Урок історії. Тема: Історія дуже стародавньої України.

А зараз, малята, я вам розповім історію дуже стародавньої України.

Розпочну з сивої давнини. Дуже, дуже давно на теренах України жили неандертальці. Це такі первісні люди, які ще не зазнали цивілізації й ходили в шкурах вбитих диких тварин, полювали на мамонтів, мали примітивні знаряддя праці та примітивну зброю. Їх було дуже багато, бо кліматичні умови нашої країни дуже підходили для життя перших людей, то вони добре себе почували серед лісів, річок, водоймищ, зелених степів. Так вони собі довго жили й вдосконалювалися.

Після того, як вони вже стали значно цивілізованими, то дуже розмножилися й почали селитися в селищах, винайшли колесо, приручили коня, віднайшли плуга та й почали господарювати в себе в Україні. Жили вони заможно й дуже довго. Їх ще називають трипільцями.

Аж ось щось таке сталося, бо все зникло, як запевняють наші великі вчені історики, Україна стала абсолютно пустою і тільки вітер віяв над нею. Наших пращурів там не було й побачити, а через те в історичній науці про ті часи ні слова про українців.

Вона стала такою собі пустелею, але без піску як в Сахарі. Не стало ні лісів, ні річок, ні озер, ні чорнозему, ні людей – зовсім нічого. Одна тільки маленька, малесенька оаза залишилася в центрі України. Там був такий маленький ставочок величиною з велику діжку, а на березі цього ставочку росло одне єдине в Україні дерево. То була велетенська бузина з дуплом в якому жив один чолов’яга. То був не простий собі чоловік, то був наш літописець, а через те, що від жив у бузині, то пізніше його й назвали дядьком Бузиною.

Кругом України вже вирувало життя, були народи, вони будували собі міста, фортеці, займалися ремеслом, сіяли жито й пшеницю, а Україна продовжувала бути безлюдною та пустою і тільки дух часу вітав над нею.

Де інде сюди випадково забрідали кочівники. Їм дуже подобалися наші простори і вони тут поселялися у своїх кібітках, але їх, звичайно, приїздило дуже мало. Довго вони не затримувалися, бо кругом була пустеля. Багато їх вмирало. Ховали померлих у великих курганах по всій Україні, що й зараз їх залишилося багато. Вони так робили, щоб інші народи думали, що то є їх споконвічні землі, бо їх чаклуни передрікали, що пройдуть віки й тут, в Україні, щось з’явиться. От для того, що, як зараз кажуть, застрополити наші території вони й понасипали ці великі кургани.

Все це бачив дядько Бузина й записував на корі-лику з того єдиного дерева в тій Україні – бузини. Йому було відкрито небом дар писаки. Складав він написане в гілках того дерева, бо, як ви знаєте, бузина, то є пустопорожньою річчю. Ось так, завдяки його писанині нам стала відома історія нашого краю.

Йшли віки, минали тисячоліття, людська цивілізація розвивалася, вдосконалювалася і тільки України була безлюдна та пуста. Як і раніше тут нічого не було. Як я вам, малята, вже казав, що тут й надалі зрідка прокочувалися в кібітках якісь випадкові люди – кіммерійці, скіфи, алани, та Бог зна хто. Їх багато не було, бо їх племена та народи жили далеко від України, то й заїжджих, звісно ж, було небагато. Отже, ніякого впливу на наш пустельний край вони не зробили та якби не дядько Бузина зі своїми письменами, то ніхто б про них і не чув.

Аж ось у дядька Бузини закінчилося лико, бо дерево дуже вже постаріло й кора його стала непридатною для письма, то цей дядько подався на пошуки матеріалу для письма в далекі краї, в Єгипет, бо чув, що ті кочівники між собою говорили, що в Єгипті є папірус на якому можна було далі записувати літопис України.

Дорога була далекою через Тмутаракань, яка теж була пустелею, бо то українські терени та через Колхіду, так тоді називалася Грузія, через Кілікію де жили вірмени й добрався до Палестини. Довга дорога зморила дядька Бузину й він вирішив рік-другий відпочити, а потім вже піти далі. У Палестині жив тоді такий народ євреї. Дядько Бузина розповідав їм про безкраї простори України, про те, що там безлюдно й пусто, то ті євреї, у яких було мало землі запитували, чи могли б вони теж поїхати з дядьком Бузиною на зворотному шляху з ним в Україну. Авжеж, сказав дядько Бузина, ви ще й прикрасите той край, збудуєте там синагоги красиві, свої містечка й заживете щасливо. Дядько Бузина не розповідав їм про те, що Україна тоді була пустелею, бо йому хотілося назад їхати в компанії, а не одиноко в далеку й небезпечну дорогу.

Ось так пройшов час, дядько Бузина сходив в Єгипет, набрав там чимало папірусу для своєї писанини та й вирушив у путь, а з ним також пішли євреї, які прихопили з собою все необхідне, щоб облаштуватися на новій землі обітованій, тобто обіцяній, дядьком Бузиною.

Але, коли вони підійшли до України, то дядько Бузина не міг повірити своїм очам. Безкрая пустеля перетворилася в розкішні зелені степи в яких плили повноводні ріки з безмежною кількістю риби, в степу паслися табуни диких тварин – і коні, і лані, і кабани, та чого там тільки не було. Як потім з’ясувалося, в Україні найбільші в світі чорноземи, які утворюються, як відомо, від життєдіяльності людини завдяки утриманню великої кількості домашніх тварин, що їх гноєм удобрюють землі, а через якийсь час вона стає чорноземом. От які дива постали перед дядьком Бузиною. Адже для того, щоб в Україні з’явилися глибокі чорноземи, то потрібно, щоб на її території впродовж тисячоліть жило багато людей, які потребували багато домашніх тварин, а тут диво та й тільки. Не встиг дядько Бузина помандрувати кілька років, а все змінилося.

Коли цей дядько пройшов далі, бачить, біленьку хату, а біля неї якісь три чоловіки стоять. Підходить він до трьох чоловіків, старший на вигляд був русявий, молодший білявий, а наймолодший чорнявий. Та й запитує дядько Бузина в них, а звідки це ви взялися і хто ви такі. Ну старший і каже, що вони слов’яни й прийшли з одного таємного місця і що вони рідні брати, а звати його Великорос або ще Росіянин, а цього меншого Білорус, а молодший брат то Малорос або ще Українцем його можна кликати.

Потім цей Великорос розповів, що іде він зараз в краї північні, там оселиться назавжди, бо кажуть заїзжі люди, що там багато риби в річках водиться, багато дикого звіра в лісах і що жити там буде добре. Ну, а той Білорус чіпляється до старшого брата й собі піти разом з ним, але Великорос сказав, що трохи з ним пройде, до першого ліпшого краю, та й залишить його – нехай там живе, щоб не ділити багатство північного краю між братами. А Малорос залишається тут, в Україні. Тут він нехай собі хазяїнує.

А євреї, нічого не зрозуміли, бо думали, що так воно й треба, та пороз’їжджалися по всій Україні, понабудовували собі синагог, а на поділлі України багато своїх містечок та й довго там жили, бо й досі вважають Україну другою своєю землею обітованою. Правда вже забули хто ту обітницю їм давав, то й переказують, що все від Бога.

От так, малята, виникли три народи – український, білоруський та російський, а посеред них єврейство наше рідне. Це було записано дядьком Бузиною, а вже його нащадки розповіли про це пізніше й наша історична наука отримала беззаперечні докази нашої історії, яку й зараз викладають не тільки в школі, а й у всіх вищих учбових закладах наших трьох братніх народів.

Лука Іваницький

Підготував Родіон Дученко.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *