Так з чиїх рук Україна отримала незалежність?

Сайт Сумської обласної організації УНА-УНСО продовжує публікацію про ГКЧП.

Вашій увазі розмова члена обласного Комітету організації пана Ігоря Гутенка з учасником подій у Москві під час ГКЧП, членом УНА-УНСО паном Петром Перепустом.

Вже чимало написано й сказано про серпневі події 1991 року під час ГКНС (російською – ГКЧП) під час яких Україна проголосила Акт про незалежність та стала суверенною державою в лоні світової спільноти.

Вже зразу ж після цієї події лунали голоси недругів нашої держави, що, буцімто Україні крупно повезло, бо „старша сестра” піднесла їй „на блюдечку” омріяну незалежність. Правда, широкого вжитку ця думка не набрала, а з часом й зовсім про це забули.

То як же було насправді, чому навіть відверті недруги незалежної України, московські шовіністи, – відкинули цю думку? А все дуже просто – немає ґрунту стверджувати таку явну нісенітницю, бо багато людей були свідками, як „кувалася” незалежність України в серпневій Москві.

Ми звернулися не тільки до очевидця тих подій, але й до активного учасника московських подій під час ГКЧП, колишнього голову Правління Московського територіального об’єднання руху (МТО Руху) в місті Москві, офіційного представника Української Міжпартійної Асамблеї (УМА, пізніше УНА-УНСО) пана Петра Перепуста. Ось, що він розповів.

Удосвіта 19 серпня 1991 року зателефонували з Баку, з їх Національного фронту, й запитали – що там твориться в Москві, що за переворот такий стався? Пан Петро ще нічого не знав, то й відповів, що зараз з’ясує та й перетелефонує до Альчібея – голови Народного Фронту Азербайджану. Пан Петро Перепуст був відомим серед представників національних громад не тільки Москви, але й чи не в усіх регіонах СРСР, бо також очолював Асоціацію національних общин Москви (АНОМ) та був активним громадським й політичним діячем української діаспори Росії. Ось чому саме до нього й зателефонували з штабу майбутнього президента Азербайджану.

Хутко отямившись, пан Петро зателефонував до своїх приятелів з Верховної Ради Російської Федерації, які йому підтвердили, що стався державний переворот з метою усунення президента СРСР Михайла Горбачова та повернення до жорсткого тоталітаризму. Радіостанція „Ехо Москви” теж подавала інформацію про ГКЧП, але скоро була «вирублена» гекачепістами.

Ця звістка вразила провідника московських рухівців, бо на цей час організація набула значної потуги, авторитету серед політичних „тусовок” Росії, знана в усьому українському світі. Організації вдалося провести до районної ради найбільшого й найпотужнішого району Москви – Красногвардєйського, вісімнадцять своїх депутатів, що стало можливим українцю очолити виконком цього району. До Московської міської ради організація провела трьох депутатів та одного до Верховної Ради Російської Федерації. В структурі МТО Руху було засновано чотири різнопрофільні підприємства, які почали приносити прибуток організації українців. Ще в „Демократичній Росії” (всеросійська демократична організація типу НРУ за перебудову) в Москві не було власного офісу, а МТО Руху мало офіційний офіс організації. В цей час у Москві була створена перша в Російській Федерації парафія святих апостолів Петра і Павла Української Автокефальної Церкви, яка згодом була зареєстрована в лоні УПЦ Київського Патріархату.

За таких обставин українцям Москви в добу горбачовської перебудови було затишно активно діяти в руслі демократичних перетворень у СРСР, а тут – ГКЧП…

З Верховної Ради Російської Федерації повідомили заклик пана Бориса Єльцина про потребу народного захисту Білого Дому Росії від можливого штурму силовиками за вказівкою гекачепістів. Але дійових громадських організацій демократичного спрямування тоді в Москві було обмаль. Демросія в основному складалася з «начальства». І тільки чітко організована й багаточисельна організація МТО Руху й була здатна хоч би щось організувати. Так воно й відбулося.

Пан Петро Перепуст прибув до Міської ради рано вранці. Там він зустрів представника Демросії пана Володимира Боксера, людину з єврейської громади Москви, який сказав, що міськрада засідає, а потрібно якось організувати збір людей до Білого Дому Росії.

Пан Петро Перепуст зателефонував активу МТО Руху й вказав, що необхідно якомога більше людей направити до Білого Дому Росії, що й було на початку вчинено в значній мірі рухівцями. А він сам, разом з паном Володимиром Боксером, пішли на Манєжну площу (це поряд з Кремлем) де стояла бронетехніка, а біля неї вже були люди, які розмовляли з танкістами, вговорювали дітей не стріляти в народ, пригощали сигаретами й цукерками тощо.

Напроти танків через площу, біля готелю «Москва», стояла невелика група людей під російським трикольором й щось викрикували. Пан Петро впізнав представників Демсоюзу керованого пані Валерією Новодворською, тодішньої приятельки пана Петра й МТО Руху.

Дощило, йшла безкінечна мжичка.

Пан Петро Перепуст разом з паном Володимиром Боксером закликали народ до Білого Дому Росії й пішли посеред вулиці Горького (зараз Тверська). Дорогою до них приєднувалися люди. Біля міської ради їм назустріч їхала колона бронетранспортерів, але пан Перепуст скомандував людям не зупинятися. Зупинилися бронетранспортери. Офіцери й солдати вийшли з техніки й тут знову люди розпочали агітацію військових перейти на бік народу. Старші офіцери пішли в міську раду, а через деякий час вийшли, розвернулися й поїхали до Білого Дому Росії, але вже на боці Бориса Єльцина.

Колона людей рушила далі, вона зростала. Було холодно, дощило. Автомобілісти сигналами підтримували людей. Так колона вулицею Горького, а потім Садовим кільцем, мимо метро Краснопреснєнської, дійшла до Білого Дому Росії. Людей було вже кілька тисяч.

Біля Білого Дому Росії було кілька сотень людей. Були вже й українці з МТО Руху й інших українських організацій бо деінде майоріли національні синьо-жовті та організаційні червоно-чорні прапорі, а до пана Петра підійшли члени організації й доповіли обстановку.

Вийшло кілька депутатів Верховної Ради РФ, які сказали, що потрібно організувати барикади на підступах до Білого Дому Росії. Народ розпочав стягувати звідусіль все, що могло знадобитися для барикад. Також зупиняли автобуси й тролейбуси та вимагали поставити їх кільцем довкола парламенту. Ті водії, що відмовилися згодом пошкодували, бо декому намилили «морду лиця» й прокололи шини, то, звісно ж, вони нікуди вже їхати не могли.

Народ підходив й заповнював величезну площу біля парламенту РФ. Більшість була в подавленому стані, але з надією на краще. Українських прапорів ставало дедалі більше. Подекуди майоріли прапорі прибалтійських республік, Грузії, Азербайджану, Вірменії, Татарстану та інших народів необьятной родіни.

У парламенті РФ вже зібралися депутати й відомі діячі тогочасся, а також представники силових структур та армії – прихильники Бориса Єльцина. Серед них був українець пан Григорій Куценко – військовий офіцер, якого щойно звільнили з в’язниці де він перебував за звинуваченням у причетності до українських буржуазних націоналістів.

Пан Григорій Куценко, з’ясувавши оперативну обстановку, запропонував керівництву апарату Бориса Єльцина створити офіцерські формування всередині Білого Дому Росії та озброїти їх автоматами, які були там, на той випадок, коли потрібно буде захищатися всередині цього дому. Він отримав дозвіл.

Після цього пан Григорій Куценко зібрав офіцерів, яких налічувалося кілька десятків, розділив їх на підрозділи, призначив командирів, організував штаб управління з усіма можливими службами тощо.

Після формування офіцерських загонів оборони пан Григорій Куценко відрапортував це керівництву апарату ВР, які сказали йому, щоб він й командував цим воєнізованим угрупуванням. Але, серед декого виникло незадоволення, що російськими офіцерами буде командувати якийсь там хохол та ще й капітан, а не вищий чин. Знайшли якогось генерала, який був посадженим генералом у тому розумінні цього виразу, що прийнято в народі. Пана Григорія Куценка призначили начальником штабу, то все оперативне керуванні лягало на нього. Він все добре організував відповідно до військової науки, усі були задоволені.

Також було опрацьовано тактику захисту Білого Дому зовні. Людей поділили на сотні, призначили командира та закріпили ділянку довкола будинку. МТО Руху дісталося захищати парадний вхід у Білий Дім Росії.

А тим часом, пан Петро Перепуст з’їздив у штаб МТО Руху де зібрався актив організації. Було вирішено сховати усю організаційну документацію в його приятеля пана Прокопія Шидера. Він з болгарського земляцтва Москви, родом з Одеської області – не «засвічений» у політичній чи громадській діяльності – пересічний мешканець Москви.

Документації набралося аж три валізи. Разом з цим, було складено акта де йшлося, що в присутності п’яти членів проводу МТО Руху о 9 годині ранку, в дворі будинку № 33 по вулиці Домодєдовській було знищено завдяки спалювання усю організаційну документацію, а саме: заяви про вступ, облікові картки, бухгалтерські документи, вхідна й вихідна документація тощо. У дворі цього будинку спалили чималу кількість різних непотрібних паперів та газет, щоб «засвітитися» перед мешканцями. Кілька оригіналів цього акту розклали по столах штабу МТО Руху на той випадок, коли прийде обшук. Мали надію, що органи не будуть шукати схованих документів. Натомість, пану Прокопію сказали, що, у випадку, коли за документами впродовж місяця ніхто з рухівців не прийде, то їх потрібно буде дійсно спалити.

Взявши з собою біля двохсот червоно-чорних та синьо-жовтих прапорів й інші необхідні речі, актив організації поїхав до Білого Дому Росії де роздав цю символіку серед членства. Українськими прапорами обвішали барикади, а також членство без української символіки отримало її. Як сказав один москвич – це пан Володимир Передерій, – таке враження, що ми не в Москві, а на Хрещатику, бо українська символіка домінували серед іншої, у всякому разі 19 серпня.

Цікавий випадок стався з символікою біля Білого Дому Росії. Там був рекламний дирижабль, то активісти Демросії прив’язали до нього мотузку й причепили вгорі російський трикольор, потім український синьо-жовтий, потім білоруський національний, а далі чимало національних прапорів народів СРСР. Підняли вгору. З’ясувалося, що український прапор найбільший, дуже великий – разів у п’ять-шість більший за російський. Росіяни вирішили, що це неподобство. Але великих трикольорів у них не було взагалі й ніде. Тоді вони опустили дирижабль й поверх українського синьо-жовтого прапора причепили ще один свій такий же невеличкий прапор. Вийшла якась шестиполоса зебра. Є такий російський вираз – нє лєпо. Саме він й годиться для цього випадку, в кращому разі.

Український же прапор на тлі пунцового захмареного неба сяяв своїми яскравими кольорами, як хтось сказав – сакральними, бо якщо змішати ці кольори, то вийде зелений – три кольори трьох стихій. Отож, певно, кожний мусульманин в душі своїй носить український дух!

Цей варіант з прапорами на дирижаблі майорів до післяобіду – аж коли пан Боровик, теж українського походження, в авральному порядку не нашив на швейній фабриці, яка була поряд, купу великих російських трикольорів, а один завширшки понад трьох метрів й довжиною десь метрів двадцять. Ці прапори роздали людям, один із них причепили на дирижабль замість того російського позорища, що там висіло, а найбільший причепили до перил балкону ВР.

А тим часом, десь перед обідом, до Білого Дому Росії приїхала колона танків та й зупинилася якраз проти української охоронної ділянки, через площу, біля житлового будинку. Люди, а серед них й українці обступили танкістів та знову розпочали агітацію. Пан Петро Перепуст з’ясував, що екіпажі складаються у переважній більшості українцями, а два із них повністю українські.

То чому ж ви хлопці не під українськими прапорами, запитав пан Петро. Та, немає – кажуть. Зараз це питання вирішимо.

Тут українці принесли синьо-жовтих прапорів та разом з паном Петром Перепустом обвішали антени усіх танків українськими прапорами. Танкістам та людям це сподобалося, але пан Петро сказав, що якось не скромно, щоб у Москві на танках майоріли тільки українські прапори. Залишили тільки два – де були українські екіпажі. Але виникла знову проблема з російськими прапорами – їх було мало в людей та й люди не дуже хотіли їх віддавати. Але все ж таки почіпляли на решту танків.

Один український прапор майорів на танку всі дні ГКЧП. Він стояв у кінці мосту біля готелю Україна. А от другий прапор десь подівся. Мабуть дали команду, що й одного хохляцького прапора на танку в Москві достатньо. Жалів пан Петро пізніше, що звелів поміняти українські прапори на російські на решті танків.

Чимало історій у ті дні відбулося. Багато про це вже написано, багато можна й написати.

Світлої пам’яті Анатолій Доценко, тодішній член МТО Руху, власний кореспондент радіо «Свобода», досить обширно висвітлював у своїх репортажах події в Москві та по СРСР в цілому, бо мав неабияку мережу своїх кореспондентів у всіх республіках й усіх областях України.

Велелюдне цілодобове зібрання довкола Білого Дому Росії захистило Бориса Єльцина та його однодумців. Хтось скаже, що спецназ зі спецзасобами в один момент розметав би цей натовп. Теоретично так. Але, впевнений, у більшості спецназівців біля Білого Дому Росії те ж були рідні або родичі, або друзі. Це не проста справа поборювати власний народ.

На одному наголосити потрібно, що людність довкола Білого Дому Росії в ті дні зі щирою любов’ю відносилася до українців. Якщо не достеменно, то десь у підсвідомості знали, що перемога Бориса Єльцина в Москві взагалі не означає перемоги над ГКЧП без позитивних змін саме в Києві. З надією на Київ плекали свою перемогу в Москві. Та й етнічних українців довкола Білого Дому Росії було чи не більше самих росіян.

Ось чому ніхто з нормальних людей не говорить, що Україна отримала свою незалежність у дні ГКЧП з рук Москви. Звісно ж – від Бога та українців!

Ігор Гутенко. УНА-УНСО, Суми.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *