TROJASKA UKRAINA MARE *

(* “Хай живе Велика Україна” –

Напиc, зроблений румунською мовою на бетонних блоках своєї барикади унсовцями.

Напис добре було видно супротивнику.)

 

  Без практики збройної боротьби

  програмові засади є пашталаканням.

На початку квітня 1992 р., вперше після 40-а річної перерви після УПА, українські збройні формування ступили на поле бою. Відбулося це під тими ж червоно-чорними стягами за ті ж ідеї соборності та захисту національних інтересів. Відтоді пройшло вже 12-ть років. Та річ не в датах. Якщо нам і варто було згадати ті дні, то не як привід для відзначення чи святкування, а щоб знати про них кожному з нас. Адже для багатьох рядових унсовців ті події навіть зараз лишаються малознаними. Ця військова компанія принесла Організації перший мілітарний досвід який має бути узагальнено та збережено. Він повинен належати кожному члену УНА-УНСО, адже за нього було заплачено кров’ю. Українською кров’ю і зокрема унсовською. Військова штука не є догматом, але і в епоху комп’ютерних та космічних технологій в ній завжди залишаються незмінними елементи, засвоєні ледь не з античних часів. Тож і досвід 92-го року іще буде актуальним принаймні до кінця століття. Звісно це не “Верденська м’ясорубка” і характер бойових дій тут великою інтенсивністю не відзначався, але ж справа не тільки в кількісних характеристиках. В тім то річ, що Кавказ для УНСО вже був потім. А от бойове хрещення відбулося саме тут.

Переконавшись в безрезультатності поліційних акції Молдова вдалась до застосування мілітарної сили проти придністровських “сепаратистів”. Перші збройні сутички відбулись ще в грудні 1991 р., але справжні бойові дії розгорілись з 1 березня 1992 р. в Україні ж відношення до Придністровської Молдовської Республіки (ПМР) тоді було далеко неоднозначне. Симпатії наших націонал-демократів були здебільшого на боці Кишенева. Українська Народна Самооборона звісно ж не могла залишатись осторонь, коли вогонь конфлікту спалахнув на південно-західних етнічних українських землях. Тому Проводом Організації в березні було відправлено в зону конфлікту спочатку делегацію для вивчення ситуації на місці. Слід зазначити, що територія Лівобережжя Дністра від часів Галицько-Волинського князівства і до 1940 р. завжди було складовою частиною України. І сьогодні вона заселена в переважній більшості слов’янами, серед яких переважають автохтонні українці. Коли Молдова взяла курс на возз’єднання з Румунією, це викликало супротивну реакцію придністровців, не бажаючих ставати людьми другого сорту в RОМАNІА МАRЕ (Великій Румунії). Народ ще пам’ятав чорні дні румунської окупації часів ІІ Світової війни. Тоді найлютіший терор проти мирного населення чинили саме румуни, а не німці. З розгортанням якого в червні – липні 1941 р. мали змогу стикатись бійці батальйону ОУН “Роланд”, що певний час перебував тоді в районі м. Дубоссар. В свою чергу молдовани розуміли, що вони в Румунії потрібні лише разом з промислово-розвиненим Придністров’ям. В той час впливові молдовські та румунські політичні сили активно пропагували ідею повернення Трансністрії, тобто Великої Румунії в межах окупованих нею в 1941 р. українських земель аж по Південний Буг. Виходячи з цього УНА-УНСО було прийняте рішення про надання власними силами підтримки ПМР. Певно і сьогодні для кого це лишається найбільш дискусійним моментом.

Автору доводилось бачити грузина, що з вдячністю ставився до нашої допомоги і в 1993 р., із розумінням до нашої участі в війні на боці Ічкерії, притому засуджуючи наші дії в Придністров’ї. Є ті, хто схвалює придністровську кампанію, але засуджує наше втручання на Кавказі. Є ті хто впевнений, що це кадебістська провокація і щось в тому ж роді, але річ то не в тім. Де б і проти кого УНСО не воювала: з козаками проти румунів, з грузинами проти козаків та чеченців і з чеченцями проти москалів, вона завжди і скрізь йшла єдиновірним шляхом вказаним їй Богом і славними Великими Попередниками. Бо скрізь і перш за все проливала свою і ворожу кров за Велику Україну.

Врешті зараз можна по різному ставитись до колишніх провідників УНА-УНСО, але якби там не було, авторитет Юрія Шухевича, який тоді приймав остаточне рішення, є й понині незаперечним. В літературі ж часом зустрічається перебільшення ролі окремих осіб в керівництві діями УНСО ПМР. На це слід робити заради об’єктивності поправку, оскільки ці твори їх авторами перш за все самим собі і присвячені. Зараз же варто більше зупинитись на розгляді практичного боку справи. Територія ПМР витягнута вузькою смугою вздовж лінії Дністра, з півночі на південь шириною від 3 до 30 км. Основні центри це міста Тираспіль, Дубоссари і Рибниця. Чисельність всіх збройних сил, що протистояли Молдові, сягала 5,5-6 тис. чоловік при дуже незначній кількості важкого озброєння та важкої техніки. Єдине керівництво та скоординовані дії цих сил були ускладненні самою чисельністю цих формувань, кожне з яких мало свою структуру командування і діяли автономно. Найбільш організованою та краще забезпеченою виглядала Республіканська гвардія ПМР та придністровська міліція з батальйоном ОМОНу “Дельфін”, далі йшли територіальні рятувальні загони, ополчення, Чорноморське Козаче Військо (ЧКВ), кубанські, донські та інші російські козаки та добровольці. Противник спрямував свої головні зусилля, щоб розчленувати територію республіки, перерізавши її головну транспортну артерію, що дозволяло потім розбити її по частинам.

Тому в найвразливішому місці ПМР – в районі Дубоссар і розгорнулись – основні бої. Румунам вдалось захопити два плацдарми на лівому березі ріки. І на одному з них, в районі села Кошниця, притиснути оборонців впритул до стратегічно важливої траси Тираспіль-Дубоссари. На другому плацдармі,  в районі села Кочієри, що є передмістям Дубоссар, позиції від тієї ж траси хоч і були віддалені на 1,5-2 км, проте тут була загроза   півночі міста, окремі райони якого тоді вже опинились в руках противника.

Справедливості заради слід зазначити, що тоді й Молдовські ЗС не були надто грізною потугою і якщо й переважали чимось придністровців, то лише кількісно. Фактично вони тоді складались з поліційних формувань, в числі яких загони поліції особливого призначення, підсилені артилерією та бронетехнікою; різних парамілітарних формацій типу волонтерів Народного Фронту Молдови та гайдуків і різних спецпідрозділів Міністерства держбезпеки. Зокрема і тих що діяли запіллі ПМР, сіючи там терор, диверсії та саботаж. Молдовську сторону всіляко підтримувала добровольцями, інструкторами, технікою та озброєнням братня їй Румунія та деякі інші романські країни.

1 квітня 1992 р. перша чота УНСО зайняла свої бойові становища на кошницьких позиціях. На неї окладалось відповідальне завдання прикриття вже згаданої траси, яка єдина сполучала північ з півднем Придністровської республіки. Ця так звана “позиція” являла  собою (див. Схема 1) прямий, як під лінійку виритий, з порушенням всіх правил фортифікації,  малої глибини стрілецький рів. Перед ним, за кілька метрів, у фруктовому саду, що став добрим прикриттям для наступаючих, зімпровізоване в основному з гранат на розтяжках мінне поле малої ширини та щільності без будь схеми. І звісно ж, ніяких там ДОТів, ДЗОТів, відсічних та запасних позицій, дротяних загороджень, надійних укриттів, не було. Зважа­ючи на брак боєприпасів та  важкої зброї, єдине, чим можна було хоч якось компенсувати своє положення та зміцнити оборону – це розбудова інженерного забезпечення позицій. Вдень українці будували шанці та бліндажі, чергова зміна, заступаючи їх, до ранку вела перестрілки, робила вилазки, знаходя­чись  від артобстрілами.

Як  кожну річ, що можна вдосконалювати до нескінченості, так само і оборону унсовці безперервно розбудовували, як на цих, так і на всіх інших позиціях, де пізніше опинялись. Позиції в скорому часі перетворились на шанці часів І Світової війни повного профілю з брустверами, що швидше нагадували вали, з критими ділянками окопів для захисту від мінометного вогню та дощу, з бліндажами, з дротяними перешкодами перед позиціями і з мінними полями за дротом, що утруднювало противнику їх розмінування, правда, це і небезпечно наблизило їх до самих оборонців. По мірі зменшення чисельності сусідів-козаків на цьому ж рубежі зростала чисельність українського підрозділу. Після кількох невдалих спроб наступу противник як тут, так і в Дубоссарах та на кочієрському   плацдармі, перейшов до оборони та турбуючих дій. В той же час і ще один відділ УНСО від чоти до хорогви займав подібні позиції на передовій поблизу села Кочієри. Відмінність тут була в тому, що в цьому місці склад ґрунту був піщаним і під час нічних артилерійських дуелей та артобстрілів, танк придністровців, що відповідав ворогу вогнем своєї 125-мм гармати з-за позицій УНСО, викликав сильні вібрації ґрунту, від яких щанці за ніч ледь не до половини засипало піском з стінок. Весь день тоді йшов на відновлення окопів. Лише з часом, назбиравши дощок, стінки шанців вдавалось укріпити, а танк змушений був змінити свою позицію. Тут же унсовці робили спробу винести свою основну позицію вперед, а вихідні залишивши в якості другої лінії оборони, наблизившись до противника. Однак союзницьке командування, в оперативному підпорядкуванні якого були сили УНСО ПМР, побоюючись спровокувати цим супротивника на дії у відповідь, змусило відійти унсовців на вихідні становища. Бої на цьому відтинку, як і скрізь, носили позиційний характер. Лише інколи більш масовано застосовувались артзасоби. Десь після 10 червня по противнику в цьому місці був нанесений артилерійський удар силою до десятка пускових установок градобійних ракет “Алазань”. Вантажівки зі змонтованими на їх кузовах ПУ з рейок шикувались прямо на трасі вздовж лінії фронту і звідти вели залповий вогонь в бік противника. Через його малу прицільність цей вогонь викликав швидше психологіч­ний ефект і компенсувався лише своєю масованістю. Взагалі в цій війні          артилерія та бронетехніка частіше використовувались окремими одиницями і були розпорошенні по різних ділянках. По мірі втягнення нових сил УНСО в конфлікт, в регіоні зростала її військова присутність. Крім згаданих плацдармів, відділи Української Народної Самооборони ПМР розташовувались для прикриття відповідних напрямків просування противника, несли караульну та охорону службу на підступах до міст, на мостах через Дністер та перебували в оперативному резерві.

Зокрема (див. Схему 2) в мм. Рибниці й Кам’янці ними охоронялись мости через р. Дністер, в с. Дороцькому прикривався лівий фланг кошницьких позицій. В районі Коржова в Дубоссарах фронт проходив через двори. В самих же Дубоссарах та с. Дзержинське, що під ним, знаходились резервні підрозділи та резервні зміни на позиції. В містечку Рашків перебувала хорогва (півсотня), що відіграла роль головної вишкільної бази УНСО ПМР, а також теж несла охоронну й патрульну службу, охороняла Віче Українців Придністров’я. На її розташування однією з молдовських диверсійно-терористичних груп був здійснений напад, який, проте був відбитий вартовими. В самій столиці республіки в м. Тирасполі в готелі “Аист” знаходився Головний Штаб УНСО ПМР та основна перевалочна база для відбуваючих та прибуваючих з України. Тут постійно знаходилось від 10 до 40 стрільців та командирів УНСО.

Загалом низька інтенсивність бойових дій не позбавляла ризику втрат. Так зокрема 17 травня на відкритій ділянці траси, що прикривалась кошницькими позиці­ями, молдаванами з крупнокаліберного кулемета ДШК, який був встановлений на броньованому артилерійському тягачі, був розстріляний автобус, який використовувався як транспортний засіб. В результаті розстрілу загинуло три козаки ЧКВ, кілька отримали важкі поранення. Стрільцю “Композитору”, який при цьому лишився живим, відірвало руку. В результаті розгорнутого проти місцевих українців, що підтримували проукраїнський рух та зокрема УНСО, терору, розв’язаному молдавськими спецорганами, загинув активіст проукраїнської спілки “Повернення” отаман ЧВК Кучер. Його авто підірвалось на міні, встановленій терористом. Трохи згодом був убитий його наступник по ЧВК полковник Гузар. В ніч з 6 на 7 червня в районі Болграда (Одеська обл.) загинув командир придністровського ополчення, начальник штабу УНСО ПМР славної пам’яті майор Майстренко. Хоч його вбивство було уміло зімітовано під автокатастрофу – насправді це був теракт. На процесі по справі терористичної групи Ілашку (їй серед іншого інкримінувалось і це вбивство ), але за недостатністю доказів так і не було доведено. Однак майстер спорту по автокросу, який ніколи не пив, на рівній трасі в нормальну погоду просто так перевернутись не міг.

Загальна чисельність, добровольців, що прийняли участь у придністровському конфлікті в складі УНСО, враховуючи ротацію та місцевих, сягнула понад 500 чоловік. По міркам локальних конфліктів та ПМР зокрема, це досить відчутна сила. В цій кампанії в УНСО практикувалась заміна особового складу після кожних 9-10 днів перебування в окопах. Ці заходи дозволили запобігти бойовим втратам. Оскільки в цей момент у людини, як правило притупляється пильність, що врешті призводить до втрат. Так само захисну функцію зіграла залізна дисципліна та сухий закон. Чисельність УНСО в ході конфлікту неухильно зростала і хоча сили Самооборони були розпорошені по різним частинам невеликими відділами від рою до півсотні, проте наприклад в м. Кам’янці на одному з шикувань в червні в строю вже стояло понад 130 вояків. В останній же день конфлікту, коли тільки було прийнято рішення про виведення всіх сил на територію України в Тираспільський Штаб УНСО лише з одного маленького містечка Черкаської обл. Ватутіно прибула група з 22 добровольців. В кінці червня найзапекліші за всю війну бої розгорнулися за місто Бендери. Воно являє собою придністровський анклав, оточений з трьох боків на правому березі Дністра. В боях за місто безпосередньо підрозділи УНСО, окрім окремих стрільців, участі не брали, оскільки тоді всі її сили були вже задіяні під Дубоссарами та на півночі республіки. Однак командиром першого танку, що прорвався в зайняте ворогом місто, був місцевий житель, який напередодні записався в УНСО ПМР.

Після завершення фази активних боїв та введення в зону конфлікту підрозділів 14 російської армії, що до того стояла осторонь, постало питання роззброєння всіх “незаконних” воєнізованих формувань. До їх числа чомусь було віднесено і УНСО ПМР, до речі організації на той час вже зареєстрованої владою республіки. Тоді було прийняте рішення про згортання та вивід всього особового складу підрозділів УНСО на Україну. Хоча інколи цей “вивід” швидше нагадував прорив. Проте все обійшлось добре. Наприклад в місті Кам’янка значний відділ унсовців, що був тут сконцентрований, був оточений російськими військами і притиснутий до високих скель каньйону р. Дністра. Все ж вночі з деякою часткою незданої або неврахованої зброї по стежці в скелях, яку показали місцеві українці, відділ вийшов з оточення та дістався на Україну без втрат.

Узагальнюючи варто відзначити, що характерними для цієї компанії було ставлення командування ЗС Придністров’я до УНСО з певною насторогою та недовірою. Адже боєприпасів та   озброєння   виділялось завжди  недостатньо. Відповідальніших та більших відтинків фронту, особливо на флангах та в районі Бендер, так само не виділялось. Власне озброєними були лише чергові зміни,  що перебували на позиціях. Крім ручних гранат та легкої стрілецької зброї калібрів 7.62 мм та 5.45 мм, на озброєнні відділів УНСО було кілька кулеметів, один – крупнокаліберний станковий та кілька одноразових гранатометів “Муха” при одному РПГ-7В, в їх розпорядженні була якась кількість мін та саморобних фугасів. З техніки в наявності були лише 2-3 вантажівки. Що і казати, коли стрільці негребували навіть мисливською зброєю та карабінами часів ІІ Світової.

Отже, 29 липня всі основні сили Організації залишили придністровські терени. 30.07.92 р. в Одесі по гарячим подіям Проводом УНА-УНСО була проведена прес-конференція. Через рік на IX сесії УНА 30 червня 1993 р. 60 стрільців УНСО ПМР були нагороджені медаллю “Защитнику Приднестровья”.

Загальні втрати ПМР в 92р. сягнули 700 чоловік загиблих та зниклих безвісті. Більше половини з них українці. Для порівняння в війні за Фолкленди Британія втратила лише 250 чол., Аргентина 900, це при тому що в зіткнені цих великих держав були масово задіяні регулярні війська, сучасний флот та авіація. Війна на Дністрі або “Черешнева війна” засвідчила силу Організації. Показала, що до війни, як до вирішення долі нації не можна ставитися несерйозно. Тут несуттєвого бути не може. Статути писані кров’ю, яку можна заощадити лише потом, залізна дисципліна, підтримувана навіть і жорсткими методами, є запорукою підвищення бойових якостей. І що характерно, а це було неодноразово доведено й пізнішим досвідом, добровольчі формації навіть нерегулярні за певних умов є боєздатнішими від регулярних військ. Зараз в роки розпаду українізованих з’єднань ЗС, що дислоковані в Україні, це може служити одним з небагатьох компенсуючи та стримуючих потенційного противника факторів.

Схема 1

Схема 2 

Підхорунжий (* нині поручник) УНСО

 Владислав Мирончук “Мирон”

“Замкова гора” №1 (52) 2004 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *