Урок історії. Тема: Історія Княжої доби України.

А зараз, малята, я вам розповім історію Княжої доби України.

Я вам вже розповідав про те, як утворилися три братні слов’янські народи – українці, білоруси й росіяни.

Так от, коли ці народи утворилися, то українці були самі сильні серед братніх своїх цих народів та багаточисельні, бо розселилися по всіх теренах сучасної України та навіть на Сході до самої Волги, а на Заході далеко за межі сучасної української держави. Це була наймогутніша та найцивілізовініша на той час країна у всій Європі. Зі Сходу жили різні напівдикі кочові племена, а на Заході напівдикі народи й племена. Сусідні поляки настільки були дикі, що запозичували в українців дуже багато з побуту та нашої мови. І зараз вони одне одного величають нашим прадавнім словом пан, як і ми в незалежній Україні, але не всі, бо декому більш до вподоби звертатися за словом товариш, бо саме товариші роблять одну справу, вона їх об’єднує в товариство, а справа в наших українських товаришів благородна – відтворення великої слов’яно-шамано-мусульмано-буддійської імперії.

Ну, жили собі русичі, як тоді називали українців, у своїй Київській Русі, правили цією країною князі на чолі з першим серед рівних великим київським князем. Один час у того київського князя було чимало дітей, а він їх любив та й роздавав наділи, які теж ставали князівствами, а його сини князями.

Та от був одного разу у великого київського князя син Юрко, якого в народі називали Довгорукий, бо він такий вродився. А що бешкетник в молодості був, то тільки тримайся, як кажуть в народі. От вже надоїло батькові того Юрка до порядку навертати та й каже йому, щоб той пішов геть з перед його ясних великокнязівських очей. Ну, Юрій Довгорукий назбирав своїх товаришів бешкетників десятків зо два, набрав всякого добра та озброїв своїх друзів, які й стали називатися княжою дружиною, прихопив з собою парочку попів, які полюбляли бешкетувати з цим Юрком та й подався світ заочі від батька далеко на північ, бо люди розказували, що там ще не ступала нога людини.

Довго їхали вони возами, заїздили до інших князів по дорозі, ті їм давали поради. Коли вони вже далеко заїхали на північ, то побачили то тут, то там якісь невеликі поселення в яких жили бородаті люди й дуже не привітні та мовчазні. Спочатку цей княжий син Юрко думав, що вони німі, а потім почув, що розмовляти вони вміють, а розмовляють вони на слов’янській мові, яку ще називають угро-фінська, ну це майже теж саме.

Тут Юрко Довгорукий зрадів та й каже їм, щоб вони вели його в княжі палати, а ті й відповідають, що цього вони не знають і князів у них немає, а можуть відвести княжича в ізбу, їх хату, та нагодувати його щами. Це майже така ж страва як і український борщ, бо їдять ті щі теж ложками.

Княжич дуже розлютився й заставив свою челядь, щоб ті зібрали місцеве населення й збудували йому палати. Ті заходилися виганяти з чащів тамтешніх аборигенів на будівельні роботи й вже скоро постали княжі палати над річкою, яку там називали Москвою, що на їх слов’янській мові значило – гнила вода, бо кругом було багато боліт.

Тоді Юрій Довгорукий зібрав застілля велике, покликав свою дружину, наїлися щів та й заставив князь, щоб їх місцеві артисти, яких й понині називають скоморохи, веселили всіх. Ну, ті як заграли на своїх балалайка, це такий інструмент, як і наша бандура, бо теж струнний музичний інструмент, всі добре нагулялися та й порозтягували їх по теремах, які збудували.

Ось з того часу Юрій і став величатися князем Московським, а щоб бути рівному батькові сказав, щоб до нього зверталися великий князь Московський. Всім це сподобалося, бо й вони, як і кияни, теж були під рукою великого князя, тільки вже Московського. А ще сказав князь, щоб його називали на їх місцевій слов’янській мові длінноруким, але всі закричали ні, будемо називати тебе як у Великому Києві – Довгоруким. Що було вдіяти князю, нехай вже буде хоч щось по народному.

А щоб, як то кажуть в народі переплюнути, українців, вони почали називати один одного по імені й по батькові, бо в Україні називали по батькові дуже мало людей і тільки тих, які заслужили таку честь своїм подвигом для народу чи держави. Це як зараз у нас герой України. Отож, у них стали всі як герої України. От з того часу росіяни й ходять, як у нас кажуть голову задравши, бо пишаються собою як героєм.

Тамтешні люди розповіли, що їх землі безкраї аж до північних морів і що на цих землях живе один слов’янський народ, який ділиться на кілька слов’янських племен. Це мері, моква, чудь заволокська, самоїди та інші. Великий князь Московський Юрій Довгорукий сказав, що це йому до вподоби і що він бере всіх під свою княжу руку – всі ці племена. А своїм попам сказав, щоб всіх охрестили, бо місцеві слов’яни тоді ще були поганами. Ті не були проти, бо їм дуже сподобалося красиве церковне начиння і тільки самі дикі з них залишилися ще довго поганами та й ховалися по лісах та чащах від нової православної віри та скоро вони не то вимерли, не то їх вибили і в цій країні, яка називається Московія стало тихо, як на кладовищі.

Пролетіло багато часу та зі Сходу навалилися чорні сили кочівників, які й завоювали Київську Русь. Майже всі князі або повмирали на полі бою з тими кочівниками або розбіглися хто куди. Один тільки великий князь Московський, якого називали Калитою був найхитріший. Він подався до головного кочівника й випросив у нього право й далі князювати, а за це клявся всіма святими, що буде найвірніший підданий кочівникам.

Ну, дорогі малята, після цього цей великий Московський князь та його нащадки почали збирати, як вони кажуть, землі російські під свою руку, але не цуралися й земель інших народів. І стало те Московське князівство сильною державою. От тільки біда, що князі там були дуже підступні та жорстокі і слави в них високої не було.

А на самій Україні знову все кудись подівалося, як і в докняжу добу, а через те історія нічого про цей час не розказує. Мабуть наш край став безлюдним та пустим і тільки на південних теренах України поселилися кримські татари, які там стали жити, поживати й добра наживати. І тільки через деякий час звідкілясь знову з’явилися українці на своїй Україні під проводом литовських князів, але це вже інша історія.

Лука Іваницький

Підготував Родіон Дученко.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *