Україні потрібні носії суверенітету, а не безликі (платні) носії прапорів.

символікаЯк правило, існування окремої людини не може відбуватися поза впливом держави та суспільства.

Оскільки головним фактором, який вирішальним чином впливає на рівень життя людей є політика, яка формується політичною верхівкою, то, щоб не бути заручником її можливих шкідливих намірів кожна людина зобов’язана тримати в полі зору ситуацію й знаходити важелі впливу на формування політики  держави. Від масовості та цивілізованості цього впливу залежить успіх розвитку суспільства. Тож закономірність тут доволі проста та підтверджена досвідом передових країн світу. Полягає вона в такому: чим більше організаційно згуртованих громадян систематично бере участь у громадсько-політичному житті, тим вірогідніше, що воно буде кращим для всіх і, зокрема, для кожного. Якщо ж людина нехтує можливістю, я б сказав повноваженнями суспільного активіста, то вона поступається виключно важливим правом. Тобто, втрачає можливість разом з усім народом бути згідно з 5-ю статтею  Конституції України: «Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади … та здійснювати владу безпосередньо».

На жаль, в Україні маємо обмаль активних, патріотично налаштованих людей з належним рівнем громадянської зрілості. Неприпустима пасивність та необізнаність українців в історичних, філософських та суспільно-політичних питаннях стала основною причиною довготривалих хронічних кризових явищ в нашій країні.

Звичайно, хтось може  не погоджуватись  з таким твердженням, посилаючись  на Майдан, на Помаранчеву революцію. Так, за енергетикою, за розголосом це було справді величне явище.  Був спалах народної активності, який засвідчив, що в пам’яті народу зберігся запал козацького духу, що ми ще не зовсім втрачені як народ. Разом з тим, Майдан був хоча й впертим, але короткостроковим проявом народного невдоволення, направленого проти «кучмізму», під прапорами якого відбувався суцільний грабіж народу. Зміст цього емоційного сплеску був переповнений дитячою вірою в те, що варто змінити одних осіб при владі на інших і тоді відбудеться поворот до нового щасливого життя. Насправді ж стан справ у державі та суспільстві є настільки заплутаним та занедбаним, що поправити його будь-якою одноразовою навіть найпотужнішою акцією неможливо. Складність полягає в тому, що наш народ не готовий до високих стандартів життя. Недаремно ж мовиться, що кожен народ має таку владу, на яку заслуговує. Звідси виходить, що наш народ заслуговує саме на таке життя, яке має.

В статті «Шлях до реального народовладдя лежить через просвітництво народу», опублікованій, в газеті «Життя і слово»  від 5 лютого 2003 року, тобто, майже за 2 роки до Майдану, я писав: «якби влада дісталася найпоряднішим представникам народу, навколовладне оточення примусило б її стати такою ж як завжди… механічної зміни влади явно недостатньо для виправлення становища». Цей висновок був зроблений з врахуванням змісту процесів,  які відбувалися відразу після проголошення незалежності України. Їх сумною особливістю було те, що під синьо-жовті кольори швидко перефарбувалося чимало колишніх компартноменклатурників. Поки «рухівці» продовжували на мітингах таврувати ганьбою колишній комуністичний режим, вони під гаслом реформ разом  з «червоним директоратом», вчорашніми комсомольськими вожаками та криміналітетом хвацько ділили економіку. Одночасно ці реформатори захоплювали ключові позиції навколо влади та в самій владі. Найбільш прикрим було те, що ватажки національно-патріотичних сил не передбачили такого розвитку подій. Через цю недалекоглядність вони втратили ініціативу,  а тому не могли вирішальним чином впливати на державні справи.

На  жаль, ця кричуща ситуація не спонукала народ рішуче втрутитися в перебіг подій та встановити справедливість. Тобто зробити так, як це роблять громадяни передових країн світу. Пригадаймо хоч би факт, як громадськість Південної Кореї відправила двох президентів своєї країни до в’язниці. Наслідок пасивності українців – зруйнована економіка та нестримний процес вимирання населення (цвинтарізація України). Все відбувається  так тому, що ми не мали й тепер не маємо виплеканої національної еліти.

Кілька століть перебування в колоніальному стані підточувало психологію нашого народу, робило його щодалі терплячішим до гніту. Геноцид 30-х років минулого століття розтрощив віками налагоджений уклад життя селянства – носія національної ідеології.  Була понівечена гармонія сімейних, родинних та суспільних стосунків, що ґрунтувалися на таких постулатах: «шануй батька й матір своїх»,  «люби ближнього свого, як самого себе», «роби іншому так, якби ти хотів, щоб робили тобі».

Вишукана народна культура, яка базувалася на цих принципах, на любові до природи, до рідного краю, на патріотизмі, швидко занепадала. Радянська репресивна машина різноманітними формами терору деформувала або ж і повністю розірвала зв’язки між батьками та дітьми, між поколіннями. Ті, що вижили, вже не здатні були до відтворення  в необхідному обсязі та передачі наступним поколінням споконвічного життєвого досвіду своїх пращурів. Тобто, тих засад і неписаних норм, які забезпечують самобутність, а отже життєву стійкість  та впевненість у завтрашньому дні. Таким чином, з народу  – творця нас перетворили на смиренних й безпорадних споживачів та виконавців чужої волі. Цілком зрозуміло, що такі  процеси не були сприятливими для появи й розвитку носіїв національного світогляду, спроможних запропонувати українцям переможну стратегію.

Тож, на час проголошення незалежності, Україна не могла мати сформованої, ідеологічно підготовленої еліти. Через це, можливо, жоден із багатьох урядів України після 1991 року так й не спромігся запропонувати суспільству державницьку ідеологію та стратегію руху вперед.

Напевно, враховуючи цю обставину, Президент  України Віктор Ющенко 26 квітня 2005 року під час виступу на Всеукраїнських зборах представників місцевого самоврядування  сказав: «Щоб принципово змінити владу, нам треба змінити не лише персоналії при владі а й саму її філософію». Ця думка пана Президента прозвучала як надія, що після довгих років безладдя країна розпочне будуватися не за бажаннями партійно – олігархічних угрупувань, а на основі історичного досвіду українського народу. Але, на жаль, наш Президент не здійснив наступних необхідних кроків у цьому напрямку, тобто, в напрямку формування нової філософії влади. Скоріш за все, що він не знайшов підтримки ні всередині свого оточення, ні збоку різних політичних сил, які, очевидно, керуються суто меркантильними інтересами. Для таких, звичайно, не потрібна українська філософія. Тому, з погляду національних інтересів їх філософія є дикунською.

Зважаючи на переможний поступ “глобалізаторів”, таке непевне становище породжує серед тих , хто уважно відстежує розвиток подій в країні тривогу та навіть підозру в тому, що на політичну верхівку країни впливають сторонні сили, які через певні важелі скеровують державну  політику у вигідний для них напрямок. Про це голова Верховної Ради України Володимир Литвин 30 листопада 2003 року на Всеукраїнських зборах депутатів – аграріїв говорив таке : “Поки в нас не буде правдивої відповіді на запитання, чому ми зайшли, якщо хочете, то чому нас завели в глухий кут, істинну найкоротшу дорогу з нього прокласти не зуміємо”, (“Сільські вісті ” від 18.12.2003 р.).

Цей обережний,  утаємничений та водночас тривожний сигнал політика вищого  рангу пана Литвина не випадково залишився  поза увагою ЗМІ.  Адже основні з них не є українськими за сутністю. Тому вони направляють зусилля не на вирішення злободенних проблем, наприклад, на згуртування народу чи на популяризацію здорового способу життя. Чомусь на жодному телеканалі немає жодної виховної передачі для дітей, а так само для батьків, хоча маємо загрозливу демографічну ситуацію. Замість цього в інформаційні сфері розгульно поводить себе голівудська космополітична культура в російськомовному виконанні, направлена на замулювання історичної пам’яті українців, без якої не можна рухатися вперед, оскільки відомо, що: “без минулого немає майбутнього”. Тож українців справді направляють у глухий кут.

Проте, заганяти нас у глухий кут нікому не прийшло б у голову, якби не політичний розбрід національно – патріотичних сил, який розпочався після проголошення незалежності України. Цей розбрід , м’яко кажучи, не додав оптимізму нашому народу. Адже навколо роз’єднаних неможливо об’єднатися проти тих сил, які ведуть нас на манівці.

Звичайно, що критикуючи, ми все одно з великою повагою ставимося до колишніх лідерів визвольного руху. Водночас розуміємо, що вони не могли перерости з борців за незалежність України в її будівничих. Тут слід ще раз нагадати, що українська нація в умовах жорстокого радянського режиму була неспроможна виплекати сильну державотворчу національну еліту. Тож діяльність лідерів, які привели Україну до незалежності скоріше була емоційною, а ніж ґрунтовно продуманою.  Це призвело і до політичного розброду, і до цілої низки інших помилок, і невдалих рішень. Зокрема, хибним було рішення підтримати ідею переходу України від колективної форми господарювання до ринкової економіки. В даному випадку не було враховано, що наші співвітчизники ні функціонально, ні психологічно не готові були ефективно реалізувати можливості ринкової економіки. Так само як і не готові були стати “носіями суверенітету ” та “здійснювати владу безпосередньо ”.

Виразним свідченням такої неготовності було те, що народ, привчений радянським режимом до покори й терплячості не вчинив супротиву пограбуванню загальнонаціональних багатств. Ось  вам разючий приклад. Замість того, щоб встати на захист колективних та власних здобутків кілька мільйонів наших людей подалося на чужину шукати кращої долі. Тепер цей потужний трудовий потенціал вкладає важку працю не в будівництво своєї держави, а в розвиток економік чужих країн. Між іншим, народи цих країн забезпечили свій добробут впертою боротьбою й тяжкою працею. Повторюється те, про що близько 160 літ тому назад писав Тарас Шевченко: ”Степи мої запродані жидові, німоті, сини мої на чужині на чужій роботі”.

Отже  поспішно здійснювати демонтаж соціалістичної системи не можна було, хоча б тому, що ефективність господарювання визначають, перш за все, люди, а не система, в якій вони працюють. Основні зусилля слід було направляти на підготовку національних кадрів з чесних та патріотично вихованих громадян. Оскільки, сильну державу можуть побудувати відповідальні люди з належним рівнем  громадянської зрілості й культури. Тобто, не слід було воза ставити попереду коня. Тому лише незрячий не може побачити того, що під приводом переходу до ринкової економіки було здійснене цинічне ошуканство нашого народу.

Нахабні автори та виконавці цієї афери швидко стали законодавцями аморальних смаків й носіями корупційно-тіньового стилю поведінки. Тобто, негативним прикладом для економічно активних громадян. Зокрема, для значної частини середніх та дрібних підприємців, які для «розкрутки» власного бізнесу взяли на озброєння  корупційно-тіньові методи цих «законодавців». Тому суспільство ще глибше занурюється в морок капіталістичного (в українському варіанті ) божевілля.

Отруєні дурманом жадоби до ситості й розкошів за чужий кошт, ударники дикого “українського” капіталізму довели ситуацію в країні до повного безглуздя. В гонитві за наживою вони зруйнували загальнодержавну економіку, а потім додумались зробити товаром землю, (поки-що в тіньовий спосіб). Тобто, ту цінність, яка не може бути предметом торгу. Адже ж земля  створена Богом не для спекуляцій.  Нині цей провокаційний проект ще більше загострив міжлюдські стосунки.

В морі суспільних протиріч партійно – олігархічні групи й надалі на свій розсуд будуть продовжувати ділити Україну та паразитувати на тілі українського народу. Але тут слід нагадати біблійну мудрість, яка каже: «Горе тобі, що пустошиш, хоч сам не спустошений, тобі, що грабуєш, хоч тебе й не пограбовано. Коли ти пустошити скінчиш, спустошений будеш, коли грабувати скінчиш, тебе пограбують…».

Тому  варто нагадати всім, хто необачно втягнувся в гонитву за сумнівною  вигодою, що вигідно робити те, внаслідок чого розвиток особистої справи збагачує також і все суспільство, а не як тепер, заганяє людей у бідність та в могили. До цього ж слід додати, що в історії України ще не було прикладу, щоб хоч один українець зміг залишити в спадок своїм нащадкам якусь там сотню або ж хоч би з десять мільйонів доларів чи марок, які б приносили користь кожному наступному поколінню. З давніх-давен усі гроші, переважно, стікалися й нині так само потрапляють в одні й ті ж кишені. Тому завзяті українські хлопці, беручи участь у руйнуючих суспільне життя корупційно-тіньових оборудках,  повинні знати, що автори цих оборудок долучили їх до великого шахрайства виключно для того, щоб створити ілюзії масовості процесу. Тобто, щоб створити враження в громадськості, що все це відбувається в рамках демократичного суспільства  з рівними можливостями.

Прийде  час й наші дрібні та середні «успішні» бізнесмени обов’язково будуть ошукані, як це сталося з радянським народом. Так буде тому, що в цивілізаційному світі відбувається егоїстичний та підступний процес глобалізації. Здійснюється він поетапно, за певним планом. Виразною особливістю наступу «глобалізаторів» є те, що його провідники діють монолітною, підібраною за особливими критеріями, командою. Наші ж «успішні» хлопці неодмінно будуть викинуті на узбіччя  цього процесу, оскільки керуються куцою уявою про сутність того, що відбувається, а, до того ж, кожен діє сам собі.

Щоб виправити становище українці повинні  усвідомити, що ступінь загрози досягнув зловісного розмаху. Із народу, який впродовж багатьох віків розростався та  поширювався далеко за межі нинішніх кордонів України, ми стали вимираючим народом. Як вже згадувалося, сталося це через руйнування відлагодженого віками укладу життя нашої нації. Зупинити процес занепаду можна завдяки відродженню національної свідомості, світогляду та рис, які утверджують національну й особисту гідність. Ми повинні повернути до життя усі ті духовні та моральні першооснови, без яких неможливо викохувати міцну сім’ю, єдину родину, сильну націю. Споконвічна мудрість та досвід наших пращурів мусять бути твердинею, на якій будуватиме своє життя кожен українець та вся нація. Якщо ми повернемо цінності минулого в наше життя, то знову станемо нацією неповторної культури, а отже нацією розвитку.

Нинішній  політичний прошарок суспільства, а тим більше його політичний бомонд, нездатний здійснити потрібних кроків в такому напрямку. Адже ж його філософія є руйнівною за сутністю. Понад півтори сотні партій на тлі роз’єднаності народу свідчать про те, що розщеплення політичного активу, а значить його сумарного інтелекту, є аномальним явищем. Ті з них, що нині при владі чи рвуться до влади не здатні приймати рішень на користь народу, оскільки, передусім, обслуговують неправдиво нажитий капітал. Власники цього капіталу мають філософію та психологію хижаків. В останні роки за всебічним сприянням основних  «українських» телеканалів, вони влаштували публічну гризню за владу. Їхні політичні змагання зводяться до  прилюдного обливання  один одного брудом. Чим ближче до виборів, тим більше потворної фантазії в їхніх безглуздих суперечках. Весь згусток інтелекту кожної сторони вкладається в дискредитацію супротивника. А тим часом,  для конструктивних рішень щодо вирішення різних проблем та взагалі щодо розвитку країни не вистачає  ні часу, ні розуму, а , головне, совісті. Бо, якщо Україна займає чільні місця в світі в дитячому алкоголізмі, дитячій онкології, дитячій безпритульності, наркоманії, туберкульозу, смертях на дорогах й таке інше, то тут-таки є великі проблеми з совістю. Але політичний бізнес дає великий зиск, а тому  плювати хотіли вони на совість та мораль.

