боротьби.Народився 3 жовтня 1963 року. Восени 1989 року – один з засновників Черкаської СНУМ (Спілки Націоналістичної Української Молоді). Де зараз мужлаї подібного віку в Україні? Пасуть корів, лежать під тином, працюють на пана за кордоном?! Відтоді його шлях був прямий та несхибний. Навчав? Навчалися і ми. Коли говорилось, що вміння гарно робити свою справу – це найкраще розуміння ії суті. Багато хто, не зрозумів. Вони пішли геть. Апетит до житття, приходить під час споживання заборонених плодів. Спробували не всі,але цього було достатньо. Це також була його наука. Повернувшись до Сум, після участі в останньому шляху Руслана відчув порожнечу. Мабуть, Наталка (член Організації та активний учасник студентського спортиву в Сумах 2004 року, яка на могилі Руслана ледве вимовила декілька слів, а потім розплакалась, відчувала теж саме. Але, зараз час не соплі ковтати. Він навчав по іншому. Біля наших могил та хрестів треба згадувати, згадуючи – навчатись, навчаючись – продовжувати. З архіву Сумської УНА-УНСО “Замкова Гора” №1 (52)2004 р. На першій сторінці стаття Руслана “Легенда про фенікса”. Тепер, для всіх зрозумілою мовою:  “Колись було мовлено: “Поки не втрачена честь, не втрачено нічого.” Козак, котрий не виконує свою функцію стає кріпаком. Унсовець – це місіонер. Лише той, має право ним називатись, хто щодня, щохвилини бореться за справедливість. Несе народу нашу Правду… Ми – Організація командирів, воїнів. Щоб змінити психологічний тип Нації з гречкосія на Воїна, потрібно змінитися самим. Немає з нами Лупиноса – мусимо і будемо ставати Лупиносами. Порозбігалася старшина? Збираймо сходку. Пройдений нами шлях в цій державі не проходив ніхто. Той, хто відчуває відповідальність за своїх побратимів, не залишить в біді свій народ… Ця Нація має право на подальше існування лише поки існують ті, хто взяв на себе відповідальність за долю своїх побратимів, народу, Держави. Часом не зрозумілі багатьом. Відьмаки? Козаки? УНСОВЦІ! Нас веде наше Призначення. Ми виконаєм його волю. Зло буде переможене. Україна буде могутньою і квітучою.” (Руслан Зайченко).

Сьогодні, в Сумах з самого ранку йде дощ. Вірую, що небо плаче в цей день. Сьогодні, в усіх храмах та церквах Сумської єпархії УПЦ-КП буде відслужено заупокійну на честь Побратима.

В неділю, 24.07.2011 року в Сумському Воскресенському Кафедральному Соборі УПЦ-КП Літію по померлому Руслану Петровичу Зайченко, голові Виконкому УНА-УНСО відправить Єпископ Сумський та Охтирський Мефодій.

Особисто від себе. Друже, нехай Душа твоя постане в Царстві праведних! Там, напевне,воювати вже не треба. Амінь!

Сумський історик, краєзнавець Микола Карпенко вважає, що Другу світову війну роздмухував саме Йосип Сталін, щоб “одягти” Німеччину, а потім проводити більшовизацію Європи.

Голова обласного товариства «Просвіта» Олексій Шевченко: “Мені здається це була і перемога, і трагедія. Від очевидців я не один раз чув, як ставилися до українців і німці, і радянська влада, намагаючись знищити якомога більше українців. Потрібно, щоб люди знали усю правду про війну і з одного, і з другого боку. Лише правда усіх примирить і заспокоїть”.

Голова СОО Української Національної Асамблеї (УНА-УНСО) Микола Сурженко наголосив, що вивішування на всеогляд радянської символіки – це плювок нинішньої влади у саму українську державність та блазування перед Кремлем. “Всі національно свідомі українці мають адекватно відреагувати на ці антидержавницькі дії влади!” – підкреслив він.

В той  же час червоний радянський прапор, за словами активістів, вже довгий час незаконно висить поряд з державним перед будівлею Державного архіву в Сумській області на вул. Садовій.
Нагадаємо, Верховна Рада України прийняла рішення про офіційне використання копії радянського прапора, що передбачає офіційний підйом у День Перемоги копій прапора перемоги на будівлях, флагштоках поряд з державним прапором України.

За матеріалом Дмітрія Литовченка

Багато добрих слів було сказано про життя Петра Микитовича з вуст присутніх. “Він був, наче сучасний Сковорода. Мав багато впливових друзів, вмів вирішувати найскладніші питання, але вів скромний, майже аскетичний спосіб життя. Він вмів любити ближніх й прощати провини їхні. Своє життя Петро Микитович присвятив служінню Богові та Україні. Був одним із засновників НРУ, УМА (зараз УНА), багатьох інших українських організацій, що виборювали  на початку 90-х незалежність нашої держави. У 1991 році брав участь у розгоні ГКЧП у Москві, де першим було піднято синьо-жовтий прапор (доречі, саме його за наполяганням В. Чорновола було внесено до ВРУ, як символ того, що Україна здобула незалежність). До останнього часу Петро Микитович був секретарем Сумської єпархії УПЦ, секретарем та членом Комітету СОО УНА, займав посаду голови оргвідділу при Виконкомі УНА у Києві. До останньої хвилини свого життя вів активну громадську діяльність.  Однозначно, це величезна втрата не тільки для нас, але й для всієї України, яку він хотів бачити сильною й багатою державою. Молимось за спасіння душі його,” – повідомив голова СОО УНА пан Микола Сурженко.

Поховали Петра Микитовича у селі Вільшана на Харківщині, де зараз мешкають його брати, похована мати.

Царство йому небесне.

P.S. СОО УНА виносить окрему подяку голові СКО НРУ панові Сергію Бутенку та всім людям доброї волі, хто долучився до організації поховальних заходів.

Слава Нації!

• Президенту України
• Януковичу В.Ф.
• Прем’єр-міністру України
• Азарову М.Я.
• Голові Сумської обласної
• державної   адміністрації
• Чмирю Ю.П.

Звернення

Вимагаємо негайно припинити практику масових необґрунтованих звільнень працівників ВАТ «Сумське НВО ім. М.В. Фрунзе» та на інших підприємствах міста. Забезпечити відповідне завантаження потужностей підприємства за рахунок держзамовлень. Забезпечити молодих спеціалістів після закінчення навчання у вишах та професійно-технічних закладах гарантованим першим робочим місцем. Гарантувати конституційне право кожному працюючому українцеві право на публічне висловлення протестів та не допустити репресій проти учасників протестного руху за збереження робочих місць. Вплинути на керівництво заводу, щодо тиску на активістів Вільних профспілок працівників ВАТ «Сумське НВО ім. М.В. Фрунзе», які взяли участь у акціях протесту 21-23 березня 2011 р.

У разі невиконання наших вимог залишаємо за собою право проведення масових акцій протесту як у м. Суми, так і по території всієї України.

Сумська обласна організація ВО “Свобода”,   Сумська обласна організація Українська Національна Асамблея (УНА-УНСО),  Сумська міська партійна організація “Конгрес Українських Націоналістів”,  Сумська обласна організація “Народний Рух України”

В той день владою було спровоковане протистояння між протестувальниками та правоохоронцями. Почалося воно з самого ранку побиттям народного депутата Валентини Семенюк, апогеєм стала сутичка на розі вулиць Банкової та Лютеранської біля адміністрації Президента.

В результаті 18 членів УНА-УНСО потрапили за грати та відсиділи по 2-3 роки. Парламентською Асамблеєю Ради Європи у вересні 2003 визнані політв’язнями.

Та все ж ті події показали світові, що ми не лякливі хохли-салоїди, а гонорова нація, здатна до зриву. Тому даремно наші вороги радіють нинішньому затишшю.

9 березня до пам’ятника Шевченка мають з’їхатися унсовці, учасники тих подій та згадати “унсовський березень”. Запрошуємо вас, дорогі співвітчизники, разом з нами вшанувати Батька Нації.

Місто Київ парк Т. Г. Шевченка, поблизу пам’ятника. Збір о 10.00 біля пам’ятника Грушевському.

Підготував Петро Перепуст.

Українська Національна Асамблея, місто Суми.

http://www.unso.sumy.ua E-mail: luka100luka@ukr.net, perepust@ukr.net

]]> http://unso.sumy.ua/2011/03/vidznachennya-desyatoji-richnytsi-podij-9-bereznya-2001roku/feed/ 0 http://unso.sumy.ua/2011/03/prezentatsiya-knyhy-bobrovycha-u-sumah/ http://unso.sumy.ua/2011/03/prezentatsiya-knyhy-bobrovycha-u-sumah/#comments Thu, 03 Mar 2011 05:50:16 +0000 Афанасієвич http://unso.sumy.ua/?p=4443

Сумська обласна організація Української Національної Асамблеї (УНА-УНСО) запрошує всіх людей доброї волі відвідати презентацію в місті Суми книги командира УНСО Валерія Бобровича “Щоденник сотника Устима”, в якій автор згадує про участь українських добровольців у грузино-абхазькому конфлікті 90-х років минулого століття, що відстоювали територіальну цілісність та політичну незалежність Грузії.Презентація відбудеться 5 березня 2011 року за адресою: М. Суми, Покровська площа, буд. 6 за участі автора книги полковника УНСО Валерія Бобровича та Голови Виконкому УНА Руслана Зайченка.

Оргкомітет