Про роль інформаційних засобів у цій політичній клоунаді можна писати бестселери. Чого варте телешоу «Свобода» на телеканалі  «ІНТЕР». Виразною  особливістю цього шоу є те, що за зовнішньою яскравістю криється тонко завуальована мета – внести плутанину та сум’яття в свідомість громадськості, а головне не допустити усунення протиріч, штучно посіяних між українцями окремих регіонів щодо мовних, релігійних, політичних та інших питань. Для підігрівання розбіжностей на програму «Свобода» підбираються відповідні теми й учасники дискусій, які є обдарованими трубадурами партійно-олігархічних груп. Їхні міжусобні сварки подаються, як демократичний процес державотворення. Насправді ж, це є знущанням над демократією, над українським народом та є загрозою існуванню української державності.

Тож зусилля усіх, хто відчуває небезпеку, повинно бути направлене на мобілізацію невраженого корупційною чумою національного інтелекту. Звідси витікає необхідність переходу від емоційної до інтелектуальної політики, від балачок до осмислених  дій. Найперше, до формування національної еліти.

Для досягнення очікуваного успіху Васильківська  міська, організація ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка сподівається спільно з іншими патріотичними організаціями достукатись до сердець та свідомості усіх, хто небайдужий до долі своїх рідних, своєї Батьківщини. Сподіваємось на підтримку освітян, партійних та громадських активістів, підприємців, депутатів та інших представників влади. Не через бігборди, а через живе спілкування ми будемо здійснювати потужну та переконливу світоглядно-роз’яснювальну роботу серед населення, а особливо серед молоді. Ми плануємо створити гуртки  «громадянської зрілості», де будемо плекати плеяду виразників національного світогляду. Я переконаний, що частина цієї молоді стане осердям справжньої національної еліти, здатної вивести Україну з нескінченної кризи. Врешті-решт ми досягнемо того, щоб народ дійсно був господарем на своїй землі, тобто «носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні». Національна культура буде об’єднуючим складником у життєвій конструкції всього українського суспільства.

В атмосфері відродженої культури українців, які складають близько 80% від всього населення України, зможуть успішно розвиватися культури представників інших національностей. Таким чином, буде забезпечена  гармонія співіснування національних меншин з українцями. За таких умов в нашій країні зникнуть протиріччя, характерні для суспільств вражених бездуховністю, аморальністю та безкультур’ям. Зокрема,  відпаде питання  щодо введення другої державної мови. Оскільки  кожен громадянин  буде свідомим того, що це питання  ніколи ніхто не підіймав би , якби в 30-ті роки минулого століття  українці не зазнали Геноциду. Всі, хто до цього часу не визнавав української мови, як державної, визнають її так само, як давно вже визнали українську паляницю. Так само, як українці, які проживають у Російській Федерації визнали російську мову, а росіяни, які живуть у Литві  визнали литовську мову, як державну. Високодуховне внормоване моральними чеснотами суспільство очиститься від брехні та корупції, від п’ятої колони та космополітизму, від політичного шахрайства. Україна стане швидко розвиватися  й неодмінно буде демократичною, заможною  та затишною державою для усіх добропорядних громадян.

Для сайту СОО УНА.

Голова  Васильківського  міського об’єднання  ВУТ „Просвіта” ім. Т.Шевченка

А.Т.Марущак

Підготував Петро Перепуст.

Українська Національна Асамблея, місто Суми.

http://www.unso.loc Email: luka100luka@ukr.net, perepust@ukr.net  

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *